За що я полюбила "Гру престолів" (і навіть не розчарувалася фіналом)

Останні кілька вечорів безглуздо зяють порожнечею. Я дивлюсь у вікно і думаю про нього. Про того, що надавав моїм будням сенсу, про того, з ким майже ніколи не було нудно. Про того, хто дивував і хто змушував цінувати життя (адже приємно жити у буднях, де на твоїх очах з дня у день не знімають голів, не палять міст і не випускають кишок).  Він - це серіал "Гра престолів".

Знайомство почалося натужно. Ми з чоловіком увімкнули першу серію й не додивилися до кінця. Похмурий антураж, якісь огидні персонажі, трупачини кожні півгодини. "Не моє", - подумала я й відмовилася. Але світ напосідав своїми "Як вижив Джон Сноу", "Бран - Король ночі? Неймовірні теорії" і "Топ 18+ сцен із Гри престолів". І я вирішила: не може людство бути таким нерозумним, щоб шаленіти від фігні. І почала читати книжку, щоб перемкнутися потім на серіал і стати, урешті-решт, фанатом "Пісні льоду й полум'я". Так що шановні люди, які пишаються тим, що не бачили жодної серії "Гри престолів": пишатися нічим.

Чому "Гру престолів" варто прочитати/подивитися?

1. Персонажі.

Їх тут ну дуже багато, і вони шалено різноманітні, багатогранні. Один каліка, що в муках стає провидцем, друга - юний янгол помсти за рідних, третя - наївна дурепця, що стане мудрою правителькою (хоча менше дратувати не перестане), четвертий - вродливий принц, що про це не відає й тимчасово підпрацьовує шпигуном, щоб потім щиро заприязнитися з ворогами; п'ята - Мати Драконів із поганою спадковістю; шостий - харизматичний дипломат енного левела, засновник демократії в царстві свавілля, якого, втім, на початку книжки називають виродком через те, що він - коротун. Сьомий з восьмою - брат і сестра, але не тільки. Чи варто продовжувати?  Краще ні, бо це я ще не згадувала про потворного здорованя, що мріє убити свого не менш здоровенного брата-убивцю, про хлопця, який ніяк не міг визначитися, хто ж він, і зрадив своє найсвятіше, а потім потрапив у лабети садиста й перетворився на тварину... А ще є красунечка-маніпуляторка, навіжена жриця, вогнекоса жінка-воїн, що загине від рук дитини... Час зупинитися. Бо про персонажів говорити можна довго.  Щоправда, автор регулярно проріджує їх, тому не варто прикипати серцем до улюбленців. Я двічі обпалювалася: на Неді та Робу Старках. Утім, крутість персонажів не в методичному авторському винищенні, а в тому, як вони змінюються. За ГП можна вчити дітей, як треба вибудовувати персонажів, як вони мають змінюватися, чому вони мусять бути неоднозначними. При чому такими є не тільки основні герої, а й другорядні: від Сірого Черва до Ягена Кхгара, від Мелісандри до Тормунда. Одного персонажа можна люто ненавидіти, щоб потім полюбити (як Джейме) або щоб принаймні зрозуміти і пробачити (як Теона Грейджоя). Щоб тримати рамку оповіді є, звісно, й рідкісні покидьки (Рамсі Болтон, Джоффрі Баратеон), але вони потім так смачно подихають, що катарсис барабанить по скронях.

2. Світ "Пісні льоду й полум'я"

Світ епопеї похмурий, але багатогранний. Тут вам і сувора Північ з чардревами та кам'яними замками, і загадкова Стіна, що охороняє Вестерос від химерних білих блукачів (поки до них, щоправда, сюжет дістанеться, Джоффрі Баратеон вже спочине в бозі). І дивовижні ландшафти півдня - від райськоподібного Дорна (насправді змійки там водяться ще ті) - до затоки Работорговців із єгипетським колоритом. І, звісно, Королівська гавань (якщо ви уявляєте собі красу Дубровніка, де й знімали цю локацію, ви розумієте, про якого типу красу ідеться). Усе це змінюється: від деяких королівств не лишиться каменя на камені, деякі райські пейзажі перетворяться на засніжені пустирі. Нудно не буде. А от красиво - так. І дуже, дуже видовищно, ніби в щедробюджетних фільмах.

