середа, 29 червня 2016 р.

Перше читацьке півріччя 2016 року

Стрімко минула половина мого читацького року, отже, можна підбити певні проміжні підсумки. Насамперед скажу, що концепція блогу писати про сучасну українську літературу трохи зламалась, бо я все-таки спокусилася на переклади і непрочитану українську класику. Цікава ситуація з перекладами: раніше ми про них тільки мріяли, але щойно мрія наміряється справдитися, як замість того щоб читати сучасну зарубіжну літературу, тужливі голоси читачів скаржаться, що все пропало, а де ж наші автори і чому їх не чути?
Затишшя в українській літературі триває далі. Насамперед ідеться про прозу (про драматургію не йдеться давно). Можливо, щось дуже цікаве вийде друком ближче до Форуму і до фіналів рейтингів. Мені цікаво, що ж це буде, бо на сьогодні нічого такого щоб дуже аж я не прочитала, хоча в резерві тримаю дві книжки, до яких руки ще не дійшли (це "Земля Георгія" Антона Санченка і оповідання Марисі Нікітюк).
Із тих крихт, що я все-таки прочитала, можна зробити висновок, що зараз у тренді писати у стилі "наївно-супер", та й читати це дуже легко. Покоління "невимушених", як їх охрестив Любко Дереш, поволі заполонює серця читачів, а подеколи і вимогливих критиків (наприклад, у такому стилі написана збірка "Братик Біль, сестричка Радість" Б.Матіяш, що здобула премію "ЛітАкцент"). Чи імпонує мені творчість "невимушених"? Я рада, що така література є, але тільки такою вона бути не може. Все ж таки для функціонування організму іноді потрібне м'ясо, а не тільки смачні коктейльчики.
Що ж із прочитаного усе-таки запам'яталося:
Поезія

З поезією у нас все стабільно добре і її стабільно мало хто читає поза літературним середовищем. Оскільки я ще поки морально не налаштувалася читати верлібри молодих "поетів-філологів", як я їх умовно називаю, умисне обирала для читання римовану лірику. Найцікавіші збірки першого півріччя 2016 року для мене це "Чоловіки, жінки і діти" Юлії Мусаковської (ВСЛ) і "Глибина різкості" Іри Цілик ("Meridian Czernowitz"). Якщо обирати з-поміж них, то все ж поезії Мусаковської запам'яталися більше, може, тому,  що я для себе відкрила цю авторку, а з творчістю Цілик дружу давно, тож уже звикла до неї.
Проза
 Тут все ще скромніше. Але все-таки відзначу "Saint porno" Богдана Логвиненка (КСД). Мені справді подобається, що художній репортаж став обговорюваною подією у світі художньої літератури. Також цікаво спостерігати, як жанри на межі прози і журналістики або прози і есеїстики віднаходять свого читача і відпрацьовують за всю літературу, поки читачі  і критики далі мріють про товсті романи.
 Перекладене 
Це, без сумніву, "Щиголь" Донни Тартт (КСД, переклад Віктора Шовкуна). Тут про переклад я пишу авансом, бо сама не дочекалася два тижні до виходу українською і прочитала частину англійською, частину російською. Але раджу купувати українське :) В огляді писала про свої враження від книжки докладно, зараз просто скажу, що це втілення ідеалу товстого роману, на відсутність якого всі скаржаться. Також отримала задоволення під час читання книжки "Оповідки Еви Луни" (переклад Сергія Борщевського, "Видавництво Анетти Антоненко"). Просто тому що я люблю хорошу малу прозу.
Українська класика
Раз у раз заповнюючи прогалини з історії літератури, деякі пости присвячую творам української літератури ХХ століття. Цьогоріч найбільшим  відкриттям стала антологія детективів 1920-х років "Постріл на сходах" (упорядник Ярина Цимбал, видавництво "Темпора").

Про сучасний літпроцес
Найбільше враження із зимового читання на мене справив двотомник інтерв'ю Тетяни Терен "Recвізити" (ВСЛ). Це насправді більше ніж просто зібрання розмов із сучасними письменниками, це важлива для всієї історії літератури ХХІ століття книжка, де під однією обкладинкою зібрано суперечливості світогляду письменників різних поколінь, а літературний процес постає багатогранним і неоднозначним. Усе як є.
Особисте
Здійснилася дитяча мрія, я дочитала восьму книжку про Енн, ту, що з маєтку "Зелені Дахи", а точніше, про її дітей - "Рілла з Інглсайду" (переклад Анни Вовченко, видавництво "Урбіно"). Тепер усвідомлюю, що навіть не змогла сфотографувати всі книжки разом, бо завжди хтось бере почитати.
Цей список не претендує на повноту і вичерпність, адже це тільки мій маленький сегментик прочитаного і відсіяного суб'єктивним літературним смаком. Щойно відкрила подивитися топ-20 книгарні "Є", то із мого переліку там тільки книжка Богдана Логвиненка. Маю сказати, що я читала десь половину із актуального топу, причому ще торік, але не можу серйозно ставитися до книжок на зразок Регіни Бретт, тому часом пишу про них, але до свого рейтингу не залучаю :)

