неділя, 25 вересня 2016 р.

Свідки прози

Ні для кого не секрет, що літературне середовище  найперша запорука існування автора, якщо він хоче, щоб про його творчість хтось колись почув. Можна обурюватися існуванню "тусовок" (бо ти не можеш до нього увійти з якихось причин), але об'єктивно середовища  це спосіб вижити як автор, а заразом і платформа, щоб про себе яко про автора заявити світові. Отже, тусовки важливі насамперед для початківців. А для зірок не дуже (фактор "я-індивідуальність і проти колгоспу" спрацьовує). Проте справедливо згадати, що майже всі наші найвідоміші автори на початку діяльності входили до різних літоб'єднань (або до кількох водночас, навіть до протилежних за світоглядом, типу НСПУ і АУП). Отже, колгосп-не колгосп, а спілкуватися хочеться і треба. Особливо якщо ти тільки починаєш писати.

Сьогодні я трохи розповім про об'єднання молодих письменників "Свідки Слова" і їхню антологію прози "12" (Пенмен, 2016). Не пам'ятаю, коли і як про них почула, але точно знала про авторів, коли вони ще звалися "Стусовою хатою". Також знаю, що хлопці і дівчата, прекрасно розуміючи специфіку літпроцесу, вчасно усвідомили, що середовище їм потрібне як повітря, і вони самі собі його вирішили створити. Чом би й ні? Гуртом і батька легше бити. Отже, на сьогодні в літугрупованні "Свідків слова" батька добивають такі автори: Сергій Демчук, Віталій Третяк, Маргарита Варзар, Олексій Севрук, Микита Григоров, Марина Єщенко, Іванка Урда, Сергій Одаренко, Євген Спірін, Роман Батькович, Сергій Пивоваров, Марія Косян. А це  обкладинка антології їхньої прози "12". З першого погляду асоціація одна  вирвиоко, але насправді це дуже чесна  обкладинка: "Свідки Слова" (СС) не соромляться заявляти про себе, мовляв, ось ми, молоді-хвацькі-епатажні, беріть читайте нас, і хай проза не розлучить нас. Як у кожного порядного угруповання, є свій жатівливий маніфест, є серія шаржів (одразу скажу, вона зовсім не личить до загальної атмосфери збірки, зате привертає увагу). Ось в принципі й усе, що об'єднує авторів у межах збірки. 
Збірка навхрест перев'язана патріотичною стрічкою, і я, побачивши це, подумала: це дуже правильно, бо насправді текстам у збірці тісно, вона просто-таки тріщить по швах, тож треба на якусь мить утримати у вихорі літературного процесу всіх цих авторів, бо скоро, дуже скоро (а дехто вже) вони почнуть писати свої книжки, наростять свої амбіції і не захочуть ховати тексти у братських могилах антологій.
Ну, тобто ви зрозуміли. Формат антології, як мені здається, тимчасовий. Тому що це не є антологія світоглядна (тобто якась естетична школа, концепція тощо), це є антологія-пропозиція (почуйте нас, може, вам буде цікаво!). Мені й було! І приємно, і цікаво. Хоч не всі автори вразили й сподобалися однаково (що цілком природньо), я справді була подивована із загального рівня збірки.
По-перше, мені сподобалося, що "сс-івці" створили саме прозову антологію. Проза  це серйозно і гідно поваги, старт із прози, а не з поезії в мене викликає захоплення, бо свідчить, що автор готовий не чекати натхнення, а системно вкалувати над текстом. По-друге, майже всі автори саме вміють писати, тобто вести оповідь динамічно, об'ємно. Декому в пригоді стає професія репортера, відтак тексти виходять жваві, невимушені й щирі. Звідси головна приємна домінанта збірки: автори пишуть про те, що знають зі свого досвіду, і це мені імпонує, бо письменник направду має спершу жити і щось бачити, а вже потім фантазувати на основі побаченого і писати. Назагал виходить, що тексти збірки переважно реалістичні, хоча є і новели з елементами фантастики, й а-ля ранній український модернізм (себто декаданс), і фрагмент антиутопії. І абсурдистські твори. Раз вже згадала про них, хвилинка реклами Марини Єщенко: реально круто! З одного боку, персонажі стоять на землі, тобто йдеться про якісь побутові колізії, близькі кожному, але форма виконання свідчить саме про виписаного автора, який вміє чаклувати і поза персонажами вже над цілим світом тексту як феномену, гратися з цим світом. Поетика абсурду складна і насправді більше раціональна, ніж можна подумати, тут випадковим набором асоціацій не обмежишся: щоб звучало абсурдно, треба вміти добирати елементи "виносу мозку" так, щоб іронія прозвучала й вдарила по голові кожного. Ну, з почуттям гумору в Марини все чудово, і тексти її теж вправні. І жанр малої прози теж дуже личить цій авторці.
Схожі за манерою оповідання Сергія Демчука й Сергія Одаренка. Вони з-поміж тих авторів, яким у збірці явно тісно, проситься окрема книжка. Також запам'яталося оповідання "Пісня над піснями" Романа Батьковича (бо в мене теж був період, коли музика могла призвести до чого-завгодно, але, на щастя, минулося), "Полювання на барана" Євгена Спіріна (чорний гумор завжди буде в моді), фрагмент антиутопії Марії Косян "Коли в місті N дощить", "Мансарда чоловіка в циліндрі" Маргарити Варзар...  Всі згадані тексти дуже різні за стилем, тематикою і поетикою, і це збагачує збірку. Менше сподобалися твори, роблені "під літературу" і створені на "пробити на сльозу". Вони вийшли не такі щирі й переконливі, але, може, то просто вибрики мого смаку.
Загалом антологія перевершила мої очікування від неї. І хоч я не дуже вірю в те, що "Свідки Слова" проіснують тривалий час, тішуся, що до угруповання входять такі цікаві й абсолютно сформовані автори, які от-от стануть на свою дорогу й, маю надію, успішно лупатимуть скалу літератури ще довго-довго.







