четвер, 31 березня 2016 р.

Різдво навесні

Тиждень тому надворі сніжило, хоча усі плекали мрію перевдягтись у легкі пальта і поринути у весну. Я дивилася на сніг за вікном і відчувала розчарування від погоди і від того, що не знаю, що почитати: усі цікавинки доведеться чекати аж до "Книжкового Арсеналу". Саме тоді мене знайшла книжка "13 різдвяних історій" - одна з улюблених викладачок принесла мені видання зі словами "Ти ж любиш малу прозу!". Таки люблю! Подумала: "Ну що ж, сніг іде, а по різдвяний настрій можна звернутися до книжки".
До зібрання увійшли новели Андрія Бондаря, Софії Андрухович,  Костя Москальця, Дзвінки Матіяш, Мар'яни Савки, Маріанни Кіяновської, Сергія Жадана, Андрія Куркова, Христі Венгринюк, Лариси Денисенко, Ірени Карпи,  Галини Вдовиченко, Оксани Луцишиної. 
Чого я боялася: ванільних історій про казку. На щастя, ванілі немає, але казка є. Навіть попри те, що кілька головних персонажів цих новел ненавидять Різдво, усе ж магію передчуття радості, світла, порозуміння збірка зберігає, хоча в ній багато справді сумних творів.
Ну а далі - на кожен смак. Хто любить Жадана і соціальні підтексти його творів, той уподобає оповідання "Жовтий китайський джип". Кому до вподоби Ірена Карпа і її стьоб, реготатиме над текстом про чолов'ягу-різдвоненависника  з прихованим потенціалом ексгібіціоніста. Ну а хто вимагає від новел про Різдво дива, тому сподобається новела Мар'яни Савки, де самотні знаходять своє щастя у Святвечір.
Мені найбільше сподобалося оповідання Андрія Бондаря про те, як дві подружні пари, що очікували на появу дітей, зимували в заміському будинку, аж раптом пропала вода. Тут дотепно описано, як чоловіки намагаються впоратися з несправністю, оскільки турбуються про своїх вагітних дружин. Така нібито побутова історійка зберігає різдвяний трепет, адже в ній багато не тільки доброго гумору, а й теплоти і любові.
Також вразила фантасмагорична історія Андрія Куркова про жінку, яка народжувала дитину в дирижаблі, і їй на допомогу прийшли ангели. Не лишили байдужими новели Галини Вдовиченко про покинуту хвору дитину і прибиральницю дитячої лікарні, а ще - притчеві оповідання Дзвінки Матіяш і Костя Москальця.
Хоч книжку можна проковтнути за кілька годин, я розтягнула задоволення на тиждень. Упродовж цього часу погода змінилася на краще, а з нею змінився і мій настрій - і хоч різдвяні історії змусили задуматися про вічне, я з радістю готова жити прийдешньою легковажною весною!


четвер, 24 березня 2016 р.

Не про збірку Юлії Мусаковської "Чоловіки, жінки і діти"