Наостанок скажу, що не тривожуся і не ділюся жалями щодо затишшя в нашій прозі, бо вважаю, що якщо нічого масштабного не виходить, отже, ймовірно, воно саме в цей час, у цю хвилину пишеться.

 
 

пʼятниця, 24 червня 2016 р.

We were liars, або посторінкова паранойя

П'ять хвилин тому перегорнула останні сторінки книжки "Ми були Брехунами" Емілі Локгарт. І вперше пишу відгук по дуже-дуже гарячих слідах, без роздумів про композицію посту, без особливого добору слів. У процесі короткочасного читання (це книжка на кілька годин) я порівнювала свій стан з відчуттям, ніби величезний чізбургер женеться за тобою по вулиці і стікає ароматним сиром під ноги, але ж ти на гречаній дієті, ібо корисно.У підсумку я все-таки з'їла той чізбургер без докорів сумління. 
Я знала, що в книжці неочікуваний фінал, і весь час намагалася його передбачити. Частково мені це вдалося, але все одно здригнулася після того речення. Не можна довіряти книжці з Брехунами у заголовку. Не можна знати, що тебе можуть обманути. Не можна радіти, що тебе все-таки обманули. 
Багато острова і трохи божевілля. Цей острів належить одній багатій родині Синклерів. У цій родині  дідусь-власник всього, троє його доньок кожна зі своєю драмою і його онуки  красиві підлітки кожен зі своїми мріями й передбачуваним щасливим майбутнім. Усі живуть легким життям, їдять чорничний пиріг і валяються на моріжку у роздумах про майбутнє, споглядаючи ігрища золотавих ретриверів. У цих розкішних декораціях головна героїня Кейденс закохується у зведеного брата Ґета, головна проблема якого в тому, що він не-Синклер, в сенсі, кров не блакитна, і цього не змінити. Почуття любові між Кейденс і Гетом взаємне, і це терпке літо обвалюється на голову закоханих усім своїм нестерпно радісним тягарем, але раптом щось стається, Кейденс хворіє, потім трохи одужує і не може збагнути, що саме сталося?
Якщо я увімкну зануду, то почну комизитися, що так не буває, що тут надто велика умовність, дешевий прийом із втратою пам'яті, і я не подарую цього авторові.
Разом із Кейденс я намагаюся розплутати, в чому справа і хто насправді Брехун? Я усвідомлюю, що авторка грається з Брехунами, що література  це найпрекрасніша брехня на світі. Я хочу відчути на нюх, де саме авторка мене відволікає, а де кидає ниточки підказки, вони повинні бути, просто зобов'язані! Напівбожевільний дідусь, дивна поведінка тітки... Не можна вірити твору, де є божевільні, бо буде як з "Островом" із ді Капріо в головній ролі.  Не можна думати, що собаки  це просто собі собаки, вони теж не просто так бігають на тлі подій.
Багаті теж плачуть, багаті теж дріб'язкові й ледачі, коли тобі дістається все, ти здатен на ніщо. І хочеться дурного дитячого бунту, аби тільки все стало простіше і справжніше, але часом через дурний максималізм трапляється непоправне. На це непоправне тебе і нагнітають усю цю книжку, зі сторінки до сторінки. і хоч відволікають усілякими знайомими казочками на сучасний лад (до речі, це авторці дуже круто вдалися ці вставки), ти все одно не хочеш втрачати пильності, бо точно знаєш, що ось на цій сторінці, тут-і-тепер, тебе намагаються обдурити.
Взагалі, ця книжка для підлітків. Так, я трохи охолола і можу вже сказати, що багато тут підліткового максималізму, наївного і передбачуваного. Тут все якесь спрощене, як і вимагає жанр, де головне  динаміка і нагнітання, нагнітання і динаміка. Але якщо ви іноді любите читати книжки і дивитися фільми, де все з ніг на голову, то купіть цю книжку.
От і я теж іноді полюбляю їсти чізбургери.
... Ще раз розгорнула книжку. Будиночок на першій же сторінці. За носа водили з першої сторіночки, а я й раденька.
Читайте книжечку, читайте. Беріть на морько, запускайте ніженьки в пісочок. Читайте книжечку про літечко, і хай вас теж обдурять.  Вам сподобається. 