четвер, 22 вересня 2016 р.

Між стилем і схемою

Читання поетичних збірок нагадує прослуховування музичних альбомів  в'їжджаєш у стиль і смакуєш від композиції до композиції. Якщо стилю нема, то читати/слухати не так вже й цікаво, і в підсумку все забувається. Якщо ж стиль є, і він тобі до душі, помалу стаєш фанатом, щоб від збірки до збірки, від альбому до альбому насолоджуватися таким важливим для мистецтва як? 

Але в кожного зіркового автора/музиканта, що колись підкорив багатьох людей своєю манерою, настає прикрий момент самоповторення, коли стиль помалу перетворюється на схему. На її гачок чіпляються нові фанати, а старі починають трохи нудьгувати і любити автора/музиканта більше "за заслуги", аніж за новий мистецький привід до розмови.
У музиці зі мною таке давно сталося з "Океаном Ельзи", а в поезії може початися зі збірки Сергія Жадана "Тамплієри". Причому з тих поезій, які мегамасово народ перепощував на своїх сторінках. 
З одного боку, це ніяк не вплине на моє тепле ставлення до направду однієї з найважливіших постатей сучасної літератури. Я все одно й далі читатиму збірки Сергія Жадана, якщо проб'юся, то й на презентації ходитиму і тішитимуся, що він у нас є. Проте чесно буде сказати, що читаючи "Тамплієри" поводилася як найпаскудніший філолог, виловлюючи однакові синтаксичні конструкції і мало не перераховуючи, скільки у збірці слова "шкіра", імперативів і декларативних метафор, ніби умисно заточених під афоризми для нащадків. 
Ну от, наприклад (це з різних поезій):
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Все, що він робить, він робить щоразу так,
Аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Можна втекти від мене, але від себе ти ж не втечеш.
Та й від мене, якщо відверто, не втечеш також.

Або ось ці милі, але ніби зумисно нарозхват афоризми:
Поезія  це Ісус, якого розпинають на хресті орфографії.
Любов  це щеня, чий господар загинув в автомобільній аварії.
Батьківщина  це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.
До всього ще купа імперативів, які перелічувати не буду. Розумію, що такі прийоми є і в попередніх збірках Жадана, але саме в "Тамплієрах" вони відволікали мене, аж не змогла про це не написати..
Але якщо абстрагуватися від згаданого як? збірка мені сподобалася таким важливим про що?
"Тамплієри"  про батьківщину і про тих лицарів, хто робить "цей світ таким, щоби його можна було любити, щоби в ньому було не так безнадійно й підло". Ця збірка продовжує попередні теми Жадана. Йдеться тут про свій простір, про його відвойовування й відбудування, про війну і, як завжди, про любов як єдиний сенс і зброю проти смерті. Біблійні алюзії, перекладені на буденні історії, людина, що будує, помиляється, знову будує. Людина, що робить свій вибір, намагається відповідати за нього і є собою.
Мені найбільше запам'яталися цикл "Тамплієри", вірші "Де твій брат, чуєш, де твій брат" про символічне братовбивство через ревнощі до femme fatal, "Я знав священика, який був у полоні", з-поміж хітяр збірки  "Вони навіть можуть жити в різних містах" і "Здавалося б, найпростіше  торкатися неможливого". Щоб почитати ці тексти, можна купити збірку, а можна щось знайти на сторінці Сергія Жадана у фейсбуці https://m.facebook.com/sergiyzhadan/posts/985691514812450. Я, хоч і зазираю час від часу на цю сторінку, все ж вирішила мати збірку. Хай буде до колекції. 

http://blog.yakaboo.ua/%D0%BC%D0%B5%D0%B6%D0%B4%D1%83-%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%BB%D0%B5%D0%BC-%D0%B8-%D1%81%D1%85%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B9/






понеділок, 19 вересня 2016 р.

