Що слухала Леся?

Мені не подобається факт, що по музичних уподобаннях людину оцінюють не менше, ніж по одягу. Але так є. Не раз чула, що хтось втрачає авторитет у чиїхось очах, якщо слухає якусь “не таку” музику. Я теж таким часом грішу. 

Натомість люди, які слухають те, що подобається мені, зразу ж потрапляють у статус “бро по духу”. І тому мені так цікаво, що слухали б наші улюблені письменники-класики, якби жили зараз. Хто з них був би моїм братом по музиці? На жаль, цього я ніколи не дізнаюся, бо нас розділяють століття. Але, на щастя, існує музика, яка нанизує століття на ниточку й об'єднує мертвих і живих. Це класика. Недарма кажуть, що вона вічна. 

Класику слухала й одна з моїх найулюбленіших письменниць Леся Українка. 

В одному з її ранніх листів (чергова овація видавництву “Комора”) я натрапила на згадку про ноти для фортепіано, які дев’ятнадцятирічна Леся просить передати матір до Криму. Серед композиторів, про яких згадує юна Лариса, — Бетховен, Шопен, Гайдн, Мендельсон, Вагнер... Від усвідомлення того, що я можу просто зараз це послухати, у мене мурахи забігали по спині. Не лишалося нічого іншого, крім як просто взяти й пошукати музику, яку слухала й хотіла виконати Леся Українка в юності. 

Фортепіано Лесі Українки з її будинку в селі Колодяжне (Волинь)

Ось ці композиції:

1. Людвіг ван Бетховен "Аделаїда"

Це найкоротша й найвеселіша, найлегша композиція з Лесиного списку. Як на мій настрій, то ще й весняна, що актуальненько. Синонім їй — легкість, молодість. Молодим був Бетховен, коли писав "Аделаїду", молодою була Леся Українка, коли хотіла її виконувати на улюбленім фортепіано. Ну, і я ще молода (хоча старша, ніж Леся, коли вона писала той лист) слухала у вечірній маршрутці від Лук'янівки до Берестейки. За вікном мерехтіло вечірнє місто, поперед мене на сидіннях вовтузилися дітлахи, а мама намагалася їх утихомирити. Я слухала і слухала, і здавалося мені, що життя прекрасне.

2. Ф. Шопен "Траурний марш" (обробка)

 ... Але враження, що життя прекрасне, одразу змінилося, коли я почула знайомі нотки так званого "похоронного маршу". Мене так ця музика лякає, що хотілося перемотати. І згадала я свого друга, який дитиною почув похоронний марш і неймовірно перейнявся цією музикою. Я пересилила себе і дослухала до кінця. Так от, це справді дуже умиротворююча композиція. А в коментарях навіть хтось написав "this music makes me happy". Oh, really? Цікаво, що сказала б Леся на це? І з яким настроєм вона вигравала бісерну шопенячу музику у своїх покоях? 

3. Д. Россіні "Стабат матер". 

Далі йде ціла опера. Не знаю, яку саме частину намірялася грати Леся Українка, але те, що її явно тягнуло на невеселу музику, мені вже ясно. Хоча що нарікати? Коли мені було 19, вся музика, яку я любила, теж чомусь була дуже сумна. 

Менше з тим. Як каже вікіпедія, "стабат матер" — римський католицький гімн, автором якого вважається італійський поет XIII століття Якопоне Да Тоді. Свою назву одержав за першими рядками Stabat Mater dolorosa, що в перекладі означає "Стояла мати скорбна". Перша його частина оповідає про страждання Діви Марії під час розп'яття Ісуса Христа, а друга є благанням грішника про дарування йому раю після смерті. Оперу я до кінця не дослухала, але початок епічний.

4. Йозеф Гайдн "Сім слів Спасителя нашого Ісуса Христа, сказаних на хресті"

Попри серйозність і не меншу епічність, цей музичний витвір сповнений світла й добра. Тут додати нічого, слова зайві.

  

5. Фелікс Мендельсон "Сон літньої ночі" (концерт)

Дуже приємно, що Леся Українка у своїх нотних побажаннях згадала й цей твір. І так, всесвітньо відомий "весільний марш" входить до концерту! Знов-таки, з листа Лесі Українки невідомо, яку композицію з концерту вона хотіла зіграти, але я хочу вірити, що весільний марш:) Його й додам сюди, хоча там ще прекрасна увертюра. 

Ось дрібка з того, що любила слухати Леся Українка. Але оскільки попереду планую читання її дальших листів, не тільки ранніх, сподіваюся, що й там знайду щось цікаве.

А поки що просто радію, що сьогодні день народження Лесі Українки і дякую за години катарсису від її творів і листів.