четвер, 23 червня 2016 р.

Чому я люблю книжкових блогерів

... навіть більше ніж літературознавців. Знаю-знаю, не можна так узагальнювати, бо є в нас круті літературознавці із захмарним рівнем знань, бездоганним стилем і цікавими думками. Але проте літературознавство назагал у нас дуже закритий і не завжди веселий клуб, і не кожного в нього приймають, так що хто не філолог, тому, грубо кажучи, не в цю пісочницю.
А є ще блогери. Вони мають різну освіту, різні смаки. Їм не треба писати статті для фахових збірників і вичавлювати з себе актуальність-новизну, бо для них значно важливішим є питання аудиторії. Блогери пишуть легко і щоразу ніби з нової сторінки.Блогери доброзичливі навіть тоді, коли критикують. Вони вчаться зацікавити хтось вивчає тонкощі влогінгу, хтось фотографує людей із книжками у транспорті, хтось проводить шалені перформанси, і все для того, щоб привернути увагу до книжок. Ну і до себе теж.
Учора в книгарні "Є" відбувся цікавезний захід-дискусія, у якому взяли участь Ксеня Кисіль, авторка блогу "Етажерка", буктьюбер Максим Сущук, авторка феміністського блогу  "Vaenn's" Ксенія Сокульська, авторка проекту "What are you reading?" Катерина Толокольнікова, авторка сторінки "Подземное киевское чтение" Анастасія Бондаренко і журналістка Тетяна Кисельчук. Кожен розповів про свій проект (сподіваюся, що буде відео, і всі, хто не побачив, зможуть ознайомитися з презентаціями учасників), а потім слухачі ставили питання. Одне з питань і стало приводом до цього посту. У своїй презентації Максим Сущук прохопився, що про погані книжки писати не варто. Ксеня Кисіль теж представила "Етажерку" як блог про книжки, якими хочеться поділитися. Із аудиторії пролунало питання: чи правильно говорити тільки про хороші книжки? Невже про неякісну літературу не варто говорити? Хіба ворога не треба знати в обличчя? :) 
Що мені заімпонувало: блогери відповіли, що ні, не варто. Бо це негатив, бо це чорний піар. Я теж підтримую цю думку, бо вважаю, що негативну рецензію (як і позитивну) можна написати на будь-яку обговорювану книжку (треба буде так зробити), але про очевидно погано написану книжку ніколи не захочеться писати, щоб ніхто про неї не дізнався. Мені здається, що по-спражньому погані тексти взагалі не так вже й часто доходять до читача, а з тими, що доходять, треба бути обережними, щоб не перетворитися на критика, який більше хизується своїм смаком і знаннями, ніж пише про книжку. І знанням орфографії. Усі помиляються, помилки є абсолютно в усіх газетах, на сайтах і в книжках. Ну то й що?
Насправді всі люблять читати негативні рецензії особливо на хороші книжки. На "ЛітАкценті" он яка була дискусія з приводу роману  "Фелікс Австрія", а цьогоріч у нас і такого рівня тексту немає, і так якось нудно і тоскно.У моєму блозі єдиний негативний, хоч і жартівливий пост, був про погані псевдопоетичні тенденції, так він набрав більше переглядів, ніж усі миролюбиві пости за попередній місяць разом! І не можу сказати, що мене це тішило, аж ніяк.
До чого це все було? Якщо ви читаєте тексти рівня Олександра Високого, то так, це безнадійно, і тут нічого говорити. Я прочитала сотні текстів такого штибу, доки працювала в газеті, і точно знаю, що не писатиму про них у блозі, бо деякі розкопані таланти треба прикопувати мовчанням. Але якщо в книжці є щось хороше і погане, а такж є завжди, не варто дуже смакувати погане. Сказати про це нормально, але смакувати хворобливо. Треба відчувати цю різницю і не забувати, що давати оцінки книжкам дуже складно ще й тому, що записи в блогах це водночас і химерний автопортрет самого блогера, так само як літературознавча стаття це дзеркало літературознавця. Знайти межу між критикою і хизуванням  ось що важливо. 
І тому я люблю книжкових блогерів, що вони не хизуються. Усі вони трудяги, кожен має смак і  може заробляти аудиторію на "розгромних" відгуках, але вони цього не роблять, бо мають іншу мету популяризувати читання і розказати про класні книжки, які можуть надихнути хоча б когось у цьому світі. Хіба це не класно? Я їх послухала вчора, але літаю досі і радію, що в нас помалу розвивається така чудова альтернатива літературознавству. 