Побачити зірок: мої враження від іменитих гостей Форуму-2016

Цьогоріч вирішила зробити те, що ніколи не спадало на думку раніше: умисно повештатись по заходах за участю анонсованих зіркових гостей Форуму. Це реально великий відступ від моєї відпрацьованої роками стратегії ходити на наших: обов'язково на Семкова, Агеєву, Забужко, по можливості на презентації актуальних новинок і заходів про письменників-початківців, а також про сучасну літературну критику. Просто мені насправді цікавіший свій, рідний контекст. А сучасну зарубіжку читаю хоч і не без задоволення, але якось безсистемно. 
І от я подумала: хай і мені кілька годин посяють зірки, тим більше, незбагненним чином виявилося, що декількох я колись читала, тож маю враження від їхньої творчості.
Почала з Паоло Джордано, що презентував на Форумі дві книжки: "Самотність простих чисел" і повість "Чорне і сріблясте" (Видавництво Старого Лева). Зустріч із ним за участю Мар'яни Савки, Катерини Міхаліциної й перекладача Андрія Маслюха відбулася в театрі Леся Курбаса і почалась вона з черги, в якій прихильниці творчості, зокрема, відзначали, що Джордано дуже гарненький (мій "улюблений" критерій якості художнього тексту).

Але так, справді гарненький. Може, тому 90 відсотків аудиторії були дівчатами.
Автор не чекав такої кількості прихильників. Мабуть, не чекав він і першого питання, щось, типу,  одружений чи ні. Паоло сором'язливо усміхався і не знав, що відповідати, але що незрозумілого, обручка он на пальці блищить, і так все має бути ясно.
Якщо абстрагуватися від оцих моментів, то зустріч із Джордано вийшла дуже теплою. Мені сподобалося, що автор не грав на публіку і не входив в образ. Йому вдалося бути щирим, але лишитися загадковим і навіть замкненим. Розповів, що слава і вихід до читача для нього як іспит в університеті, тобто це більше лякає, ніж приносить насолоду. Адже шлях письменника самотній, майже як і шлях науковця-фізика, от тільки будучи замкненим науковцем, легше перетворитися на дивака, чого Джордано для себе не хотів би.
Паоло Джордано зараз облишив свій фах фізика й цілковито присвятив себе письменництву. Перший роман "Самотність простих чисел", що приніс авторові миттєве визнання, Джордано писав, коли почувався дуже виснаженим і не мав сил навіть на те, щоб думати, як твір зустріне публіка. Друзі радили йому знайти нормальну роботу і не перейматися "боротьбою з порожнечею", замкнувшись в кімнаті на кілька годин й від'єднавшись від інтернету. 
Хто читав "Самотність простих чисел", той, мабуть, помітив, що вона досить безрадісна (нова книжка "Чорне й сріблясте", як я зрозуміла, теж). Модераторка запитала в автора, чому, на його думку, книжки про самотніх людей стали такими популярними? Джордано відповів, що, на його думку, серйозний читач не може любити веселі й радісні книги. І що життя це в принципі трагедія, і раз люди так полюбили роман, отже, відчувають, що це, на жаль, правда.  
Ось ще кілька фактів про Паоло Джордано:
 - якось він подарував знайомій, яка щойно народила малюка, букет з квітів, що символізують смерть (просто вони реально гарні, не те що всі ці бежево-ванільні трояндочки)
 - любить книжку Достоєвського "Злочин і кара"
 - дитинство вважає болючим і дуже травматичним періодом життя
 - улюблена книжка автора та, яку пишеш зараз
 - ніколи не можна писати в тексті того, чого ти бодай гіпотетично можеш соромитися в майбутньому
  - щоб бути письменником, треба просто жити і багато писати

Наступна  зустріч із зіркою відбулася в Історичному музеї. Зірку звати Януш Леон Вишневський, а його переклади на Форумі презентувало видавництво "Рідна мова". Найбільша проблема заходу (хоч зовні це виглядає як окраса) фанатки польського письменника, але цього разу вони виявилися трохи старшого віку, ніж адораторки Джордано. Вони прийшли на зустріч з кумиром не тільки по автограф, але й по психологічну консультацію, а дехто взагалі на сповідь. Наприклад, одна жінка розповіла коротко історію своєї родини і питала поради, як їй жити, що найважливіші чоловіки її життя її полишають: "Ви для мене - психотерапевт, якому не треба платити!" Інша бабуся просто наскільки хотіла подовше потримати на собі увагу письменника, що взялася переказувати один із його романів (РОМАНІВ!). 
Цей роман не про купальник. Збираюся читати ближчим часом


Цинічна я усміхалась подумки і згадувала, як читала ще в школі "Самотність у мережі" і переймалася трагічним фіналом, а зараз взагалі не приймаю його. Трагізм, як на мене, треба дозувати у творчості, бо хоч це й дешевий наркотик, все-таки є люди, яким для читацького кайфу треба щось дорожче. Але ж ні, Вишневський розповів, що література завжди постає зі смутку, і перший його роман ("Самотність у мережі") якраз і постав з особистої трагедії. А далі Вишневський просто набив руку, і коли на душі не сумно, але дуже треба для творчості, то вмикає меланхолійну музику, п'є вино і всіляке таке. І взагалі, щасливі люди рідко пишуть, тому що більше переймаютсья своїм щастям. Друзі кажуть, ми думали, ти серйозна людина, науковець, а ти романи пишеш. Просто все як у Джордано.  
Але, на відміну від Джордано, Вишневський не покинув фаху і вважає себе насамперед науковцем. А література це для душі, адже не мусить писати, щоб заробити грошей.
Що я довідалася про Вишневського:
 - він читає трьома мовами (англійською, російською, німецькою)
 - йому подобається лірика Єсеніна
 - у творчості із задоволенням зводить жінок на п'єдестал, тоді як чоловіки часто негідники (так ось в чому секрет успіху серед жінок!!!)
 - до нових книжок рухає голод нового знання
 - улюблений жіночий персонаж у власних творах  90-річна бабуся з "Повторення долі".