Майже щотижня ходжу в книгарню "Є" - на Лисенка або на Подолі. На топ продажів переважно не зважаю - там або те, що вже читала, або якісь блокноти і розмальовки, або дуже явний масліт. Іду дивитися прозу. Останнім часом інтуїція нічого мені не підказує. Отже, треба чекати Книжкового Арсеналу - усі новинки там. Врешті згадую, що хотіла б почитати щось із поезії (торік на неї "забила"). Знаходжу полицю. Бачу книжку Юлії Мусаковської "Чоловіки, жінки і діти". Видання стоїть обличчям до читачів, а не скромно тулиться поміж інших книжкових корінців. "Візьми мене", - каже мені книжка.  - "Ну, ок", - думаю. Та спочатку експеримент.
Беру до рук. Цікаве видання, все в кольорі, цікаві форзаци, ненабридлі кольори. Концептуально, але незрозуміло. Ловлю себе на думці, що обкладинки - фальшиві друзі. Мій експеримент такий: відкриваю будь-яку сторінку, і якщо там - верлібр, читати не буду. Там римований вірш. Я полегшено зітхаю і навіть не картаюся через свій формалістичний шовінізм. Я сьогодні читач, а не літературознавець, можу дозволити:)
Три дні їздила в метро зі збіркою, першу сторінку прочитала на ескалаторі на "Золотих воротах". Текстам передувала передмова - важка, нецікава. Я подумала, що такі речі треба все ж ставити наприкінці, щоб не затуляти автора і його художній світ. Побачивши, що авторка передмови - Маріанна Кіяновська, а в змісті є вірш "Непорочна Діва Марія...", присвячений Маріанні Кіяновській, я утвердилася в думці, що передмови до поетичних збірок абсолютно зайві. По-перше, вони наштовхують на думки про панібратство, по-друге, все одно нічого не скажуть про тексти, бо кожен читач радіє поезії тоді, коли в нього виникають індивідуальні мурашки. Читач сам віднайде всі месиджі і посили. 
Шукала і я. У збірці - три розділи "Глина", "Залізо", "Вогонь". Чоловіки, жінки, діти, глина, залізо, вогонь. Люди і творення, люди і Бог, люди і війна. 
Ім'я Юлії Мусаковської мені знайоме з переліків учасників різних фестивалів, якими я цікавлюся рідко, але про які час від часу читаю. Чомусь боялася, що авторка  написала купу верлібрів (от справді, у мене вже фобія, і це нездорово). Але рада, що я помилилася. 
Прочитайте цей вірш. Якби я, як у школі, вела блокнотик із записами улюблених віршів, то записала б туди його: 
***
Усе, що з нами трапляється, має причину:
скасовані авіарейси, дощі різдвяні,
міста, в які приїжджаєш на відпочинок,
а вони проростають під ребрами і не в’януть;
загублені спогади, біль, що клює на споді,
важливих послань переплутані адресати,
режим, що асфальтним катком по тобі проходить,
а ти підіймаєшся, зміцнений у стократ.
Обірвані фрази, дроти й сусіди-задроти,
сигнал, що дірявить тишу тонку, як ширму,
цеглина, що падає з даху будинку навпроти –
прямісінько на чиюсь дорогу машину.
І поки ранок дрімає в лунких алеях,
бажання причину знайти підповзає вище.
І ти, переходячи вулицю на зелене,
однаково стережешся і крок пришвидшуєш,
як шило на мило, вимінюєш гнів на милість;
тріщать декорації, змінюються личини.
І спершись на промені світла, немов на милиці,
хтось інший натомість піде шукати причину.
Сподобалося. Зайшли з чоловіком випити кави. У нього технічна освіта і технічне мислення, до віршів байдужий: "Я їх не розумію, я гублюся в них". У мене освіта гуманітарна, але у віршах я теж гублюся і теж мало що розумію. Простягую чоловіку книжку, кажу: "Розгорни будь-яку сторінку". Розгортає і читає:
 "А ми ішли, як діти, безборонні.
Сліди горіли. І зачувши дим, 
дитя переверталося у лоні - 
і світ перевертався разом з ним".
Коли він читав, я подумала, що це могла б бути прекрасна книжка на ворожіння. Не думаю, що чоловік задумався в ту мить про світобудову і місце людини, дитини у ньому. Він просто любить дітей. Йому приємно було розгорнути випадкову книжку і прочитати в ній слова про дитину. Врешті, він прочитав увесь вірш, і йому теж сподобалося.
Минали дні, і я читала далі. Ловила себе на думці, що оформлення збірки, звісно, прекрасне, але воно якось не дуже співвідноситься з текстами. Подумалося, що віршовані тексти треба видавати і без передмов, і без ілюстрацій. Без жодних зайвих голосів.
Я закохалась іще в один вірш. Він про жінок, надто про сільських жінок. Часто буваю в селі і бачу, як там живеться. Жінкам особливо. У мого чоловіка є хрещениця, їй 12 років. Дитина як дитина: любить колядувати, гратися, танцювати, співати, не любить ходити на уроки, обожнює маленького братика, якого переважно і глядить сама, бо мати працює. А ще вона допомагає батькові приймати пологи в корів, витягувати теля. "Ні, ні, мені не страшно. Це цікаво", - каже вона і п'є чайок, солодкого не бере багато, щоб ніхто не подумав, що вони бідні.
...
У жінок цього селища - вічна по колу хода,
\білі плями на сірому: крижма, віночок, фата
і невдовзі остання сорочка, найлегша за всі,
аби вільно ступати у ній по небесній росі.
У жінок цього селища змінюються імена
і спливають обличчя, і дні висихають до дна.
І насуплена дівчинка із ланцюжком золотим
заступає на варту, яку їй довіку нести. 