середа, 22 червня 2016 р.

Просто дивитися і розмовляти

Позавчора я поверталася з роботи додому і, як завжди, читала у маршрутці. Поруч сиділа бабуся з дівчинкою років п'яти балакуче допитливе дівча, але я поринула в книжку, тож не дуже дослухалася до її лепету. З роздумів мене вихопило відчуття, що хтось ухопив мене за руку. Я здригнулася, але заспокоїлась, коли зрозуміла, що це безпосередня малеча розглядає мої нігті, адже оскільки я сиділа трохи незручно, то вона просто потягла мене за руку, щоб роздивитися ближче.
І почалося: "Такі гладенькі! Чому тут синій? Це небо? А ці смужки це вікно? Бабусю, я теж так хочу, в тебе є лак? Я можу домалювати!"   "Лізо, що за питання? Так поводитися нечемно!" "Та все гаразд, сказала я. Це питання справжніх мистецтвознавців, я якраз про них читаю!"
Не те щоб мій манікюр претендував на витвір мистецтва, ні. Просто питання про побачені абстрактні форми і яскраві кольори Ліза могла б поставити, гуляючи з бабусею в музеї сучасного мистецтва. Вона питала б і питала без угаву, але що відповісти дитині про те, в чому й сам не тямиш?  Чи, може, все-таки тямиш, якщо покладаєшся на безпосередність сприйняття, необтяженого рамками досі баченого?
Як на мене, діти можуть бути блискучими мистецтвознавцями, надто коли це стосується абстрактного живопису. Тут не обов'язково вражати знаннями біблійних і міфологічних сюжетів, дошукуватися глибинних інтертекстів, тобто на весь голос хизуватися знаннями і ховатися за ними, а якщо не можеш, то це дурниця, а не картина. Можна просто дивитися і уявляти, працювати разом із художником і не боятися розуміти картину по-своєму, бо хіба може хтось правильніше потлумачити колір, фактуру, форму?
У другій книжці Франсуази Барб-Ґалль "Як розмовляти з дітьми про мистецтво ХХ століття" (ВСЛ) якраз і йдеться про те, що головний підхід до сучасних живопису і скульптури - це безпосередність. Так що діти ідеальні мистецтвознавці за світовідчуттям, бо в цьому разі знання, точніше віра у раціональне знання, може тільки нашкодити і спотворити сприйняття.
Як і перша книжка, ця дуже цікава. І не тільки завдяки фактам, а й через натхнення, яке на тебе сходить, коли розумієш, що багато інструментів для інтерпретації існують в тобі за замовчуванням. Це не означає, що ми від народження круті мистецтвознавці, а тільки те, що ми можемо і маємо право намагатися тлумачити картини, а не відчужуватись від них, буцімто це щось недоступне для нас.
Але все-таки, маючи безпосереднього, але водночас і ерудованого гіда,  дотик до мистецтва перетворюється на ще захопливішу пригоду. Прочитавши й полюбивши цю книжку, кожен може стати таким. Вона відкриває не тільки багато нового, але й багато нового про нібито старе. Наприклад, про картину Сальвадора Далі "Сон, викликаний польотом бджоли довкола граната за мить до пробудження". 

Ну, всім зрозуміло, що ці тигри і слон на жираф'ячих ногах це сон Ґали, яка застигла між сном і реальністю і от-от прокинеться. Але я не задумувалася про те, що ревіння тигрів у сні виникає через дзижчання крихітної бджілки біля сплячої людини, що укол від багнета це укус бджоли, від якої Ґала прокинеться за мить. І що свою одержиму любов до дружини Далі показав і в цій картині про це свідчить серцевидна тінь від граната. Круто ж! І все можна прочитати, якщо уважніше придивитися, а не відгородитися парканом "Це сучасне мистецтво, я такого не розумію" (хоча Далі це вже давно не сучасне мистецтво, і, як на мене, він художник досить раціонального потрактування, бо завжди лишає зв'язки між химерними образами й реальністю). Таких цікавих і доступних тлумачень від авторки у книзі багато.
Багато тут і справді сучасних картин і інсталяцій на зразок тих, що їх бачимо в ПінчукАртЦентрі, Мистецькому Арсеналі й інших виставкових майданчиках. Тут важливо одразу убезпечити свій горизонт очікування від так званого прекрасного, бо на першому плані завжди безпосереднє й іронічне. Тому треба пам'ятати, що успіх картини великою мірою залежить від того, як ти як глядач із нею попрацюєш. Або усміхнешся і підеш далі.
Наостанок для розваги лишу в пості лінк на тест "Чи можете ви відрізнити сміття від витвору мистецтва"? У мене 10 з 14, але деякі я клацала навздогад)  http://www.adme.ru/svoboda-narodnoe-tvorchestvo/test-smozhete-li-vy-otlichit-musor-ot-vysokogo-iskusstva-1285365/?vksrc=vksrc1285365&vkcachebuster=91285365107871178711044