Наслухавшись про трагізм у житті й літературі, ми з подругою подалися на лекцію росіянки Асі Казанцевої. І це для мене був порятунок, бо реально треба було трохи збадьоритися. Одразу впало у вічі, що в аудиторії багато чоловіків.
Ася Казанцева наукова журналістка, популяризатор науки, за фахом біолог. В Україні  у видавництві "Віват" нещодавно вийшли дві її книжки: "Хто б міг подумати: як мозок змушує нас робити дурниці" і "В інтернеті хтось помиляється". У цих книжках авторка розвінчує міфи, на зразок, що ГМО це страшне, а гомеопатія корисне. Я не біолог, тож не можу перевірити тез Казанцевої, але чим вона мене просто підкорила, так це своєю манерою вести лекції. 
От виходить лекторка, вмикає слайд із якоюсь дівчиною і каже: це така-то дівчина, яка вирішила накласти на себе руки через нещасливу любов і випила дофіга гомеопатичних таблеток, щоб отруїтися. Ось так і Казанцева дістає якусь баночку з таблетками і ковтає кілька підряд. Потім запиває водичкою й каже, що далі дівчинка передумала вмирати і викликала швидку. Швидка, подивилася, що та випила гомеопатію, і відпустила горе-самогубцю додому., навіть не промивши шлунок. Це був єдиний випадок, коли гомеопатія врятувала людині життя. А далі, коли публіка оцінила початок, все хутко змінюється на наукові декорації, перемішані з жартівливими слайдами. І ти слухаєш і думаєш: круто, коли людина саме так говорить про серйозні речі. Взагалі лекції Казанцевої часом нагадують стенд-ап шоу, але при цьому реально цікаво, адже науково-популярної літератури зараз дуже бракує, принаймні, мені. Ось чому я із задоволенням почала читати обидві книжки і впевнена, що поділюся ними з друзями, а ті зацінять. 

Після Асі Казнцевої, коли мозок кипів від інформації, ми вже нікуди не ходили і, плануючи наступний день, думали: чи втрапимо на зустріч із Фредеріком Бегбедером? Коли ставати в чергу, може, зранку?
Фото: прес-служба Форум Видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA
Ми не помилилися: черга була несамовита. Просто пекло. На інфостенді сказали, що незареєстрованим потрапити взагалі не судьба. Да-да. Якби не мій задум щодо зірок, я б плюнула й пішла б собі на інші події або принаймні на обід, але ж ні, провтикати Бегбедера і писати про зірок ну зовсім якось несолідно. Ми вирішили, що пройдемо і так, зіллємося з натовпом. Ок, стоїмо. Публіка навісніє: хтось панікує, що не зареєструвався, хтось обговорює, як вчора Бегбедер напився на діджей-сеті і чи прийде він взагалі після цього, хтось терпляче топчеться в натовпі. Я згадувала, що читала з Бегбедера романи "99 франків" і "Кохання живе три роки", а також дивилася екранізації цих романів. Нарешті зірка, зовсім свіженька на вигляд, аж нічого поганого й не подумаєш, прибула, і натовп хлинув до конференц-зали. Ми навіть сиділи, місць ніби вистачило. Ото треба було паніку з реєстрацією розводити? Захід почався.
подрузі вдалося!
Не люблю бурчати, але одразу скажу, що перекладачка, приставлена до Бегбедера, поводилася так, наче зірка зустрічі саме вона, а відтак виконувати свої обов'язки перед кількома сотнями людей зовсім не обов'язково. Ну, тобто вона нічого не перекладала. Хвала небесам, що Бегбедер говорив англійською, тож я все розуміла, але не всі з присутніх знали англійську. Перекладачка перетворила розмову із суперстаром на камерну розмову, а ми всі такі типу вуаєристи і нам тут  не раді. Пані навіть не користувалася мікрофоном, тож здогадатися, про що вона перешіптується з автором, було неможливо. І я згадала дівчину, що перекладала Вишневського, як вона записувала за автором якісь пункти довжелезних монологів і все перекладача чітко й класно, або Катерину Міхаліцину, що перекладала Джордано теж з англійської і теж відповідально, пильно. А тут - нафіг нада, самі знайте, тупі плебеї.
Врешті, принесли гарнітури для синхронного перекладу, бо декому реально було погано усвідомлювати, що наражання життя на небезпеку в натовпі може піти котові під хвіст через непрофесоналізм перекладача. Бо єдине слово, яке Бегбедер знав українською, було, як можна здогадатися, слово "Будьмо!" Добре, що француз сказав його в мікрофон, тож всі могли засміятися. Хоча, в мене склалося, враження, що всі сміялися б і аплодували, хай що б він сказав. А казав він абсолютні банальності, а часом і дурниці, типу "Lviv sounds like dog barking" ("Львів звучить ніби собача гавкотня"), "Письменники мають писати, а не говорити", "Насильство ніколи не може розв'язати проблему", "Make love, not war. If you want to kill somebody, better fuck him", "Nobody is normal", "Writing is like masturbation" і так далі.
Взагалі, нічого дивного. Ну не може Бегбедер вийти з образу Октава Паранго, і читацькі питання відповідні: або про рекламу, або про бухло. І зовсім трохи про Уну і Селінджера. Що мене здивувало, так це питання, чи свідомий автор, що після "99 франків" багато людей захотіло працювати в рекламі. Серйозно? Як таке можливо? Бегбедер сам здивувався, адже це антирекламна книжка, і після неї, я десь читала, письменника вигнали з ненависної роботи (що не дивно). 
Ні, я нічого не хочу сказати поганого про Бегбедера. Хай собі живе і пише далі, і дай боже кожному "серйозному митцю" вміти писати так легко і динамічно. Роман про Селінджера я б теж при нагоді прочитала, чому б ні? Але ілюзія щирості, рекламні прийоми просто на презентації, де могла б і мала б відбутися задушевна розмова, не могли не розчарувати, тож я розчарувалася. Хоча багатьом сподобалося. Напевно, люблять рекламу.