3. Сюжет

Не скажу, що тут усе ідеально. Коли персонажів кілька сотень, завжди є ймовірність, що про когось автор просто забуде (як про Кейтілін Таллі в образі зомбака, щоправда, тільки в книжці). Але загалом збудований за найпопсовішим каноном (розлучи братів і сестер на початку, щоб звести їх аж десь за обрієм кінця) сюжет тримає в напрузі кожну книжку, кожен сезон. А епічність прикрашає навіть традиції миловаріння (так-так, тут теж є дитина, яка не знає, хто її батьки. Тільки не Дика Роза, а Джон Сноу їй імення).  Чи помститься Ар'я убивцям батька? Чи загине хоча б з другого разу Джон Сноу? Хто посяде залізний трон?  - я навела три питання, а можна згадати ще з десяток, через які не вдасться розтягнути задоволення й дивитися серіал (або читати книжку) неквапливо. Доведеться пожерти все за якийсь місяць-два-три (залежно від темпу читання).

Ще однією перевагою серіалу вважаю правильні наголоси в деяких дражливих і для сучасного суспільства питаннях. Це питання інакшості. Будь-який "інакший" персонаж викликає своєю інакшість тільки симпатію. Я реально вважаю, що Тіріон Ланністер (до останніх сезонів мій улюблений персонаж) до біса (до Біса) харизматичний. А інакшому у своїй орієнтації Лорасу Тіррелу я співчувала до його загибелі й оплескувала подумки толерантності (читай справжнього адекватного ставлення) зі сторони його родини. До речі, у книзі гей-лінія завуальована і читається між рядками, і це той момент, коли серіал тільки виграв від того, що цю лінію розвинули. Принаймні в образі Лораса. Ну бо розкутість Яри Грейджой і Елларії Санд разом із Оберином - то таке, мистецтво заради мистецтва, свобода заради свободи. Там по книзі, здається, й Дейнеріс мала різні досвіди. І Серсея теж щось там запалювала з якоюсь княгинею (але Серсеї ідеться не про сексуальну розкутість, а про жадобу домінування, адже Серсея завжди шкодувала, що не народилася чоловіком, а тому фактом свого народження в тілі дівчинки віддалилася від Його Величності Трону).

А ще круто, що жіночі образи в епопеї мало не важливіші, ніж чоловічі. Вони так само величні, так само слабкі й так само жорстокі, як і чоловіки. Р - рівноправність. Навіть якщо йдеться про тупість (маю на увазі Дейнеріс в останньому сезоні, але роблю поправку на кепські владолюбні гени, які й брата Візеріса згубили).

4. Акторський склад

Це вже ближче до серіалу. Я навіть не знаю, про що тут говорити. Усі актори дібрані бездоганно. Кожен втілює персонажа краще, ніж у моїй уяві, коли я читала. Зараз час від часу подивлюся якісь відяхи на Ютьюбі просто щоб подивитися на акторів, послухати їхні враження від сценарію. А, якщо по-чесному, то просто щоб з ними не прощатися.

5. Музика і заставка.

Я - та людина, яка НІКОЛИ не перемотувала заставки до "Гри престолів". (На відміну від чоловіка). Основна тема Раміна Джаваді слухана-переслухана у метро, у машині, навіть перед сном)))Слухана вона у версії купи оркестрів, у виконанні аматорів...  Ну а про майстерність виконання заставки до "Гри престолів" краще почитати тут:Вступна заставка (російською).

Щодо серій. Серії, які мене шокували (або просто були найемоційніші)  - це вбивство Неда Старка, зрада Шаї, смерть Дрого, ЧЕРВОНЕ ВЕСІЛЛЯ (мало книжку не викинула у вікно маршрутки, а книжка електронна), коли Джейме врятував Брієнну від ведмедя, знущання Рамсі з Теона, Битва бастардів, коли Ар'я покинула Пса, коли загинув Ходор!!!!, вибух септи Бейлора, коли стало відомо, що Джон - не бастард Старка, коли падлюка Баратеон спалив принцесу Ширен, коли Джон поцілував Дейнеріс, коли Санса тікала з Теоном, смерть Варіса, ну і битви з блукачами, весь сьомий і восьмий сезони.