субота, 18 червня 2016 р.

Містична історія про Лялькаря

Чи боїтеся ви ляльок так, як їх боюся я? І не непропорційних штучних Барбі, а живих пупсів із пухкими долоньками і ніжками, несправжність яких виказує хіба мертвий потойбічний погляд скляних очей з чіткою райдужкою, від якої не можеш відвести погляд у заціпенінні, доки хтось не розчаклує тебе: "Та це ж просто лялька!" Е ні, що не кажіть, а ляльки  це дуже страшно. Потойбічні людиноподібні портали, а не дитячі розваги. Недарма ляльки такий благодатний матеріал для всяких жахливчиків. Це я мовчу про чорні ворожіння.
З цієї причини "Синдром Петрушки" Діни Рубіної  моторошний готичний роман, оскільки головний герой  одержимий лялькар, життя якого минає в тяжких митарствах між покликанням і любов'ю до коханої дружини, яка перебуває на лікуванні після втрати сина, що народився мертвим із "синдромом Петрушки", із застиглою усмішкою на обличчі. Для мене це справжній фільм жахів, але авторка примудрилася заховати за зовнішнім містичним тлом глибоку психологічну драму про стосунки чоловіка і жінки, про згубні амбіції дорівнятися до Творця.
"Золота нитка"  це перша книжка Діни Рубіної, що вийшла в Україні завдяки харківському видавництву "Vivat". Серце книжки  згаданий роман "Синдром Петрушки". Читати його цікаво, навіть попри густу і масну мову, яку я не дуже люблю, бо надаю перевагу лаконічній і природнішій оповіді. Але саме за стиль багато читачів і люблять Діну Рубіну: він багатий, традиційний і трохи "достоєвський", тобто штучнуватий, як і годиться для роману ідей, де персонажі не тусуються з простими смертними на зразок читача, а промовляють із п'єдесталу або сцени. Декорації для місця дії теж карнавальні  багато подій відбувається у строкатому Львові і Празі (я не уявляю вдаліших міст для того, щоб оповісти про долю одержимого лялькаря, бо і містичний Львів, і не менш містична Прага зі своїм Големом  це міста, де може відбутися будь-яка чортівня, будь-яке шалене видовисько  і завжди знайде вдячну публіку). Я бувала в обох містах, і в мене вони викликали міцну асоціацію з театром, де справжнє від фальшивого, умовного відрізнити дуже важко.
Одержимість  ключовий месидж роману "Синдром Петрушки". Багато в тексті містики, є родове прокляття, але водночас це історія про повсякденну людську залежність і неможливість керувати своєю долею навіть якщо ти маєш себе за Лялькаря. Так що цей текст вразить навіть тих, хто не боїться людиноподібних ляльок, але любить психологічні драми.
Пам'ятник розстріляним євреям на околиці Золотоноші
А взагалі, з цією книжкою вийшло кумедно:  я навзогад обрала для читання Діну Рубіну, щоб більше дізнатися про сучасну російську літературу, але сторінки "Золотої нитки" привели мене не просто в Україну і Львів, а ще й до мого рідного містечка Золотоноші на Черкащині. У Золотоноші частково відбувається дія кількох оповідань про рід Діни Рубіної, зокрема про її бабусю Рахіль, яка повсякчас тішила онуку житейськими розповідями, починаючи їх незмінно: "А от у нас в Золотоноші..." До 1941 року Золотоноша була єврейським містечком із трьома синагогами, кондитерською фабрикою, симпатичними маєтками, численними крамничками з капелюшками, солодощами й іншими дрібничками, що надають провінції особливо затишної атмосфери. На сьогодні від євреїв у містечку не лишилося сліду, хіба старий єврейський цвинтар і пам'ятник на горі під містом, меморіальна таблиця на якому сповіщає про розстріл нацистами сотень євреїв.