Кольорові тренди обкладинок

Якщо нічого не знати про книжку, то красива обкладинка може стати фактором "хочу купити". От тільки уявлення, що таке красива обкладинка, формуємо не ми, а книжкові дизайнери, так само як те, що нам потрібно купити в дім, краще знають рекламники. Що мене тішить, так це те, що книжковий дизайн у нашій країні розвивається, і ми вже можемо говорити про якість обкладинки, бачити, хто економить на дизайнері й матеріалах для книжки, як-от: папір, місцевий лак тощо. Здається, вже й діти знають, що строкатість шрифтів і використання понад трьох базових кольорів в обкладинці — певні ознаки несмаку, а от функціональні ляссе, кремовий папір (з якого легше читати, ніж з білого офсетного), кольорові форзаци, експериментування із обкладинкою (інтегральна, з клапанами, із суперобкладинкою тощо) свідчать про увагу видавців до свого продукту.

І все-таки, кожен по-своєму бачить, що гарне, а що ні. Хтось (як я) любить лаконічні обкладинки з двома базовими контрастними кольорами, комусь подобаються обкладинки з використаннями у центрі якоїсь метафори (чудовий приклад — нова книжка "Нашого формату" "Сила інтровертів", де зображений синій кит, який плаває в маленькому акваріумі й символізує глибину на позір "маленької", тихої людини). Ще комусь до вподоби використання картин посеред лаконічного білого тла (серія дорослих книжок А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА)... Варіантів багато. 

Сьогодні ж я зупинюся на особистих спостереженнях щодо минулого книжкового року й поділюся тим, які тенденції вдалося помітити мені зі своєї полички й поличок моїх знайомих. 

Рожева інтелектуальність

Рожевий як колір гламуру й кітчу помер. Про це свідчать експерименти видавництв, які, не змовлюючись, опублікували дуже схожі за дизайном книжки рожево-білого кольору.  При цьому видно, що зробити деякі з цих обкладинок ще більш стильними допоміг сірий колір. Бо сірий з рожевим живуть у гармонії. 

За змістом це переважно нон-фікшн, та ще й який: секрети письма від класиків, розвінчування псевдонаукових біологічних міфів, листування Лесі Українки... Гламурний рожевий — синонім мозковитості, не інакше!

Колір "тіффані": виглядає дорого.

Я люблю цей колір, хоча й не є фанатом "Тіффані" і взагалі не люблю ототожнювати бірюзу саме з цим брендом. Але кажеш "тіффані", і всім (принаймні дівчатам) ясно, що за колір. Минулого року кілька книжок було виконано в таких відтінках (трохи темніших, ніж оригінал), і мені ці обкладинки дуже сподобалися.

Червоно-біла класика

Мені здається, що якби я була дизайнером і одного дня на мене не зійшло натхнення, я б узялася за червоно-біло-чорні кольори, бо це — безпрограшний варіант. Для мене саме ця гама асоціюється із динамікою життя, а ще білий ніколи не напружує (може, тому, більшість обкладинок — це варіації білого зі ще якимось)? Ще помітила, що білий шрифт може оновити й порятувати дизайн навіть пропащої, на перший погляд, обкладинки. 

Єдине обмеження: біло-червоно-чорна гама більше працює на нон-фікшн. Бо художня література — це таки загадковість, вона просить більшої інтриги в кольорах, більше варіантів. Поєднання білого з червоним, де домінує білий, — це ніби як наше повсякдення, а книжка в такій гамі обіцяє зробити його цікавішим, функціональнішим. 

Де чорне, там і вишукано

Чорних обкладинок не так багато, бо вони зобов'язують. Це складний колір, як на мене, бо межа між елегантністю й трауром тонка. Проте вже якщо ці обкладинки вдаються, то від них очей не відведеш. Дуже гарно спрацьовує, знов-таки, в нон-фікшні. Як, наприклад, суперобкладинка вже сто разів у блозі згаданої біографії Ілона Маска.

Можна помітити, що часто дизайнери використовують червоний колір, аби дати зрозуміти: це територія серйозного, і червоний тут аж ніяк "не любов", хоч чорний таки "журба".

Просто круті обкладинки

Не можу не згадати інші обкладинки, які  теж сподобалися, хоч і не входять до згаданих трендів (крім однієї). Мені в них імпонує й те, що обкладинки працюють на текст, живуть  ним дружно, а не окремими життями.

1. Рут Веа "У лісі-лісі темному". Дуже стильно, там ще й чорні форзаци, має незвичний вигляд і абсолютно личить до змісту книжки. Атмосфера нагнітання, таємниці, вбивства — усе це нам обіцяє обкладинка і все це буде в книжці.

2. Марк Лівін "Бабине літо".

Мені здається, що дизайнери нечасто використовують жовтогарячі кольори, тому дуже приємно тримати в рукуах цю книжку. Вона і всередині дуже красива. Літня. Як і запевняє назва.

3, Серія книжок про Енн Ширлі.

Це окраса моєї полиці. Мені дуже подобається кольорова гама обкладинок. Кожна різна, а разом гармонійні, вабливі, нагадують про дитинство, хоча тема останньої книжки таки не дитяча. 

4. Франсуаза Барб-Ґааль "Як говорити з дітьми про мистецтво ХХ століття". Строката обкладинка, яка натякає, про які твори живопису йтиметься в книжці. Дуже інтригує й виправдовує інтригу.