Мій улюблений персонаж на момент завершення саги - Джейме Ланністер. Поки Тіріон перетворився на мирного й одноманітного у своїй правильності вершителя демократії, Джейме зберіг лицарство хоча б й у вірності найпаскуднішому персонажеві історії - Серсеї. Звісно, якщо увімкнути режим "фанфік", Джейме убив би Серсею, лишився б із Брієнною (улюблений персонаж із когорти абсолютного добра, але не такий цікавий в аспекті розвитку характеру). Але так то й так, є своя краса в такому вчинкові. Тим більше Серсея була вагітна (сподіваюся, що таки була). А от Джон Сноу, який убив Дейнеріс під час поцілунку.... Ну, так собі благородство.

Найхимерніший бог з машини - смерть Короля Ночі.

Взагалі Король Ночі мені норм. Небагатослівний, величний, з першого разу завалив дракона - круто, я вважаю. Але чому було сунути по Брана ще до того, як його сімпатічні (я так називаю блукачів) перебили би весь люд? Виграє кров жива у такій нетерплячості. А Король-то мерців. Якось не подбав про додатковий захист. Краще б Теон поцілив своїми суперстрілами під те мряцьке коліно. Та, схоже, сценаристам сказали, що час згортатися, технічка вже йде додому і нервово брязкає ключами

.

Як я ставлюся до нового короля?

Десь у мережі бачила мемасик. "Учись, синку, бо сидячи на дупі в житті нічого не досягнеш". І далі фото Брана Старка. Не можу сказати, що мене здивував такий поворот. Це ж як у житті: хтось, як каже моя знайома, двіжує, а хтось просто поводиться правильно й холоднокровно. І потім перемагає. Бран - найадекватніший, хоч і найнудніший претендент на престол. Бо Лід і Полум'я вжитися не можуть, вони самознищаться. Перемогти має розум, а не гаряче серце. Ну а що в Брана не буде спадкоємців, то це й на краще: не буде війн і кровопролиття, не піде брат на брата, а будуть вибори, Білль про права людини і Торжество Демократії.

Чим я лататиму душевні діри після закінчення серіалу?

Плекатиму сподіванку, що Джордж Мартін напише інший фінал у книзі. Що майбутні книжки будуть великими. Що я їх чекатиму, як цілий світ чекав восьмого сезону. А для цього - многая літа письменнику.

Тому що мене давно так нічого не захоплювало, як "Гра престолів". Тому що це черговий доказ щастя читання, споглядання й обговорення. Тому що досі гуглю щось типу "рамсі теон дружба" (бо актори дружать) або, змахнувши сльозу, "джон ігрітт весілля". Просто дивлюся на акторів, і почуваюся класно, що вони були в моєму житті, що були обговорення цих нескінченних ліній із друзями. Що ми разом ненавиділи Мізинця, любили Сема, хвилювалися за Джораха, сміялися з жартів Тормунда, страждали з Брієнною. Уболівали за Джона Сноу. А хтось, може, за Дейнеріс.

Банально, але.... Хочу розбачити всі сезони і книжки, щоб пізнати їх заново.

І заздрю тим, у кого весь цей шлях попереду!

(ПОЗА КОНТЕКСТОМ. Усім, хто побачив помилки у написанні слів (або хибодруки), не забудьте написати, бо я ж учителька, а в учителів свої гілті плеже на дозвіллі.)

Кому вірити: блогерам чи критикам?

Бог чи матерія? Курка чи яйце? Літературна критика чи блогінг? Останнє питання вже років із три гуляє по багатьох літературних заходах і вже набуло статусу філософського. Бо відповідь, ясна річ, одна: і критика, і блогінг, головне, щоб якісно. Я ж по можливості ходжу на такі події не для того, щоб кричати "Бійка! Бійка", коли хтось зарядить, що критики - це зануди, а блогери - непрофесіонали. Мені більше цікавить, як по-різному можна говорити про книжки. І тішуся, що такі розмови можливі в принципі, бо ще років 5 тому блоги про літературу якщо і були, то якісь самітні й поодинокі, без натяку на середовище. Ну а критика... Про критику якось іншим разом.