Будівля колишньої синагоги, зведеної в XIX  столітті.
м. Золотоноша
Але час від часу люди знаходять старі монети і дивуються, звідки такі могли з'явитися у місті, що давно змінило свій загальний образ на совковий, за винятком кількох занедбаних будівель, в яких уже не розпізнати синагогу. І ось про те містечко, якого не застала ані я, ані мої батьки мені випало прочитати в книжці сучасної російської письменниці, яка любовно переповіла дивовижні драматичні історії з життя золотоніських мешканців минулого століття. Так що для мене "Золота нитка" набула іншого значення  це нитка, що пов'язує книжку зі мною й Золотоношою. 




четвер, 9 червня 2016 р.

По літо — у книжку

За вікном літа поки не знайти — пошукала його у книжці Марка Лівіна «Бабине літо». Знайшла там не тільки улюблену пору року, що тепло дихає з помаранчевих сторінок, але і спогади про дитинство. Бо і справді: тільки діти можуть по-справжньому зацінити цей час, адже вони не лічать днів відпусток і не переймаються тим, як продуктивніше їх змарнувати. Для дитини що — є Бабуся з Дідусем, є Мама, є вареники з вишнями, є футбольний м’яч і велосипед, кіт із собакою, друзяки — і цього цілком достатньо для щастя. І триває літо-щастя довго-довго, так довго, що на все життя стане спогадів повертатися до нього тоді, коли здаватиметься, що літо минає так само миттєво, як і зима, осінь і весна. Ну тобто коли несподівано перетворишся на дорослого без права повернення. 

Читаючи «Бабине літо», знову згадала, як колись на Книжковому Арсеналі впродовж дня відвідала три заходи, де різні автори не окремих подіях, не змовляючись, розповідали про досвід дитинства. Росіянин Андрій Аствацатуров і наша Ірена Карпа говорили про дитинство як про травматичний і тяжкий етап людського життя. Італієць Алессандро Барікко натомість прохопився, що дитинство — це найсвітліший людський час, пожартувавши, мовляв, який сенс жити після дитинства?
А правда, як завжди, посередині. Десятирічний Ждан, головний персонаж книжки, проживає й щасливе літо — бо ж уперше пограв у футбола і вже досягнув успіхів у цій справі, і невимовно сумне, адже в бабусі з дідусем опинився через розлучення батьків. Він намагається примирити Маму й тата наївними листами й аргументами, зворушуючи читача своєю святою простотою, буцімто, найскладніші речі завжди прості.
Взагалі, так, тренд говорити просто про складне на часі, більшість сприймає його на ура. Пастка книжки в тому, що вона, хоч і про дитинство, але призначена для дорослих. Та ще й таких дорослих, які дозволяють собі розкіш бачити літературу різною: і складну, психологічно наснажену, реалістично виправдану, але також і легку, невагому, невизначену жанрово і стильово, наївну-супер. Щоправда, авторові, як на мене, не дуже вдалося переконати, що десятирічна дитина може так мислити, як Ждан. Так мислять автори, але не діти: вже аж надто по-філософськи. Менше з тим, гра в наївність принесла плоди: мені сподобалася, наприклад, думка про те, що знак питання — це гачок, «який ловить тебе, як рибу, і змушує виплигувати з води». Так і є, хіба ні?
А ще ця книжка оформлена зі смаком — жирний плюс видавництву. Коли взяла до рук, то довго її просто гортала перш ніж взятися за читання. Любо глянути, торкнутися. І ще, хоч я не люблю передмов і післямов, але Любко Дереш написав до цієї легкої книжки справді ґрунтовну й цікаву передмову, де є думка про покоління «невимушених». Хто знає, може, колись у підручнику з історії української літератури першої половини ХХІ століття буде параграф «Покоління невимушених. Естетико-світоглядні засади творчості», і хтось завалить іспит, бо не знатиме, що за одні).
Книжки мають різне призначення: одні дивують, другі знуджують, треті приголомшують. Ця — надихає й нагадує. Викликає радість від того, що й  у моєму дитинстві був м’яч, бузинові плювалки, здерті колінця й терпкі ягоди. І нескінченно довге літо, після якого нову осінь завжди зустрічала іншою людиною.






вівторок, 7 червня 2016 р.