5. Юлія Мусаковська "Чоловіки, жінки і діти". Це той випадок, коли я абсолютно не доганяю дизайн, але він мені страшенно подобається. Просто дуже. Це не книжка, а витвір мистецтва. І головний колір небанальний. Ну а про крутість самої книжки я вже писала, тож не повторюватимуся.

6. "Що таке українська література?" Леоніда Ушкалова. Красивенний колаж, який пропонує перевіднайти  уявлення про деякі феномени нашої літератури.

7. "Бути мною" Анни Хьоґлунд. Це теж витвір мистецтва. Дуже атмосферна книжка, і проблема дорослішання дівчинки в сучасному світі, подана зовсім по-новому, відверто, без прикрас. Дуже раджу всім її прочитати і погортати, є про що подумати.

8. Вільям Грілл "Антарктична експедиція Шеклтона". Ще одне неймовірно красиве видання. Обкладинку вигадали не наші дизайнери, а викупили права на оригінальну, бо фішка цієї книжки якраз у почерку художника Вільяма Грілла. Справжні пригодошукачі оцінять красу!

Розумію, але не люблю

Наостанок напишу про чотири хороші книжки, які я зроду б не купила, якби орієнтувалася тільки на обкладинки. Прокоментую трохи.

Олена Стяжкіна "Мовою Бога". З одного боку, книжка експресивна, і це обкладинка передає абсолютно точно. Але все ж вона має якийсь незакінчений вигляд, як на мене. А книжка дуже хороша й надактуальна, всім читати і бігом!

Мирослав Лаюк "Баборня". Знов-таки, обкладинка відповідає змісту, але вона відштовхує. Мені подобаються експерименти дизайнерів ВСЛ, але не всі з них приймають мої очі. Хоча назагал логіку обкладинки розумію. 

Антологія угруповання "Свідки слова". Цікаві автори, багато про що можна говорити про тексти, але ж обкладинка просто вирвиоко. Тут і Шевченко, і шаржі, і жовто-блакитне ляссе, усе миготить перед очима і здається, що таке ж місиво буде й у текстах. Але там все цікавіше й у хорошому розумінні слова стриманіше.

Сергій Жадан "Тамплієри". От вже боюся, що мені закинуть, що нічого я не шарю в сучасному мистецтві, адже це ж ілюстрації самого О. Ройтбурда! Я нічого й не кажу про творчий почерк художника. Але як він співвідноситься із віршами Жадана? Видання гарне, видно, що робота неабияка, тут і папір хороший, і суперобкладинка, і багато повітря в збірці, але тісного зв'язку ілюстрацій з текстами я не змогла побачити. Може, він і є неочевидний, тож треба багато думати-міркувати, що й до чого, а, може, відповідь проста: та просто так, чому б і ні. Тому для мене це просто окремо збірка Сергія Жадана і окремо привід ознайомитися з творчістю відомого українського художника.  

Звісно, згадані книжки — крапля в морі з усього, що вийшло торік. Та мене тішить сам факт, що нам є про що поговорити, чому подивуватися, що полюбити саме принагідно до книжкового дизайну. Буду дуже вдячна за доповнення цього посту в коментарях, бо підозрюю, що могла пропустити щось важливе. Кому що сподобалося? Пишіть :) 

Талановите упивання трав(м)ами

Кажуть, коли дорослий плаче, як дитина, він насправді плаче. А коли хтось плаче по-справжньому, особливо у формі тексту, лишатися байдужим не вийде.

Я взялася за книжку Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» і ридала вже на першій новелі «Балада про квашені помідори». Бо і в мене було щасливе сільське дитинство, і в мене були бабусі й дідусь, зі смертями яких відбувся крах світогляду, і простір села із щасливого за замовчуванням ураз змінився на гнітючий, невблаганний, непередбачуваний.

А ще з перших рядків було зрозуміло, що так пишуть природжені письменники. Мова густа, слова влучні, місткі, ніде нічого зайвого, усе просто ідеально. С – стиль. Просто Григір Тютюнник! І це перша прозова книжка автора! 

Спочатку я була в захваті. Смакувала кожне слово. Співпереживала персонажам, впізнавала схожі типи зі свого життя, любила химерних бабусь, любила добру лікарку Луїзу, яку злі язики зверхньо звали Сарою, бо ж була єврейкою. Співчувала хлопчикові, чия мати намагалася знайти собі нового чоловіка, а синові – батька, але нічого не виходило. Жаліла нещасних дітей, що розплачувалися за дурість батьків. Жахалася від того, скільки горя і страждань існує на світі і як повнокровно автор пише про це. Утверджувалася в думці, що не помилилася, що така проза не може не зачепити до глибини. І думала, що ніхто не зможе без надміру емоцій читати новели й образки Сергія Осоки, ніхто!

І мені було майже фізично погано від тяжких спогадів, навіяних книжкою.