Ось так і вийшло, що найзірковіша зірка з попередньою реєстрацією на захід і пафосним плакатом, розчарувала, а камерніші події вийшли направду душевнішими і наповненішими. Але точно знаю, що якби я обрала за стратегію ходити на наших письменників, було б не гірше.











неділя, 18 вересня 2016 р.

Книжки, про які я чула на Форумі

23-й Форум видавців, що сьогодні завершується у Львові, підготував для читачів безліч подій і книжок. Жоден із відвідувачів не міг би об'єктивно відгукнутися про весь Форум, тому що втрапити на всі цікаві заходи і придбати всі важливі для себе видання просто неможливо. Відтак, у кожного склався свій образ книжкового фестивалю: хтось без нарікань вистоював черги по автографи Беґбедера, хтось (як-от Галина Пагутяк на своєму сайті) скаржився на організацію Форуму, а я просто бродила від події до події, безсистемно вбираючи інформацію й занотовуючи найцікавіше. Я прислухалася до випадкових розмов про книжки, спостерігала за чергами, вперше умисно відвідувала події за участю «зірок», сама щось гортала, щось гортала на фейсбуці, і ось про які книжки почула найбільше.

...І чужого научайтесь

Перекладної літератури передбачувано дуже багато на кожен смак. І читачі смакують. Я б спробувала такі:
Кларісе Ліспектор "Час зірки" (Видавництво Анетти Антоненко) і Яцек Данель "Ляля" (Урбіно) – ці видання зацікавили мене головним чином через невпинні заклики Анетти Антоненко і Божени Антоняк. Оскільки ще ніколи не читала поганих книжок цих видавництв, просто повірю на слово й при нагоді ознайомлюся з перекладами.
Януш Леон Вишневський "Бікіні" (Рідна мова) – до мене випадково потрапила книжка Вишневського, і я вирішила сходити на презентацію. Що ж, почитаємо, про що пише знаменитий польський «жінкознавець» і чи еволюціонував він якось з часів сентиментальної «Самотності в мережі».
Паоло Джордано "Чорне і сріблясте" (Видавництво Старого Лева) – передчуваю, що нова повістина, видана принагідно до Форуму, як і «Самотність простих чисел», до краю сумна й меланхолійна. Не впевнена, чи читатиму її, але бачила багатьох людей з цією книжкою, отже, італійському письменнику вдалося зачарувати читачок дебютним романом.
Кадзуо Ісіґуро "Не відпускай мене" (Видавництво Старого Лева) ця книжка точно має порвати кожного, тут дуже нестандартний сюжет. Я кажу так, бо дивилася фільм за книжкою, і він мене зачепив. А розкішні видання в, підозрюю, якісному перекладі – однозначний маст хев цього року.
Ася Казанцева "В інтернеті хтось помиляється" (Віват) – просто це дуже цікаво. Науково-популярна журналістика від неординарної Асі Казанцевої – це теж приємний тренд цьогорічного Форуму видавців.
Юркі Вайнонен "13 новел" (Комора) – і знову визначальним для мене є авторитет видавництва.
Фредерік Беґбедер «Уна і Селінджер» (Країна мрій) – хоч враження від зустрічі з французьким письменником у мене здебільшого негативні (про що напишу наступним постом), але ігнорувати його фанатів на Форумі – це все одно що не помічати слона в кімнаті. Я трохи зазирнула в книжку «Уна і Селінджер» – легкий іронічний стиль, цікаві образи. Для розваги можна почитати.
Елінор Каттон «Світила» (Рідна мова) – бо довіряю смаку блогерки Ксені Кисіль, яка зараз читає цей твір і якій він подобається.
Давід Лаґеркранц «Дівчина у павутинні» (КСД) – боюся цієї книжки, але чекаю на неї, тому що обожнюю літературний дует Саландер–Блумквіст. І цікаво насправді, чи вдалося авторові продовжити романи Ларрсона так, щоб не розчарувати прихильників «Міленіуму».
Вільям Ґеддіс «Агапе агов» (Темпора) – книжка, що світоглядно не вписується у цей список, зате з тих видань, що від них мліють справжні філологи. Бо поділитися враженнями від цієї книжки американського постмодерніста, може, навіть цікавіше, ніж читати її.

