Якщо це зробила вона, то зможу і я

Дике бажання мати цю книжку охопило мене ще торік, коли ідею ще тільки анонсували. Власне, саме ідея і є wow-ефектом: розповісти про досягнення українок у різних галузях –такого ще не було. На додачу, факт, що за втілення задуму взялося  "Видавництво" обіцяв естетичну насолоду від гортання і читання. 

Ну що ж, так воно і сталося. Щоправда, до мене книжка потрапила в несподіваний спосіб: я її виграла в програмі "Рагулі", коли написала розлогий к

оментар про досягнення колеги і подруги Інни, яка створила студію навчання, де я зараз працюю. Авторка "Рагулів" Тетяна Микитенко відзначила цей комент, і ось я читаю книжку, яка далі перейде в руки Інни. Але поки книжка в мене, хочу лишити про неї хоча б коротенький відгук.

"Це зробила вона" –  п'ятдесят історій жіночих досягнень від часів середньовіччя до сучасності. Тут вам і письменниці, і художниці, акторки і балерини, науковиці, державиці, архітекторки, військові, спортсменки, астронавтки, кінорежисерки, співачки і навіть арбітриня! Як бачите, жінки можуть добряче ушкварити навіть там, де суспільство не звикло того чекати. От і дарма.

Розповіді про непересічних жінок оформлені як есе. Звідси – вільна композиція кожного тексту. Строкатості сприйняттю додає факт, що есе писали різні автори, тому чекати стильової стрункості не випадає: одні тексти написані у формі листів, інші – як діалоги, ще інші – як монологи з того світу. Найнудніші нагадують проріджену й охудожнену вікіпедію, але все ж добір постатей виправляє ці стильові американські гірки. Хоча, якщо враховувати, що головна аудиторія – підлітки від 12 років, то все ж деякі статті їм може бути заскладно читати.

Утім, оскільки мені вже трохи більше, ніж 12,  усе було цікаво. Чимало імен я відкрила для себе, відтак допитувалася в Гугла подробиць. 

Тепер про найбільшу окрасу книжки – ілюстрації. Вони просто неперевершені. Кожну створював окремий художник чи художниця, тому вийшло неповторно, як і належить книжці про неповторних жінок. Я думаю, ілюстрації – найбільша цінність книжки, вони подеколи навіть перевершують тексти. Так що з естетичного погляду видання просто досконале.

Я цю книжку читала перед сном, і звернула увагу, що її формат – видання досить велике – нагадує формат книжки казок, що їх батьки читають своїм дітям. Картинки й історії. Хай не завжди казкові, зате які натхненні! Думаю, що головне завдання книжки – не тільки розповісти про жінок, що не забажали лишатись у тіні, а й надихнути на майбутні звершення тих, хто відчуває: якщо це зробила вона, то і я зможу!

"Нічого нема ганебнішого, ніж збуджувати ілюзії" ("Місто" в Театрі юного глядача)

2 лютого у більшості людей якщо й асоціюється з чимось, то хіба з Днем бабака. Я ж подумки кажу собі: " З днем народження, Валер'яне".

Любомир Валівоць в образі Степана Радченка

Це така профдеформація. Якось, коли працювала в "ЛітУкраїні", головний редактор допустив мене до створення книжок, і ми впорядкували літературний календар. Відтоді я знаю дні народження більшості письменників (але не роки). 13 травня, наприклад, день народження моєї мами, але я також мимоволі згадую й Панаса Мирного. Знаю, що в мій день народження ніхто з відомих письменників не народився. Найбільше їх побачило світ у вересні й жовтні: Котляревський, Довженко, Коцюбинський, Петров, Юрій Клен, Леонід Мосендз...

А у Валер'яна Підмогильного, одного з моїх улюблених письменників, 2 лютого.

Сьогодні не 2 лютого, а 2 червня. Але для мене цей день, вірніше, вечір, теж про Підмогильного, адже я нарешті потрапила на виставу "Місто" за романом письменника. На неї я взяла книжку, символічно запросивши автора на виставу. Ната, моя колега, теж принесла свого Валер'яна. Так ми вчотирьох дивилися виставу в Театрі юного глядача.

Мене сюди тягнуло не тільки тому, що я люблю роман про амбітного сільського хлопця, що підкорює місто. Просто коли я чую про будь-що, пов'язане з розстріляними авторами, мене охоплює відчай і дурне бажання довести їм, що їх не забуто. Хоча б і ходінням на виставу. 