Отже, (хоча хто починає втуп зі слова "отже"?) 6 червня у ПінчукАртЦентрі відбулося обговорення діяльності книжкових блогерів і критиків. Модерувала зустріч Дарина Гладун. У дискусії взяли участь книгоблогерки Катерина Молочко, Анна Єкименко-Поліщук, Марія (maria_pravda і Інстаграмі), anniereadsbook (теж із Інстаграму). Це лінія оборони блогерів. Зі сторони критиків був єдиний представник - письменник та літературний критик Олег Коцарев. Ось такий нерівноцінний у кількісному аспекті батл.

Хоча який там батл? І між ким? Майже всі учасники обговорення за фахом журналісти. Та ще й всі одне поперед одним люблять книжки в масштабах своєї діяльності: чи то культурна журналістика, чи то youtube-канал, чи сторінка в Інстаграмі. Без жодного протистояння.

Але ж тема дискусії побудована на альтернативному питання: літературна критика чи блогінг? 

Треба з'ясувати різницю.

А різниця умовна.

Звісно-звісно, "чиста" критика передбачає грунтовніших знань про літературний процес. Аж до межі, де критика перетинається із літературознавством. Хоча мені вже трохи перестає подобатися, коли критиків асоціюють із, даруйте, Інститутом літературознавства НАНУ. Не заперечую, що там подеколи працюють цікаві науковці, але саме уявлення про цей Інститут (як і будь-яку офіційну наукову установу) сонно-негативне (принаймні, у мене, надто з огляду на плагіат-скандал, який, попри все, як покривався, так і покривається далі, навіть попри зусилля окремих останніх із Могікан змінити ситуацію й не заплямовувати репутації). Бачите як я плавно сповзла вже зовсім на нелітературну тему? А це тому, що такі інституції часто й асоціюються зі чимось довколалітературним, переважно шкурним або майновим (як у НСПУ). Це я до того, що критики звідти якщо й виникають, то не завдяки, а всупереч. І в Україні я не знаю, чи й назву хоча б із десять літературних критиків, чиї погляди й стиль мені цікаві, а активність  стабільна. 

З блогерами ситуація інша. Їх уже багато і стає ще більше. І пишуть активно. Звісно, якість дописів теж різна. Але книжкове блогерство - це все-таки хобі, у якому кожен вдосконалюється (або не вдосконалюється) у своєму темпі й зі свого бажання. Блогери - це передусім емоційність, це красиві картинки (хоча для мене картинки неважливі від слова "зовсім"). Чому кажу про картинки? Бо одна із присутніх поставила питання, типу, як книгоблогерки плекають єдиний стиль у своєму інстаграмі й відшуковують свої фішечки, щоб привабити більшу частину аудиторії. Хоч принагідно до розмови про інстаграм, що є передусім візуальною спільнотою, запитання справедливе, по-моєму, не всім блогеркам воно сподобалося, адже є універсальна відповідь "про книжки завжди читатимуть менше, ніж про чувака, що обклеївся скотчем і зняв себе на камеру". Тож, виходить, надмірно перейматися смаками аудиторії й намагатися сподобатися ніби і не випадає. З іншого боку, справедливо і те, що дуже скоро всі загравання з єдиним стилем стануть пережитком. Знову-таки, тому що це кричить "я хочу сподобатися кожному", а кому цікавий блогер, який хоче сподобатися кожному?

Цікавим і дражливим питанням дискусії було питання волонтерства. Ні для кого не секрет, що блогери - це волонтери, які поєднують своє хобі із місією книгопоширення й реалізацією верхніх шарів із піраміди Маслоу-Ікроу. А нижні задовольняють інші види діяльності. Тобто блогерам платять хіба книжками. Критики працюють за гонорар (от, все-таки знайшли ще одну відмінність). Зі свого досвіду скажу, що мені за відгуки платили двічі. Одного разу у 2011, здається, році я запропонувала тему для статті на сайт, її опублікували, і мені заплатили 300 гривень (я купила фен, він працює досі). у 2017 році одне видавництво запропонувало мені написати відгук на книжку і заплатили за нього теж 300 гривень. Здається, купити фен на такі гроші вже не можна. Усі інші відгуки я писала або за книжку, або за сертифікат на книжки. Це означає, що у мене є інша робота і купа підробітків. Думаю, так відбувається і з іншими блогерами. Що платять критикам - не уявляю, хоча, попри все, треба чітко усвідомлювати, що робота критика (якщо це хороший критик) важка і потребує значних знань із теми. Вона зазвичай інтелектуально складніша, ніж робота блогера (бо мета й аудиторія диктують правила) Отже, критика для мене - це 1. Контекст. 2. Аналіз твору із відчитуванням алюзій, метафор, простеженням зв'язків твору із іншим доробком автора, так само як і з доробком авторів-попередників тощо. 3. Стиль. Критик має бути вправним у стилі. Його іронія має бути родзинкою, а суб'єктивність (навіть якщо вона часом перетворюється на зашквар, як у Тетяни Трофименко, наприклад) виправдана й обгрунтована. 4. Погляд у майбутнє літератури (сумний або обнадійливий, або нейтральний). 