Аж раптом сталося непередбачуване. Від дальших страждань мене несподівано врятував оздоровчий цинізм, і я помітила, що автор дещо захопився і перебрав зі стражданнями і що для сильнішого ефекту збірки краще б він спинився на половині й видав її удвічі тоншою. «Сім пісень до шовковиці» – просто ідеальна крапка. Могла б бути.

Убивання персонажів умить перестало працювати на катарсис, натомість розбуркало питання: невже зараз знову хтось помре? Подивимося. Є Жучок, циганський хлопчик, який хворіє, з якого знущаються санітарки. Чи дасть йому автор шанс вижити? Звісно, ні. Життя жорстоке, люди підлі – і ось вже «Жучка під простинку». Та ну ні, думаю я, це збіг, далі так не буде. І що ж? Умирає батько, ще якийсь дід, баба, знову баба, далі ще одна… І так майже в кожному оповіданні! 

І тут я вкотре подумала, ну чому, бляха, чому традиції Квітки-Основ’яненка такі живучі? Чому багатьом письменникам, особливо новелістам, так важливо спершу довести нас до сліз, а потім далі лити ці сльози з бездонної бочки? Краса простих характерів, смерть, сум, печаль, світлі спогади, пам’ять про хороше, усвідомлення, що справжнє ми відчуваємо тільки тоді, коли втрачаємо, коли страждаємо, і враження, що все, що нам лишається, – це згадувати дитячі травми й упиватися ними… Я не заперечую нічого зі сказаного, але ж хіба буває тільки так? Чому автори так часто обирають шлях сльозовичавлювання й надихаються зі страждань? А як же багатство інших емоцій – іронії, щастя, світла, життєрадісності? Невже на все це не хочеться витрачати вміння?

Тому про збірку в мене враження неоднозначне. Вона написана майстерно, на дванадцять балів,  це поза сумнівом. Ефект співпереживання стовідсотковий, катарсис неминучий. Але ж і затягнуто, і до кінця вже нуднувато. На жаль.

Тільки тому я на гудрідсі поставила 4, а не 5. Зі світоглядної незгоди. І не кажіть мені, типу, хочеш чогось  веселого, йди почитай гумористів. Ні. Я не хочу веселого, я хочу, щоб так красиво й містко писали про ширший спектр почуттів і ситуацій. Бо в тому, що життя гірке, мене переконало і саме життя, і сотні інших книжок.

Натхнення в біло-рожевій обкладинці

Я не фанат фанатизму, але кілька років пересвідчуюся в тому, що все, що робить Ростислав Семків, це цікаво. І абсолютно все надихає: від важливих перекладів літературознавчих праць типу "Західний канон" Гарольда Блума і курування конкурсом видавництва "Смолоскип"  до курсів літературної майстерності ЦЛО.

Тому коли я дізналася, що нове видавництво "Pabulum" дебютує книжкою Ростислава Семкова "Як писали класики", було зрозуміло, що і це буде цікаво. Але я чомусь умисно відтерміновувала читання, хоч зазвичай на нову книжку кидаюся, ніби на перший шматок піци наприкінці тяжкого робочого тижня.

Тому спершу я просто мацала книжку. Розгортала, нюхала папір (до речі, кремовий, як я люблю), згинала крила обкладинки (інтегральна, як я люблю), розглядала небанальні дизайнерські рішення в оформленні, думала, що це вже третя чи четверта книжка з прочитаних за півроку, де рожевий із білим так симпатично поєднуються. А ще, якщо погнути крило обкладинки не саме, а з якоюсь кількістю сторінок, то вони хрустять! І звук, ніби по снігу йдеш у мороз.

Як ви зрозуміли, я знайшла багато способів відтягнути читання :)

А потім урешті всадовила себе в крісло і прочитала одним махом.

Що й казати, книжка дуже цікава. Це така собі лабораторія творчості відомих письменників для чайника. Автор пише про Агату Крісті, Джорджа Орвела, Рея Бредбері, Курта Воннегута, Мілана Кундеру, Умберто Еко й Маріо Варгаса Льйосу. Трохи окреслено важливі біографічні моменти, але назагал уся увага спрямована на стратегії їхнього письма. Тобто, в ідеалі ця книжка для тих, хто вчиться писати і шукає натхнення й поради, як із цим на світі жити. Для тих, хто вже пробував писати, а, відповідно, і читав щось про це, тут не буде особливих відкриттів. Все, як завжди: треба багато читати, набивати руку письмом і жити своїм досвідом, щоб мати про що сказати. Ну, а стратегії ведення сюжету, то вже тонкощі. Тому особисто для мене ця книжка була просто черговим привітним віконцем у світ літератури (яку я і так люблю). Бо ж постаті цікаві, та ще й усіх, крім Воннегута, читала. Поради надихають, це так, але я читала деякі першоджерела (особливо сподобалися праці Умберто Еко), тож глобальних відкриттів не могло бути, просто приємно, як кажуть, повторити пройдене.