…свого не цурайтесь

Новинок від українських авторів теж море, але менше море. Щодо мене, то я б охочіше читала саме наших авторів. І ось які книжки привернули мою увагу.
Яна Дубинянська «Свій час» (Видавництво Старого Лева) – я читала один роман Яни Дубинянської, але руки не дійшли до його продовження. Також із задоволенням читаю її жж і статті. Хочу продовжити читацьке знайомство з авторкою і обовязково прочитаю «Свій час».
Таня Малярчук «Забуття» (Видавництво Старого Лева) – ось ця книжка великої мірою – результат дії реклами. З того, що я читала в Малярчук, склалося враження, що це дуже нерівна авторка, непередбачувана. Цікаво, про що вона цього разу написала.
Леся Українка «Листи: 1876–1897» (Комора) – маст рід для мене. Я давно люблю Лесю Українку і, в принципі, мені не треба доводити, що вона не поетеса «досвітніх вогнів» і не дочка Прометея. Але обставини її життя і приватне листування без купюр справді можуть сформувати ще рельєфніший образ однієї з улюблених письменниць.
Книжки репортажів від видавництва «Темпора» (серія «Наші 20-ті») – тому що це цікава й потрібна серія, і відкриття тут просто неминучі.
Оксана Забужко «І знов я влізаю в танк» (Комора) – я взагалі читаю майже все, що пише Забужко. І хоч дуже чекаю художньої прози від авторки, есеїстика теж згодиться.
Тарас Антипович «Помирана» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА) – от ось цей роман якось не дуже рекламували, але щось є у прозі Антиповича таке, що викликає довіру й повагу. Принаймні, таке враження в мене лишилося від «Хроноса».
Антологія прози літугруповання «Свідки Слова» «12» (Пенмен). Ця книжка теж сама мене знайшла і зацікавила, адже я з інтересом стежу за тим, як автори дебютують в літературі й рухаються на цій стезі уперед. Про що вони пишуть, що в них виходить, а що ні. Які теми, стиль, образи, що взагалі вони собі думають. А ще хочу передбачити, про кого з них говоритимуть у літературі років через двадцять).
Макс Кідрук «Зазирни в мої сни» (КСД) – я ніколи не читала Макса Кідрука, але люблю щороку відкривати для себе кількох авторів. Оскільки читала схвальний відгук на цю книжку суперсуворої критикеси Тетяни Трофименко, а також бачила новий роман Кідрука в руках у однієї чудової молодої письменниці, з якою познайомилася на Форумі. Подумала: чому б і мені не ознайомитися?
Ірен Роздобудько «Тут і тепер» (Нора-друк) – якось я не змогла знайти нормальних книжок про жіночу дружбу і тепер шукаю такі днем з вогнем. А раптом ця?
Юрій Винничук «Цензор снів» (Фоліо) – просто цікаво, чи може Винничук написати два цікавих романи за два роки. Щось підказує, що може.
Антологія прози «Невимушені» (Віват) – я встигла прочитати цю книжку, і вона мені сподобалася. Різні автори, різні творчі всесвіти – одне покоління. І, можливо, тенденція в прозі.

Подивилась на цей список і подумала, що він надто куценький, а ще значною мірою породжений рекламою: самостійно вникати в новинки видавництв не мала часу. Розумію, що ніби осторонь лишилося багато чудових видавництв і книжок (зокрема, поетичних). Насправді біля кожного п'ятого стенду хотілося придбати одразу кілька книжок. Але все-таки ціновий регулятор зробив своє: книжки на Форумі, як і на Арсеналі не дешевші, ніж у книгарнях. На превеликий жаль. Може, це стосується не всіх видавництв, але кількох найпопулярніших точно. Тож тягти в рюкзаку все, що хочеться і можеться придбати, нема сенсу, якщо те саме можна купити в Києві (а якщо в "Ашані", то ще й дешевше). Однак календар подій вражає. Власне, по зустрічі, нові знайомства, приводи до роздумів і хочеться щороку приїздити до Львова, занурюючись в атмосферу натхнення: до книжок і до життя.















вівторок, 13 вересня 2016 р.