З іншого боку, блогери зазвичай більше переймаються естетикою подання матеріалів, його настроєвістю й натхненністю. А буктьюбери ще й уміють монтувати відео))) 

Звичайно, хороший блогер - це ще і критик, який заховався десь між лавандою й мандаринками. Блогери, які мені подобаються, це критики, які так себе не називають. Але вони впливають на чималу кількість читачів різного ступеня підготовки. Хороші книгоблогери для мене - це лагідні критики, які не шмагають читачів термінами та грою в критичний бісер, а кажуть: сядь зі мною, поговорімо, у мене є чай із лавандою. І ще десь мандаринки лежать.

А тепер зацініть, як я під виглядом відгуку на подію розписала свої погляди на цю подію. Так робити негоже. Тож як виправдання своїх суб'єктивних дій, розкажу, що цікавого на зустрічі розповіли її учасники. Робитиму це тезово. Отже.
 -  Сучасна критика поволі відходить від тенденції повчальності та викривальності. Перевага блогера в швидкій реакцій та здоровому перенесенні акцентів на анотування. Блогери не вчать.  Межа між критиками і блогерами буває розмитою. Трапляється, що короткий блогерський огляд виконують цілком на академічному рівні. І критики, і блогери мають одну мету: розповісти, що це за книжка. (Олег Коцарев)
- Критика - для авторів. Блогери - для читачів. (Анна Єкименко- Поліщук)
- Критика - це не так про аудиторію, як про тип діяльності. Критик аналізує, а блогер ділиться враженнями. (Катерина Молочко)
Звісно, це не все, що розповіли учасники зустрічі. Цікаво було послухати про блогерський досвід в Америці, що ним поділилася anniereadsbook (до речі, дуже красивий профіль, навіть я підписалася). Цікаво було послухати питання від глядачів і переконатися, в якій бульбашці живе кожен із нас і наскільки химерними бувають ці рідкісні перетини. Цікаво було просто посидіти й понасолоджуватися розмовою про книжки. Розмовою, для якої ще 5 років тому не було підстав.
Що мене тривожить?
Те, що часом блогери зникають. Тому що лупати сю скалу як хобі може не кожен. Я, наприклад, уже давно не можу й пишу вкрай рідко, хоча і думок море, й ідей, бракує тільки часу. Ось цей пост я пишу вже два тижні по абзацу, тому що не маю часу. І от помічаю, що блогери, яких я ніжно люблю, поволі або переходять в якийсь інший сегмент самопошуку, або вигорають і стають нецікавими. Це не про всіх, але трапляється. З іншого боку, з'являється нова, свіжа кров, ладна рвати і метати для розвою української словесності. Отже, ідеться про поступовий розвиток середовища. Про літературний процес. І це добре.
Окрім тривог, є і радощі.
Книжок багато. Читачів більшає, більшає розмов про прочитане. Кожен може написати будь-куди і, залежно від рівня статті чи огляду, опублікуватися, познайомитися з видавництвами, займатися благородною справою поширення книжок та розмов про них. Це велика розумова розкіш. Це цінно. Навіть незважаючи на те, що рівень розмови про книжки буває різний.
Отже, про блогінг в Україні можна починати серйозні розмови. Навіть попри брак самої актуальної укранської літератури (книжок у нас таки виходить украй мало). Навіть попри те, що блогерам не платять, це не відбиває бажання натхненно займатися своїм хобі.
Тепер було б класно, щоб у нас так розвивалася і критика. Бо критиків у нас ну дуже мало (порівняно з блогерами). Але це тема іншої розмови.