Але від чого я отримала справжню насолоду, так це від стилю, яким написана ця книжка. Від цією легкості, повітряності, іронічності, але й водночас інформативності. Дуже цікаво було стежити, як по-різному автор пише про письменників! Бо й письменники дуже різні, і писати про них однаковим стилем просто не вийде! Наприклад, Льйоса пише химерно, от і есе про Льосу теж іронічно-химерне. А творчість Кундери (принаймні, його роман "Нестерпна легкість буття") гірка, і есе про нього теж. Я й сама іноді помічаю за собою, що іноді, пишучи про якусь книжку, ти думаєш у стилі цієї книжки і говориш про неї теж якось подібно, причому це відбувається несвідомо.

От і тут так само. І при цій стилехамелеоновості Ростислав Семків не перестає бути собою, зберігаючи лаконічність, гумор, ерудованість і свої суб'єктивні фішки (наприклад, він майже на всіх заходах згадує "Західний канон", так само як Віра Агеєва гнобить Гончара з Панасом Мирним :) Я в критиках люблю оцю нотку чогось особистого, суб'єктивного, постійно несвідомо (чи навпаки?) повторюваного.

Так що від книжки "Як писали класики" у мене щонайкращі враження, це черговий крутий проект Ростислава Семкова і прекрасний дебют видавництва. Приємно, що рівень оформлення дотягує до рівня написаного. Видання надихає.

А наостанок для розваги трохи офтопу про те, як мило білий гармоніює з рожевим. А вже як хрустять сторінки, самі переконуйтеся :) 

Не сприймайте за стьоб, мені справді подобається це поєднання. Як і колір "тіффані", в якому цьогоріч теж було виконано кілька обговорюваних  книжок. Але це вже сильно інша тема, тож просто лишу докази і закінчу цей пост :)

)

У серці моря крижаного

Смак пригод – це те, що діти найбільше люблять у книжках і те, чого часто бракує дорослим, надто якщо вони відучилися читати. Але іноді досить просто побачити красиву книжку, щоб передчуття пригод, хай навіть і на папері, захопило й не відпускало до останньої сторінки!

---

Про Вільяма Грілла

---

Вільям Грілл – британський ілюстратор, творчість якого у Британії та США вважають відкриттям останніх років. Завдяки особливій олівцевій техніці художник виробив свій стиль, що дозволяє оповідати про масштабні події крізь призму простоти й художньої наївності.

Його книжка «Антарктична експедиція Шеклтона» – це розповідь про відому подорож полярного дослідника Ернеста Шеклтона і членів екіпажу корабля «Ендьюранс», що мріяли дістатися Південного полюсу, однак зазнали катастрофи, втратили корабель і зв’язок зі світом. Тільки завдяки неймовірній силі духу й дрібці удачі їм вдалося врятуватися.

---

Ілюстрації, що глузують над текстом

---

Видання не можна назвати вичерпною пригодницькою історією, текст узагалі відіграє тут вторинну роль. Головна мова оповіді – ілюстрації, через які автору вдалося передати атмосферу підготовки екіпажу до подорожі, будні на кораблі, поневіряння антарктичною кригою, пошуки порятунку й незламність сили волі капітана. Саме мова картинок і робить цю книжку особливою. Прикметно, що зазвичай документальні книжки ілюструють світлинами, а суб’єктивним творчим пошукам митців видавці довіряють художні твори. Однак Вільяму Гріллу вдалося створити документальну книжку, в якій текст звучить як лаконічна довідка, а малюнки розворохоблюють уяву й дописують емоції і враження про те, що могли бачити й відчувати безстрашні підкорювальники Антарктиди. Схоже на те, що суб’єктивність зображення Грілла – це творче глузування з безпорадності документальної оповіді, засобами якої неможливо розповісти захопливу історію.

Читати: Подорож Шеклтона: переказаний в сучасній художній манері сюжет

Ось чому найбільше досягнення книжки – в провокації до розмірковування. Читач, безперечно, захоче довідатися про Шеклтона більше й утамує спрагу знання завдяки фільмам та численним статтям. Але призведуть до цього картинки під ретро, малюнки-розвороти, майстерно виконані карти, деталізовані персонажі (художник намалював усіх членів екіпажу, зробивши їх упізнаваними, він не оминув увагою навіть усіх собак, що їх Шеклтон залучив до подорожі!). Годі й казати про корабельне оснащення: читач дізнається і про матеріал, з якого зробили «Ендьюранс», і про особливості його структури, і про припаси… Сторінки майорять дрібними малюнками, але в книжці водночас багато повітря. Найбільше вражає розворот, де серед крижаного безмежжя губиться крихітний кораблик з відважними мандрівниками на борту…

---

Для дорослих і малих переможців

---

Хоч найперша аудиторія книжки – діти, насправді вона сподобається й дорослим. Там, де діти побачать пригоду, дорослі впізнають символічну картину життя. Цікавим світоглядним моментом є те, що, по суті, в книзі героїзовано невдалу експедицію. В сенсі, що корабель зазнав краху, і мети – дістатися географічного Південного полюсу – експедиція не досягла. Проте найцікавіше в експедиції, як і в житті, – сама дорога й шляхи подолання труднощів. І смак пригод і небезпеки, які народжують переможців.