Антологія дорослішання

"Книжка заборон і таємниць" антологія оповідань для підлітків, і це інтригує. Серйозний виклик, бо підліткам в принципі догодити складно, а в книжках і поготів. Та й різні вони, підлітки: одному болить нерозділене кохання, другому життя в системі, третому бракує дружби, а ще хтось страждає без очевидної причини, просто так. Щоб кожен міг знайти оповідання до душі, книжка пропонує різні стильово й тематично твори авторів аж із чотирьох країн: України, Білорусі, Росії й Польщі.
Я думала, що тексти антології будуть дібрані ближче до полюсу дитинства, але помилилася: збірка переважно про дорослі проблеми, що починаються в дитинстві й не завершуються ніколи, бо існують у вічному протистоянні людина суспільство. 
Про підлітка і його взаємодію з системою оповідання Ольги Онойко, Олександра Михеда, Лукаша Орбітовського. Це зовсім не розважальні тексти, від яких лишається гіркуватий присмак. За ширмою екшну, динамікою оповіді символічні, філософські сенси й питання, як вижити, коли за кожним твоїм кроком спостерігає світ, як призвичаїти себе до законів зграї, як, урешті-решт, вибороти право на свій вибір у царстві передбачуваного й визначеного наперед.
Поруч з філософськими творами під однією обкладинкою сусідять і реалістичні оповідання про злободенні проблеми сучасних підлітків. Одне з них направду пробирає це твір "Вовка, який осідлав бомбу" Юрія Нікітінського про новітніх Яву й Павлушу, декорації життя яких далекі від ідеальної Васюківки Вовка і Владян живуть там, де йде війна. На Донбасі мешкають і персонажі оповідання Ірен Роздобудько "Курячий бог", де авторка пропонує подивитися, що ж може відбуватися по інший бік конфлікту.
 Коли я була підлітком, найбільше мене цікавили дві теми: любов і дружба. Особливо дружба, бо про любов у підлітковому віці можна не знати нічого, а от про справжню дружбу багато дечого. Є в антології й оповідання про дружбу. Деякі з них (як-от "Макс Скай та його життєві пазли" Лариси Денисенко) вимагають продовження, бо цікаві образи створено, перспективи пригод окреслено, і тільки однієї незвичайної події ніби як замало. Проситься хоча б міні-повість. От як у Володимира Аренеєва.
Повість "Те, що в його крові"  упорядника антології Володимира Аренєва запам'яталась найбільше. Вона завершує збірку і є найбльшим її текстом. Написана жваво, динамічно, цікавий сюжет, інтригуючий початок. От справді взірець ідеального початку: щоб повистьобуватися перед дівчиною, хлопець вдає з себе дресирувальника ведмедя в зоопарку, за що ведмедиця відриває лапою півщоки горе-пікапера. Але, на щастя. новітні технології майбутнього допомагають швидко одужати, і хлопець швидко відновлюється, але помічає, що після переливання крові він здобув нові знання про світ, передані від донорів. А що було далі - не скажу, читати треба :)
Що мене здивувало в цій антології: її серйозність. Тут мало хепі-ендів, жодних тобі ванільних реверансів у сторону дорослішання. Так що не дарма в книжки така обкладинка:) Але все ж у збірці багато гумору, іронії. І динаміки часом ніби короткометражки дивишся, причому інколи артхаузні)  Для мене збірка несподівана, тому що надто доросла і серйозна, без банальностей. І хоч суму тут більше, ніж гумору, здається, що дорослим бути часом не так вже й радісно, зате завжди лишається шанс, що може бути цікаво.

четвер, 8 вересня 2016 р.

Підкрадаючись до реалізму

Об’єднувати авторів у літературні покоління – справа ризикова. З одного боку, так зручніше зафіксувати в історії літератури певні загальні тенденції розвитку певного періоду, з другого – нема гарантій, що з часом автор не вдаватиме, що непричетний до зарахування себе до чергових «-десятників» і взагалі окрема творча одиниця.

От є покоління шістдесятників. Розбудіть мене вночі, і я випалю, що до нього належать Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч… І хоч я сто разів чула, як Дмитро Павличко палко запевняє всіх, що він не шістдесятник, що почав писати раніше і т.д, для більшості він все одно шістдесятник. Так само Емма Андієвська не втомлюється згадувати, що вона не належить до Нью-Йоркської групи, все одно в розмовах про це явище Андієвську назвуть однією з перших. Така вона, сила літературознавчого поняття, і тут останнє слово за критиками, і нічого не поробиш.
А тут з легкої руки Любка Дереша в легкій книжці «Бабине літо» Марка Лівіна постало покоління «невимушених», і ця назва припала до душі читачам, та й автори ніби не пручаються. Бо все-таки «невимушені» звучить елегантніше, ніж «двотисячники», «двітисячідесятники» чи там «неонеореалісти» якісь.
Поки що, судячи з антології малої прози #Невимушені, що вийшла у видавництві «Vivat», «невимушених» у нашій літературі п’ятеро: це Катерина Бабкіна, Мирослав Лаюк, Марк Лівін, Іра Цілик і Артем Чех. Але потенційно їх може бути більше. Ознаки покоління в Дерешевій післямові до «Бабиного літа» окреслено красиво, але непевно: «невимушені – це ті, які нічого нікому не винні… Вони не почуваються зобов’язаними до чогось і діють, здебільшого керуючись внутрішніми імпульсами, якими б іноді дивними вони не здавались. Нове покоління практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків (і тому ними важко маніпулювати), однак йому добре відоме почуття порожнечі, котре утворилося в душі внаслідок того, щоб батьки почували провину і, як результат, не додали в їхнє життя чогось важливого». Головні персонажі, як можна здогадатися, – молодь, яка шукає свого місця у світі – чи-то в родинному колі, чи в дружбі, чи на сцені талант-шоу.
Один із ключових мотивів, судячи з оповідань Марка Лівіна, Катерини Бабкіної й Мирослава Лаюка, – це взаємини трьох поколінь: дітей, їхніх батьків і дідусів з бабусями. Бабусі-дідусі асоціюються то з чарівним світом дитинства (у згаданому «Бабиному літі»), то з прірвою, яка часом виникає між підлітком і його «родаками» («Superstar» Мирослава Лаюка). Настрій усіх текстів можна описати як щемно на роздоріжжі. А вже кому що щемить – то приватна історія кожного з персонажів.
Найбільше мені як читачеві «відщеміло» оповідання Катерини Бабкіної «Піф». У ньому йдеться про підліткову дружбу й кохання і те, що з ними часом стається, коли підлітки дорослішають. Запам’яталося й оповідання Мирослава Лаюка: як виявилося, у прозі він зовсім не такий, як у поезії – якщо лірика Мирослава підкреслено елітарна і вся така «мистецтво заради мистецтва», то його іронічне оповідання «Superstar» зрозуміє кожен. Текст Марка Лівіна витриманий у дусі «Бабиного літа», напевно, почерк саме цього автора і є найбільш наївно-невимушений і легкий, ніби повітряна кулька. Оповідання Ірини Цілик і Артема Чеха відрізняються і від решти, і одне від одного, і якщо перші три тексти збірки ще якось асоціювались у мене з якоюсь єдиною тенденцією, то тексти Цілик і Чеха, хоч так само невимушені, але якісь доросліші, різкіші.
По прочитанню у мене лишилося приємне відчуття того, що якщо щось і об’єднує усіх згаданих, як на мене, різних за творчими манерами письменників, то це обережне, скрадливе повернення до реалізму: трохи сентиментального, дещо іронічного, водночас такого, що міцно стоїть ногами на землі, а точніше – на підлозі маленьких квартир. І це круто для мене як для читача, бо «реалізм» ніколи не вважала поганим словом, а тільки цікавим викликом.