Тому коли сьогодні спектакль завершився слайдом з фото Підмогильного, мені було до сліз. 

Сама вистава, попри тривалий час дії (3 години 40 хвилин з перервами), мені теж сподобалася. Це сумлінне відтворення оригіналу, сценарій відмінника, але не нудний, свіжий. Дуже сподобався виконавець головної ролі, щоправда, Радченко у виставі не

викликає такої огиди, як подеколи у творі. Чудова вийшла мусінька! Глибоко розкрито образ Тамари Василівни, її особистої драми. Сценічна мусінька не дуже схожа на романну, вона по-своєму тендітна, тоді як у книжці - міцна, трохи грубувата.

Зоська - норм. Маленька на зріст, екзальтована, от тільки чогось не білява. Ну, не біда.

От Надійка перегравала, її образ лишив мене цілком байдужою.

Зате мегакласний поет Вигорський! Його поява і філософсько-ірионічні роздуми розбавляли густу драматичну атмосферу. Я навіть подумала: ніхто в житті не може сумувати, якщо поруч є людинка з пивом)))

Чого бракувало? Єдиного: сцени знайомства Радченка із Зоською, коли він програвав лотерею,а вона виграла і виставила його на кпини. Бо з вистави взагалі неясно, де та Зоська взялася. 

Цікаві у виставі декорації. Музичний супровід. Кадри старого Києва. Все класно, виставу раджу кожному, особливо тим, для кого актуальне ЗНО.

Не шкодую, що арсенальний вечір розміняла на вечір з Валер'яном.

Усе одно він - і всі вони- нероздільні з моїм життям не тільки тому, що колись я впорядковувала календар.

Подарунки "Самовидця": українці про Україну

Нарешті руки дійшли до скарбу: книжок-подарунків конкурсу "Самовидець". Перед тим як помаленьку оглянути ці видання, розкажу трохи про конкурс художніх репортажів, у якому я двічі  брала участь.

Жанр художнього репортажу "Самовидець" закохав мене в себе у 2014 році. Спершу як читача. Незадовго до того, як конкурс стартував уперше, мій колишній хлопець запевняв мене, що я обов'язково маю взяти участь. А я думала, що це Діма1 має взяти участь, тому що з нас двох журналістом був (і є) саме він. Тому я вирішила, що, раз він вважає, що це такий класний конкурс, треба подарувати йому книжку з  репортажами переможців 2013 року  (тоді ще тема звучала як "Світ у масштабах українського репортажу"). Проте потім ми, як завжди, посварилися через не пам'ятаю що і врешті розійшлися, тому я так ніколи й не подарувала тієї книжки. Зате з цікавістю прочитала її сама. Це був травень 2014 року, вибори президента. Я тоді ще була спостерігачем на виборах і в малесеньких перервах читала збірку і не могла відірватися. Я тоді думала, що присутня на історичній події - виборах 2014 року! І все набувало значення, і ця книжка теж, адже я читала її такої історичної миті. Подумалось: якщо і мені пощастить зустріти цікаву людину, я напишу про неї художній репортаж! А якщо це ще й буде доречно, то й на конкурс надішлю.

Відтоді мені пощастило аж двічі: із людьми, і з темами конкурсу. Обидва репортажі я писала з мук невисловлених думок: вони місяцями крутилися в голові й напружували. Легшало тільки тоді, коли вони вже нарешті переходили на папір і звільняли місце для нових вражень. Перший мій репортаж був про футбольних уболівальників під час Революції гідності, а другий – про автора творів у жанрі фентезі, ембріолога за професією, який удень у лабораторії творить нових людей, а ночами вигадує всесвіти й населяє їх богами і смертними. З обома репортажами я потрапила до короткого списку (це для мене щось анріал, тому що журналістику своєю спорідненою працею не вважаю). Однак життя натякає: ніколи не кажи ніколи.
Сам конкурс підкупив мене не тільки новизною свого задуму, а ще й дивовижною відданістю його організаторів. У всьому, що стосується конкурсу - від книжок до  презентацій і дискусій про жанр - віє колосальною енергетикою залученості й тим, що пафосно називається "високий професіоналізм". А найголовніше  - це романтика пошуку, незмінно присутня в кожному заході, пов'язаному із "Самовидцем". Навіть на Арсеналі з усіх заходів мене найбільше поки що вразила дискусія "Люди у фокусі художнього репортажу".