Про премії й рейтинги

З-поміж усіх літературних премій мене щороку найбільше цікавлять дві: Книжка року-ВВС і рейтинг "ЛітАкценту". Цілий рік я стежила за літпроцесом і намагалася спрогнозувати, хто переможе і в яких пунктах журі розійдуться, як у морі кораблі. У підсумку мені як спостерігачеві сподобалося, що роман "Забуття" Тані Малярчук переміг у Книжці року-ВВС й здобув "Золоту бульку" "ЛітАкценту". При цьому "Помирана" Тараса Антиповича взагалі не потрапила до короткого списку ВВС. Я вважаю, це круто, коли існують різні погляди на ті самі явища.

І тому було б так класно, якби існувала якась читацька премія. Щоб її переможців визначали саме за тим, наскільки цікаво було читати книжку. Не за корисність і потрібність на цьому етапі розвитку країни, а просто тому що цікаво. Бо "Забуття" – як троянди й виноград: красива і корисна, але зовсім не цікава. А "Помирана", хоч і цікавіша, все-таки теж, схоже, здобула медаль за оздоровлювальну місію суспільства.

Чомусь мені здається, що якби попитати читачів, то в їхньому загальному рейтингу не перемогла б жодна з цих книжок...

Українська антиутопія. Жанр-профілактика суспільних захворювань

3

Мишка плакала, кололася, але продовжувала гризти кактус – це про моє читання антиутопій. Недолюблюю цей жанр, бо він видається трохи передбачуваним. Розумію, що нарікати зась: усі жанри мають свої прийоми і схеми, але в антиутопіях половина розвитку сюжету відома зі старту: є суспільство, де все або вже дуже погано або буде погано, а поки що удавано добре; є персонаж у цьому суспільстві, який постає ніби як всі, але водночас щось йому муляє, дошкуляє, і ось він уже сумнівається, чи по дорозі йому з цією системою.

Далі персонаж із подивом віднаходить подібних до себе, але вже на вищому рівні пізнання недосконалості суспільства; далі відбувається бунт, прозріння і – залежно від настрою автора – або світло в кінці тунелю, або (що частіше) крах ілюзій і смерть (фізична чи духовна) буремного героя. Дуже добре, якщо в епічнозамішане тісто антиутопії додають якоїсь родзинки – наприклад, іронії. Проте назагал іронія суттєво знижує градус величності усюдисущого Зла, тож частіше автори відмовляються блазнювати, аби зберегти величний пафос протистояння маленької людини проти великої системи.

В сучасній українській літературі антиутопій порівняно небагато, проте є віддані жанру автори. Серед них – Тарас Антипович і Ярослав Мельник, які цього року опублікували романи «Помирана» і «Маша, або постфашизм».

---

Додому, в метафізичний смітник

---

Як свідчить анотація, «Помирана» Тараса Антиповича – роман-дистопія. Між дистопією й антиутопією майже нема різниці: і там і там «все пропало», однак у дистопії це зрозуміло одразу, а в антиутопії – ще треба довести.

У «Помирані» автор занурює читача в депресивну атмосферу з перших сторінок, персонажі постають моральними каліками, що живуть в ізольованому середовищі, їдять птахів, старі речі й усе, що можуть знайти на величезному смітнику, Кориті, – єдиному джерелі їжі.

З цивілізації тут нічого не лишилося, єдина суперновація – це здатність місцевого доктора Фрезе зрощувати живу плоть із мертвою, тому якщо якась невідома звірюка зжерла чиюсь руку чи ногу, то Фрезе просто пришиває на місце втраченої кінцівки якусь залізяку, та й по всьому. Мова коритян кострубата, але не позбавлена засобів експресії – мало не кожну фразу супроводжує матюк, записаний навпаки (ілуха, бойобвод і т. д.) Людей, що мешкають поза колючим дротом, коритяни ненавидять, оскільки колись проти них воювали і зазнали поразки їхні предки. Насправді ж головною причиною злиденного життя і є ізоляція, небажання вийти за рамки клекотливого казана депресивного існування. Метою напівтваринного життя коритян є пошук їжі, однак почуття дружби, любові ще жевріють в душах кількох мешканців, зокрема головного персонажа Нельсона. Нельсон живе без мети, як усі, але його існування змінює спілкування зі старцем Савою (алюзія на Григорія Савича?). Перед смертю той передає Нельсону знання про технологію видобутку «чорнухи», тобто нафти, яка може порятувати коритян, однак старець не пояснює, що з тією «чорнухою» робити. Поборовши сумніви, Нельсон приймає рішення згуртувати коритян заради спільної мети – видобутку чорнухи – і стає їхнім лідером. Спільна мета, як завжди, визначає, хто є хто.

«Помирану», як і попередню антиутопію Тараса Антиповича «Хронос», читати швидко, але атмосфера твору важка, книжка безпросвітна й депресивна. На створення гнітючості автор поклав увесь свій літературний хист, і йому це вдалося, проте чомусь «Помирана» мало фігурувала в літературних обговореннях.

