Добра бабуся
Книжка Фредріка Бакмана "Моя бабуся просить їй вибачити" потрапила до мене випадково. Колега Оксана (уже згадана в цьому блозі) спитала: "Хтось хоче почитати Бакмана?". Коли таке питають, у мене зазвичай слова випереджають осмислення факту, що я давно вже не бачу кінця-краю свого сувою під назвою "мастрід". Тож я вигукнула: "Можна я?".
Так почалося знайомство з "Бабусею".
Фредрік Бакман - сучасний шведський письменник. Я ніколи його не читала, але чула багато хороших відгуків про "Чоловіка на ім'я Уве". А "Бабуся" мелькала у стрічці, але я якихось передвражень про цю книжку не мала. Сюжет розбудовано довкола дружби між бабусею і внучкою. Причому бабуся тут - шалена, мила хуліганка, яка, утім, робить життя своєї онуки яскравим. Ба більше: тут не тільки йдеться про якесь ульотне дозвілля з купою порушень правил, а й про дещо глибше. А саме: як уберегти дитину від неминучої травми. Бабусі ж бо лишилося жити лічені тижні.
Бабуся помирає на самому початку книжки, тож це не спойлер. Смерть бабусі на початку, хай як цинічно це звучить, - вдалий спосіб розказати щось глибше, ніж емоційна, але невибаглива історія про розлуку двох подруг. У Бакмана смерть бабусі цілюща, бо виводить із вигаданого спільно з бабусею світу в реальність і навчає піклуватися про інших. Смерть як поштовх до конструктиву. Діяльність як спосіб пережити травму. Ельза - так звати онуку - має передати мешканцям будинку записки від бабусі, яка в кожного просить за щось пробачення. Так дівчинка виявляє, що персонажі їхнього з бабусею химерного світу - насправді реальні люди зі своїми зовсім далекими від казки проблемами. Так онука навчається емпатії.
Здавалося б: навіщо дівчинці, що переживає втрату рідної людини, перейматися долями інших, нібито чужих людей? Чи не додасть це ще більше горя й гіркоти в дитячу душу? Автор вірить, що Ельза впорається: бабуся подбала про свою онуку, і дівчинка виросте доброю, небайдужою людиною.
Зла бабуся
Феєрія прокльонів, витирання ніг об особистість, золоті гори для психологів та клондайк дитячих травм - усе це та багато іншого (переважно огидного і зовсім трохи сентиментального) криється в образі бабусі із повісті "Поховайте мене за плінтусом" російського письменника Павла Санаєва.
Цей твір приголомшив мене, проковтнув і виплюнув пережовану. Повість про травму, про складні родинні стосунки, де кришкою чорного гумору у банці побутової чорнухи накруто загвинчена історія стосунків бабусі, її онука та дочки. Це історія руйнівної любові, породженої нещасливим життя; історія того збоченого виду любові, що його не відрізниш від ненависті, від егоїзму. Психолог сказав би: компенсація любові до втраченої дитини на онуку. Виправдання свого існування щитом "Я піклуюся про онука, а ти йому не мати, ти повія". У коментарях мені написали: "Бабуся любила свого онука". Так, любила. Як могла. А могла любити жадібно, егоїстично, болісно і жорстоко. Не приведи боже такої любові. Особливо дітям.
А проте якоїсь миті читач ненавидить бабусю вже трохи менше. Іноді він її розуміє. І ось деякі фрагменти мають смішний вигляд. Ні-ні, я все одно цю бабусю любити більше не стала. Але нехай тут пролунають мої оплески автору, його бездоганному стилю, умінню творити трагікомедію - найскладніший жанр. А ще - майстерно зображати побутові деталі, що не лишать байдужими людей, які жили за Радянського Союзу або пам'ятають його з розповідей... Стрімкий іронічний плин оповіді... Він б'є під дих, коли уявляєш, як дитина, знаючи, що бабуся вчила називати маму Чумою Бубонною, натомість називає її Чумочкою і мріє бути похованою за плінтусом у квартирі мами, щоб бачити, як вона ходить по кімнаті.
Словом, "Похороните меня за плинтусом" - це просто обов'язково до прочитання. Заради стилю, катарисису й химерної насолоди читання страшної історії, виписаної ідеально та ще й місцями дуже-дуже дотепно.
Принагідно до цієї повісті мене ще зацікавив факт, що історія частково автобіографічна. Завжди вражає, як такі інтимні речі можна писати про своїх рідних, навіть якщо врахувати, що йдеться про художній твір. В інтерв'ю автор каже, що повість опубліковано вже після смерті бабусі (слава богу). Але вічне питання - етика чи мистецтво? - тут як ніколи доречне. Автор вибрав мистецтво. Як читачка, я йому вдячна. І добре, що я йому не родичка:)
ПС: на фото мої дівчата з "Тьюторії", подруги по читанню і не тільки по ньому. Книжку обговорювали по скайпу, адже всі були в різних містах: Інна в Америці (у неї ранок), Діна - у Німеччині, Ната - удома на Тернопільщині, а я в найменш оригінальному місці - у Києві на Теремках. Ще раз дякую, дівчата, за насолоду обговорювати з вами книжки. До нових читацьких зустрічей :)