http://blog.yakaboo.ua/nevymusheni-syniook/

вівторок, 6 вересня 2016 р.

Приречені дорослішати


«Бути мною». Не дитиною, але ще й не дорослою, як дівчинка Руса, яка на день народження хоче кольорові олівці і білий ліфчик. А от чи хоче вона дорослішати?
Для кожної це свій досвід: довгоочікуваний чи небажаний, але завжди переломний для світогляду. Кульмінацією вважаються місячні. Одні дівчатка чекають їх і крадуть прокладки в мам і старших сестер, другим важко змиритися, що ця доля їх не оминула і що далі вже ніщо не буде, як раніше. Арт-повість шведської художниці й письменниці Анни Хьоґлунд у перекладі Юлії Юрчук якраз про розгубленість дівчинки на порозі дорослішання у тій точці життя, коли розумієш, що назад дороги нема.
Руса багато думає про те, як воно – бути жінкою. Як відбувається секс і народження дітей. Чому жінки приваблюють її значно більше, ніж чоловіки з «дивними штуками». Як і коли, на якому етапі виникає жіноча залежність від чоловіка, який насправді може бути таким безпорадним, що без підказки дружини не знайде, де в його домі лежить його ж спідня білизна. Напевне, він не знає про це, бо не звик прати, мити посуд, спілкуватися з дружиною і дочкою – як-от Русин тато, що проводить вечори перед телевізором.
Руса малює комікси про чоловіків і жінок, про моральне і фізичне насильство над жінками у маскулінному суспільстві. Руса не хоче грати за правилами, носити незручний одяг тільки для того, щоб подобатися комусь. Вона дорослішає серед похмурих декорацій: байдужість в родині, ексгібіціоністи у дворах, масні погляди на вулицях, невзаємне кохання в школі, вічне почуття провини. Вона плаче і злиться, вважаючи своє життя нікчемним – як і всі підлітки на певному етапі. Врешті, примиряється помалу зі станом речей і йде далі. Так буває з багатьома.

Ця книжка дуже відверта – на першій ілюстрації Руса обстежує свої статеві органи в дзеркалі. На другій огидний дядько під деревом пестить себе, спостерігаючи за Русою у дворі. Я аж закрила книжку з несподіванки – це читво не для транспорту. Воно надто інтимне, і роздумувати про все це краще наодинці з собою. Тоді можна впізнати свої думки, острахи і порадіти, що все позаду, а приводи, що вражають тебе до глибини душі зараз, не такі сміховинні, як тоді, в дитинстві.
Схожі видання для нашого суспільства ще, можливо, незвичні. Коли моя подруга переглянула книжку, то сказала: «Ну, це явно не в нас написано». Тому що сміливо – у відвертих роздумах Руси, в ілюстративному наповненні, у жанрі, врешті-решт: для мене це насамперед книжка-картинка, текст не відіграє особливої ролі, історія зрозуміла без слів. Нема й особливого сюжету – закінчується все тим, що подруги Руси печуть торт на честь її перших місячних. Торт прикрашають вершками, зверху розчавлюють кілька ягід, щоб було схоже на кров. На цьому авторка відпускає свою Русу у світ дорослих жінок, яким одного разу буде про що розповісти у флешмобах на зразок #ЯнеБоюсяСказати.
Я розумію, що, якби я прочитала таку книжку дитиною, то ставилася б простіше до багатьох речей. Бо ця книжка – ніби розмова про замовчувані проблеми, а проговорити проблему – це вже наполовину її розв’язати. Головне – знайти однодумця. З Русою я б порозумілася.

http://blog.yakaboo.ua/%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b5%d1%87%d0%b5%d0%bd%d1%8b-%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b7%d1%80%d0%be%d1%81%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b8%d0%b5/