---

Промінчик світла, кинутий на трупи

---

Натомість роман Ярослава Мельника «Маша, або постфашизм» здобувся на ширше обговорення й потрапив до коротких списків Книжки року-BBC. 2013 року Ярослав Мельник вже перемагав у конкурсі з антиутопією «Далекий простір», і цього року його шанси на перемогу теж були високі.

Як і в усіх творах письменника, під сюжетну основу підігнано філософські погляди, причому цього разу автор послуговується не символами, як у «Далекому просторі», а прямими розлогими вставками, де пояснено світоглядну сутність постфашизму як супільства на позір демократичного, але насправді жорсткого, тиранічного. Жертвами у цьому разі постають стори – істоти, яких вищі люди споживають у їжу, маючи за тварин. Книжка починається описом м’ясокомбінату, куди головний персонаж прийшов писати репортаж для газети «Голос Рейха». У журналіста є дружина, син, спілкування з якими давно вже нічим не наповнене, а також господарство зі сторів, серед яких є молода Маша. Знайомство читача з Машею відбувається, коли господар доїть її і ссе молоко просто з її грудей. Це одна з найогидніших сцен книжки, адже одразу зрозуміло, що Маша – таки людина. З часом Діма, який за сумісництвом ще й колій сторів, починає сумніватися, а чи справді можна вважати людиноподібних істот тваринами, й жахається від усвідомлення щоденних унормованих владою злочинів. У Діми прокидаються незрозумілі почуття до сторів. Зокрема, дедалі важче їх убивати й розбирати (кривавих сцен тут предостатньо, вбивства нічим не відрізняється від коління, наприклад, кабанів, і Ярослав Мельник не шкодує барв, описуючи, як колють собі подібних, як їм відрізають голови, розбирають нутрощі, варять вушка і ніжки і т.д.) Урешті Діма еволюціонує від колія до борця за права сторів (у суспільстві якраз утворилася партія, що протистоїть ідеології вбивства сторів) і закохується в Машу. Разом вони тікають, шукаючи кращий світ.

Хоч «Маша» – це дуже кривава книжка, все ж вона сповнена ідеалістичного пафосу й віри в те, що гуманістичні цінності переможуть.

Вічні світоглядні питання на зразок: що таке людина і людяність, як оточення впливає на формування людини, як боротися проти системи переплітаються з проблемами вегетаріанства. Сам автор каже, що не думав писати «Машу» як гімн вегетаріанству, однак це неминуче спадає на думку й викликає тривалу огиду до м’яса.

За композицією роман клаптиковий, що втілено і в оформленні: сюжет розривають вирізки з газет, світоглядні маніфести, дискусії, уривки з філософських праць. Усе це витворює з роману своєрідний художньо-філософський трактат і додає роману епічності, робить його нелінійним, цікавим, хоч фінал можна передбачити (антиутопія, як-не-як).

---

І «Помирана», і «Маша, або постфашизм» апелюють до широкого читацького кола і працюють на те, щоб вразити аудиторію огидністю зображуваних світів (особливо «Маша»). І хоч читати ці тексти неприємно, напевно, таке читво варто сприймати як гірку пігулку для профілактики суспільних захворювань. От тільки для того, щоб ліки подіяли, треба, щоб книжки прочитало якомога більше людей. Інакше є ризик лишитися непомітним.

джерело:http://blog.yakaboo.ua/zhanr-profilaktyka-suspilnykh-zakhvoryuvan/

Подивитися можна, читати обов'язково

Минулого тижня вищі сили вберегли мене від нападу синдрому читацької зверхності. Це такий стан, коли ти відрікаєшся від якоїсь популярної книжки тільки тому, що її всі читають, отже, це масове, а ти типу не така, як всі, піду-почитаю-щось-високе. Після прочитаного років дванадцять тому "Коду да Вінчі" Дена Брауна я чомусь вирішила, що ок, я зрозуміла, як пише цей автор, і погнала читати інших, не сподіваючись повернутися до нього колись. Але таки повернулася :) І дуже рада.

Цього разу за порадою чоловіка я прочитала "Інферно". Аргумент простий: протягом трьох днів чоловік не реагував на заклик "Ходи їсти!", натомість не відпускав з рук книженцію, куплену в "Ашані" за 45 гривень. Мене заінтригувало, що ж може відволікти увагу від святого — спільної трапези? А далі пішло-поїхало: ну прочитай, прочитай! Давай хоч фільм подивимося!

Стамбульська Цистерна Базиліка.
Саме тут лиходій Цобріст вирішив поквитатися з людством

Ок, подивімося. Увімкнули. Зараз розумію, що це було  ризиковано, бо більшість людей критикують (справедливо!) фільм, кажуть, що після фільму не виникає бажання читати книжку. Але зі мною спрацювало. І все це через те, що кульмінаційна сцена відбувається в Стамбулі, у містичному водосховищі напроти Айя-Софії. Ми були там минулого літа. Водосховище вражає: колони під землею у воді. Демонічна червона підсвітка. Дві голови міфічної Медузи, море риби в темній воді, химерна музика, монотонне скрапування води... І тільки натовпи принишклих туристів нагадують, що ти не в чиємусь сюрреалістичному сні, а в туристичному об'єкті. Вийдеш на світло з водосховища — і ось ти знову в реальності. Але в Цистерні Базиліці реальність таки викривлена, химерна. Потойбіччя... Саме туди привели професора Ленгдона натяки маніяка-самогубці, який вирішив урятувати людство від перенаселення, застосувавши смертоносний вірус...