Щойно згадала, що я пишу блог, який прочитає ще хтось. Отже, треба було б писати загальніше, що збірка "Чоловіки, жінки, діти", як і більшість збірок, про все - про конкретне життя, про всесвіт, про Бога, про життя і смерть. У мене небагато спроб писання саме про поетичні книжки. Я не розумію, як писати на них рецензії. Цитувати в рядок через скісну? Намагатися відшукати алюзії? Покритикувати, що забагато слів "шкіра", "проростання"  - чомусь я завжди їх бачу в текстах і завжди в поезії вони мене дратують, на зразок "бруківка-шалики-філіжанка кави" у прозі? Не те. Здається, найкраще, що можна написати про книжку віршів, - це розповісти, як ця книжка вплітається у твоє життя. Так, що автор ніколи цього не передбачить, бо для нього ці вірші народилися на іншій планеті, планеті його життя. І диво поезії в тому, як вона об'єднує різні планети. Це справді диво.
Я не люблю в поезії загальності. Люблю, коли вірш про щось одне, дуже чітке. Наприклад, про те, як жити з людиною, яка повернулася з війни.
Приходить, питає: можна з тобою помовчати?
Сідає навпроти, не вимагаючи відповіді.
Ліва нога - не своя, очі вигаслі, вовчі.
Дивиться так, що затуляєшся, як од вітру.

На тему війни, того, що войовничість закладено в нас ще з дитинства, десь у підсвідомості, з тих часів, коли війни були і біль були буденністю.
...
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз - 
зупиніться, я ще живий, упізнайте мене - це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, і бачу, як
сухорлявий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб.

Ось недавно читала збірку Катерини Бабкіної і лишилася нею задоволена. Тепер прочитала збірку Юлії Мусаковської - і вражена, задоволена - не те слово. Цю збірку я ніби прожила - не всі вірші, так не буває, щоб усі. Але багато. Вони залишили свій слід у мені. І тому я літаю.






середа, 23 березня 2016 р.

"Читацький щоденник" на Українському радіо

Інтернет connects people. Якось у гості до блогу навідалася журналістка Оксамитка Блажевська і запропонувала мені трохи розказати про "Читацький щоденник" слухачам передачі "Книжковий сюжет". Тепер вже у гості на радіо навідалась я:) Приємно було познайомитися з Оксамиткою особисто і скуштувати її смачної куті за хмельницьким рецептом. Ось так роками бачиш людину на різних заходах і не знаєш її, а тут завдяки могутній силі інтернету знайомишся з нею і пригощаєшся узварчиком  за невимушеною розмовою) Хай живе фейсбук!)

Дещо з розмови можна почути за посиланням
https://soundcloud.com/oksamytka/agqofib9fiqm

понеділок, 21 березня 2016 р.