Тепер ближче до книжок. У березні під час оголошення переможців мені подарували стосик видань із бібліотечки художнього репортажу видавництва "Темпора". Я знала, що прочитаю кожну з цих книжок. Якби я захищала дисертацію не з літературознавства, а з журналістики, то обов'язково взяла б щось про художній репортаж, адже це мегазахопливо - оповідати про побачене своїми очима, використовуючи будь-які стилістичні прикраси. І досліджувати теж цікаво. 

Читання подарунків я почала зі збірки торішніх переможців. Тема конкурсу – "Чому я звідси ніколи не поїду". Не можу сказати, що якийсь текст страшенно вразив темою (а для мене завжди саме тема, а не стиль важливіша). Однак у цій збірці саме стильово репортажі написані дуже класно. Подекуди вони наївні, подекуди з ноткою умисної недосказаності й композиційної незавершеності, але оскільки суб'єктивний фактор у цьому жанрі дуже важливий, я сприймаю ці тексти такими, як вони є, і довіряю вибору журі. Хоча мені  більше сподобалися тексти другої п'ятірки, репортаж переможця-мандрівника, що поїхав кількома містами України на електричці й дуже смачно й іронічно розповів про це, справді вау, а жанрово цей текст узагалі якийсь канонічний: тут і гумор, і дрібниці, і динаміка, і філософія подорожі...  

Друга книжка з бібліотеки зовсім інакша. Збірка "Десь поруч війна" Єлізавети Гончарової присвячена подіям на Донбасі. Авторка, переможниця конкурсу 2016 року, знає про них як зі свого досвіду, так і з досвіду своїх близьких, оскільки сама родом з Донбасу, там працювала журналісткою. Її збірка репортажів – це застрога не узагальнювати і не бути категоричними. Це історії багатьох потерпілих на війні донбасців, історії активних і байдужих, патріотичних і ні. Ці репортажі просто маст рід для всіх, хто хоче знати, що відбувається в країні і які вони - люди Донбасу, яких міфів ми собі вже встигли про них понавибудовувати і які міфи будуємо про себе самих.
Найбільше враження з-поміж прочитаних на сьогодні книжок на мене справила збірка Олега Криштопи "Україна: масштаб 1:1". Олег Криштопа - це якраз переможець конкурсу, зі збірки переможців якого для мене все почалося. Дуууже поверхово кажучи, це збірка про різні місця України, але, звісно, вона про людей, про веселі, сумні, меланхолійні ситуації. Тем просто море (я вже казала, що саме це для мене головне): тут і екологічні теми, і соціальні, і теми історичні, і культурно-мистецькі. Але всі ці означення - просто мертвячина порівняно із соковитим словом автора (якось аж непристойно штампами писати про цю книжку). У підсумку виходить гіркий портрет України у масштабі один до одного, себто упритул, як є. Коли читала цю книжку (а я її просто проковтнула), я весь час думала: все-таки автором художніх репортажів бути крутіше, ніж письменником. Письменник би взяв будь-яку тему репортажу і мусолив би з неї повість чи, не дай боже, роман. А тут на менш ніж чотирьохстах сторінках десятки історій. Це ж скільки було б романів? Але автору те не тре, він має ще і ще, сипле своїми історіями, бо знає, що попереду ще безліч.
Звісно, я заганяюся трохи із відмежуванням журналіста від письменника, бо в ідеалі автор художнього репортажу - це і є журналіст із письменницьким нутром. Тобто це письменник, якому ніколи. Героїв з лишком, а життя коротке. От і треба писати динамічно, без погляду у вічність, тут-і-тепер, але робити це по-живому.
Під час читання саме цієї книжки я віднайшла формулювання, у чому для мене полягає магія художнього репортажу. В усвідомленні, що все має значення: і старцівський піджак поверх джемпера, і маяк у Чорному морі, і зафарбовані фрески в Кирилівській церкві. Абсолютно все. А тому все варте уваги. І любові теж варте багато що.
Попереду в мене книжка з текстами цьогорічних фіналістів "Свобода - наша релігія". Про неї, а також про інші книжки зі стосика подарунків напишу пізніше. А поки що всім непосвяченим щиро раджу відчути магію цього прекрасного жанру. Можливо, ви навіть ненадовго розлюбите художню літературу :)