Бертран Цобріст — головний лиходій книжки — харизматичний лідер поборників трансгуманізму. В його трактуванні людству загрожує перенаселення. На думку Цобріста, знищити третину населення планети — це напрочуд гуманістичний крок. От, наприклад, чума. Свого часу вона забрала життя сотень тисяч людей. Ніби й хріново, але, виявляється, насправді ситуативне прорідження чисельності населення сприяє наступному відродженню й розвитку. А що зараз від чуми не помирають, то Цобріст залюбки береться за створення нового вірусу. Ідейка Цобріста якось не дуже сподобалася Міжнародній організації охорони здоров'я, тож її працівники хочуть ліквідувати "спасителя". Але ось біда: той повернутий не тільки на ідеї порятунку людства шляхом вбивства його третини, але й на "Божественній комедії" Данте, особливо на тій частині, що "Пекло". Тут медикам не обійтися без професора Ленгдона, який напрактикувався на зашифрованих посланнях ще з часів "Коду да Вінчі" й "Ангелів і демонів", а тому, ясний перець, тільки йому до снаги знайти вірус і врятувати людство від чуми ХХІ століття. У цьому йому допомагає не тільки мегаерудиція, але й симпатична й не менш ерудована лікарка Сієнна Брукс.

Одна з Медузок Горгонок

Десь така зав'язка твору. Романна дія триває тільки день (насичений, скажу я вам, деньок випав професорові Ленгдону). Довелося побігати по Флоренції, Венеції й Стамбулу, стати свідком кількох убивств, зрад, провалів, причому пам'яті, галюцинацій, перемог... І все це упереміш із текстом Данте, цікавинками з його біографії, оповідями про безліч архітектурних пам'яток Європи... Це дуже-дуже цікаво, пізнавально, це справді провокує взяти й поїхати десь просто для того, щоб побачити тих коней на соборі Сан-Марко у Венеції чи посмертну маску Данте у Флоренції...  І якщо я колись туди поїду, то візьму з собою книжку, щоб побігати за Ленгдоном і Сієнною. І тільки тому, що фінал цієї книжки несподіваний, напружений, я не можу довзволити собі його проспойлерити. А для тих, хто бачив фільм і не хоче читати книжку, просто скажу, що В КНИЖЦІ ЗОВСІМ ІНШИЙ ФІНАЛ. Який? Треба читати.

Тепер ще про кілька мінусів екранізації.

Головним для мене став рагулізм образу Цобріста. У фільмі він миршавий інтелігентик, на якого не звертаєш уваги. У книжці натомість — харизматичний лідер, який зачарував сотні людей, аж ті ладні віддати за нього життя. Цобріст переконливий, він розумний, і якоїсь миті читач ладен повірити в його безумні ідеї. Якби я писала топ найхаризматичніших лиходіїв з останніх прочитаних книжок, то Цобріст би очолив цей список. Він, безперечно, гідний кандидат від партії зла в дебатах проти доброго Ленгдона.

Далі. Сієнна. У фільмі вона ніяка (при всій повазі до акторки, яка зіграла жінку Гокінга у "Всесвіті Стівена Гокінга"). У книжці її образ значно складніший і продуманіший. І теж відрізняється від фільмової інтерпретації. А дивний тонкий зв'язок між нею й Ленгдоном у фільмі взагалі не прописаний, а дарма: мене пробирає, коли люди, що опинилися по різні боки барикад, шанують одне одного завдяки винятковому розуму...

Образ Елізабет Сінскі і її поплічників, а також Начальника, що несвідомо прикривав Цобріста (невдобно получилося, як в анекдоті), теж відрізняються від книжкових, але вони не такі важливі. Але от Цобріста і Сієнну пробачити важко. 

І все-таки, якщо вам бракує часу на читання, але ви любите дивитися фільми, подивіться "Інферно". А коли вам сподобається, просто повірте, що книжка набагато краща. Дайте собі шанс дізнатися, як насправді закінчилася ця історія.

ПС для тих, хто читав "Інферно". Якщо ви, як і я, задумувалися, чи можливо створити такий вірус, який придумав Цобріст (ви зрозуміли, про що я), мушу всіх заспокоїти. Спеціально проконсультувалася з другом-вірусологом, і він сказав, що це дуже малоймовірно. Через наругу над самим розумінням вірусу від взагалі відмовився дивитися фільм — таким був його протест. Так що видихніть.

Бо, чесно, Ден Браун написав про цей вірус так, що я в нього повірила. 

ППС. Переклад "КСД" дуже хороший.