Ще раз про Велику Вітчизняну і Другу світову

Ану, хто знайде три неточності в реченні «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року»? Знайшли? Молодці) А ні — ходіть читати книжку «Війна і міф. Невідома друга світова», там багато цікавого, і не тільки про невіглаську плутанину термінів «нацизм» і «фашизм».
Назву кілька міфів, про які йдеться у книжці (усього 50):
Радянський Союз завжди був непримиренним противником німецьких нацистів
Війна для України почалася 22 червня 1941 року
Розстріли поляків у Катині здійснили нацисти
Дніпрогес у Запоріжжі, Хрещатик та Успенський собор у Києві підірвали нацисти
У 1941-му Радянський Союз не готувався до війни
Українці — чемпіони з колабораціонізму у світі
УПА — «гітлерівські посіпаки» і проти нацистів не воювали
Кримські татари — народ-зрадник
Це частина тих міфів, які таким, як я, розвінчувати не треба, тому що з уроків історії України відомо, що УПА воювала проти двох режимів; що іще до початку так званої ВВВ СРСР готувався до нападу; і що для українців війна почалася 1939 року і т. д. Утім, розумію, що мені просто пощастило з учителем історії, може, не у всіх такі були. І тому бодай ознайомитися з книжкою варто, щоб відкрити для себе багато нового і якщо не повірити в усе, то хоча б засумніватися в деяких «фактах». Навчена сумніватися в усьому, сумнівалась і я, але з подивом виявила, що про все це я звідкись уже знаю, і то не тільки з підручників, а й з іншої літератури, зокрема й художньої. І завжди ці пазли сходяться: ось вам розповідь про те, хто насправді знищив Хрещатик, і можна не йняти віри, що це зробили «свої» радянські спецслужби, але про те ж саме я читала в «Бабиному Яру» Анатолія Кузнєцова. Про те, як «радо» українці вітали прихід радянських військ можна прочитати в «Танго смерті» Юрія Винничука (хоча я все ж думаю, що письменник багато чого перебільшив). Ну а про підготовку СРСР до Другої світової можна прочитати у книжках Віктора Суворова, той-таки «Криголам». І так по крупинці по зернинці якось вимальовується картинка, хоча для мене головний посил книжки такий: не варто вірити будь-кому, а, особливо, засобам масової інформації в умовах кризи.Краще більше читати й читати різне.
Що у книжці добре, так це її лаконічність і структурованість. Розрахована на справді широку аудиторію. Кожна стаття містить тезу, тобто суть міфу, далі йде його розвінчання на основі фактів і документів. Міфи ці різні — від напівправди про ОУН і УПА до «матчу смерті». Різнорідність міфів і фактів об’єднує одна думка: саме бездержавність країни породжує такі глибокі історичні травми, трагедії і віру в маніпулятивні побрехеньки. Ототожнюючи себе з українцями із Західної України, ніколи не скажеш, що до 1941 року в Україні не було війни й що Акт злуки відбувся з приходом Червоної Армії на Західну Україну, а не 1919 року.
Єдине, що мене турбує принагідно до цієї книжки: на кого вона розрахована? Ті, хто. грубо кажучи, вважають С. Бандеру ворогом і поплічником «фашистів» не змінять думки, хоч скільки не пиши. Решта якось вже зрозуміли, якою насправді була його історична роль. Хай там як, ніколи не пізно дізнаватися щось нове про свою історію, сумніватися, вчитися відрізняти правду від брехні й радіти, радіти, радіти, що зусиллями багатьох патріотів попри всі катастрофи ми ще збереглися як нація.



понеділок, 6 червня 2016 р.

Моменти і речі

У фільмі «Мій хлопець — псих» персонаж Бредлі Купера пожбурив книжку Гемінгвея «Прощавай, зброє» у вікно, коли довідався, чим та закінчилася. Я не викинула книжку Донни Тартт у вікно хоча б тому, що читала її зі свого кіндла, але це однаково не змінює факту: сподівалася на інше завершення.
Ну а взагалі, люди так не починають відгуки про книжки, що їм страшенно сподобалися. «Щиголь» Донни Тартт здобув Пулітцерівську премію 2014 року, і хоч як ми намагаємося абстрагуватися від нагород під час вибору книжок, все ж, читаючи премійоване видання, для себе виносимо вердикт: то варта відзнаки чи ні?
Як на мене, ще й як варта. Саме такі книжки, як «Щиголь», створюють комплекси «великого роману», який наша література якраз намагається перебороти. А все тому, що такі книжки — великі, з повноцінними всебічно показаними персонажами, із безліччю потрібних і не дуже подробиць із їхніх життів — пробивають серця читачів гвіздком до текстів, а не легенько шкрябають кігтиком, що й не помічаєш.
Тринадцятилітній Тео Декер втратив матір під час теракту в музеї Метрополітен, але через певні обставини того ж дня заволодів шедевром — картиною «Щиголь» голландського художника Карела Фабріціуса. Відтоді переховування картини-метафори його дитячої травми стає найважливішою таємницею життя Тео, яку він не може й не хоче відкрити іншим, але так само сильно не бажає її позбуватися. Але життя бентежне, і «Щиголь», а точніше ситуації довкола нього, перетворюють і без того вічно тривожного Тео на учасника кримінальної гри довкруж зниклих шедеврів світового мистецтва.
Я люблю книжки, у яких сюжетним центром постає витвір мистецтва, де виринають домислені історії, як цей витвір міг би вплинути на долі певних людей. Є в цьому ілюзія доторку до вічності на противагу тлінності, бентежності щоденного плину життя, законсервованого в деталях. От тепер, споглядаючи репродукції «Щигля», хтось бачитиме прикуте за ніжку пташеня, виконане ніби як кпин над усіма цими мертвими фазанами із голландських натюрмортів, а я уявлятиму, як Тео витягував картину з напірника в батьковому домі в Лас-Вегасі і вдивлявся в полотно, упиваючись своєю тяжкою таємницею.
Бо книжка ця — про таємницю. Таємницю, що її має кожен. Про травми, які не хочемо відпускати, бо хороше чи погане, але ж наше. Врешті-решт, про ілюзію травми, про повернення думками туди, де вже давно нічого нема. Про ілюзію і примарність почуттів, стосунків, про крихкість і жорстокість життя. І про красу як єдиний вихід з усього цього.
Ключові образи роману некартонні, повнокровні, кожен зі своїм світоглядом, гріхами. Головні персонажі, як це й має бути в цікавій книжці, далекі від ідеалу, кожен зі своїми численними вадами. Тео, наприклад, наркоман і злодій, але від того нічого в моєму читацькому сприйнятті не змінюється — я співчуваю йому так само, як і на початку книжки, коли він став жертвою теракту й лишився не потрібний нікому перед обличчям байдужого світу. Не менш цікавим видався мені Борис (до речі, українець із походження). Борис — персонаж, покладений діяти там, де Теодор вагається. Не можу сказати, що він мені дуже сподобався, але шарму однозначно додав, хоча про наркоманські угари й афери мені читати не дуже цікаво. Цікавим видався мені образ батька Тео, якого сам Тео не любив до глибини душі, але врешті виявився багато в чому схожим на нього, хоч і боявся це визнавати. Також зачепили місіс Барбур, Піппа, Хобі, Енді. І навіть Поппер, гламурний песик, якому судилося пережити чимало пригод.
Щодо сюжету: він динамічний, багато несподіванок. Найнесподіваніший поворот справді вражає, але якщо так подумати, то не дуже віриться в його правдоподібність (щоб уникнути спойлерів не уточнюватиму, про що йдеться). Але під час читання про те не задумуєшся. Натомість трохи б’ють по голові стильові нерівності: роман змінює шкірку від кримінального анантюрного роману до філософського трактату про мистецтво (що багато кому, та й мені теж, не сподобалося). Але назагал враження після прочитання дуже хороші. Саме такі книжки цілком заслужено стають класикою.
Є один сучасний тренд, який мені не завжди до душі, — манія на деталі. І є одна затягана фраза: «Збирайте моменти, а не речі». Але часто речі набувають додаткової цінності, коли стають свідками моментів, що складають основу важливих спогадів. От у романі «Щиголь» таких подробиць аж із надміром: ми знаємо, що і в якій кількості їв Тео Декер, коли вони з другом Борисом святкували Різдво в компанії батька Тео і його дружини. Можна згадувати і згадувати купу предметів зі спальні загиблої матері Тео, що і як було в готелях, де він жив, які кольори переважали у вітальні Барбурів, що носила подруга Тео Піппа, а про майстерню Хобі я просто мовчу. Багатьом читачам це не може сподобатися, бо розтягує роман до обсягів чорної діри, але мені не заважало. Це додавало романові шарму, і хоч ішов він легко через низку несподіваних сюжетних поворотів, назагал після тексту трохи важко, по-перше, через розлуку з персонажами, якими ти встигаєш зріднитись, а, по-друге, через тягар оцих деталей, які не так вже й легко витруїти з пам’яті, щоб чистенькою підійти до нової книжки.