Близькі, прозорі і заплутані

Одна моя подруга якось пожартувала, що на дітей і чоловіків не можна ображатися - діти ще малі, а чоловіки - просто "нижчі створіння", і що з них взяти? Частка правди в цьому шовіністичному жарті та, що мало який чоловік здатен і хоче розібратися в тонкощах заплутаної жіночої натури, щоб збагнути її. А що натура ця складна можна пересвідчитися в побутових ситуаціях зі свого досвіду, випадкових картинках із життя інших людей, а можна - із текстів малої прози Людмили Таран у збірці "Прозорі жінки".
Ця книжка - просто скарб для тих, хто підтримує думку, що жінку збагнути дуже тяжко. Що жінка - істота непередбачувана, загадкова і нелогічна, а проте наповнена справжнім змістом життя. Жінка-творець, жінка-тіло. 
До збірки входить майже сорок новел про різні грані життя жінок. Тут ціла галерея образів - мисткині і представниці пересічних професій, матері і ті, хто не може завагітніти, подруги і вороги,  сестри, невістки, свекрухи, діти, самодостатні і залежні, закохані і розчаровані в коханні. Усі мріють, страждають, будують і розривають стосунки, творять, руйнують - живуть, ув'язнені в клітках своїх тіл, розкошують, віддаючись тілесним насолодам.
"Прозорі жінки" - це які? Ті, яких можна роздивитися зблизька? Невагомі, аж прозорі? Прості, аж прозорі? Які? Такі, як є у всій неприкритій правді повсякденного життя.
Одна закохується в місто і приїздить час від часу, щоб побути в ньому на самоті, щоб насолодитися радістю тимчасового доторку до омріяного. Вона купить квартиру у місті мрії - і зруйнує цю мрію, перетворивши її на будень. Бо мрія - це вбрання не на щодень.
Друга не зможе завагітніти і злякається від думки, що діаманти і подорожі, удаване щастя з нібито коханим чоловіком нічого не варте порівняно з диким вибором іншого подружжя, яке всиновило дитину з синдромом Дауна і живе в любові й злагоді.
Третя крутитиме голубці для пікніка з друзями, а мріятиме про розгнузданий секс, про втілення відвертих фантазій, які ніколи не справдяться.
Четверта - стара діва, яка зневажає чоловіків і не може змиритися із несправедливими законами природи, де все має сенс тільки в парі.
П'ята іде в розкішний ресторан із чоловіком, щоб на завершення вечора віддатися йому в кущах.
Шоста закохується в молодшого від себе і не може подарувати йому дитину.
Сьома згорає від ревнощів, восьма фантазує про інтим із набагато старшим від себе чоловіком, дев'ята потерпає від свекрухи, десята пише роман. Їх багато, і тільки декілька з них знаходять своє щастя з чоловіком, отримавши від долі щасливий білет. Значно більше лишаються самотніми, лишивши за собою право дорівнювати собі.
У мене дуже хороше враження від цієї збірки, хоча багато проблем головних героїнь видаються мені далекими, в дечому навіть надуманими. Але мені сподобався стиль авторки, її чесність і ерудованість. Мені дивно, що книжку мало обговорювали. Вона варта прочитання. Хоча чоловікам навряд чи сподобається.






неділя, 13 березня 2016 р.

Самотність, рима і трохи гламуру


І мені іноді хочеться читати вірші, хоча любов до поезії вважаю добровільним мазохізмом. Ще зі шкільних часів повелося, що найсильніше задоволення від віршів отримую, коли в реальності з якихось причин страждаю. І у віршах страждають. Ось тоді мурашки - найпевніший показник "моєї" поезії. 


А ще "моя" поезія - римована. Причому я люблю наративну поезію, тобто коли є історія. Люблю довгі рядки. Люблю нагромадження і переліки. Люблю вже трохи піднабридле римування типу:

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом бракувало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Або:

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.

Усі згадані ознаки, а також вічні займенники, передбачуваність плину рими от-от увійдуть у вчорашній день у сенсі форми. Наприклад, деякі моделі дуже впізнавані. Наприклад, у Жадана:
"все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї"
у Бабкіної:
"Усе, що з нею було, було так давно,
Що ніби й було не з нею"
Схожі прийомчики можна знайти і в інших поетів. Але мені все одно, бо я млію від таких речень. Для мене тут-і-тепер це страшенно круто.
А ще круто відчувати чисту насолоду, вірячи в невичерпні можливості рими. Я люблю риму за те, що можу запам'ятовувати вірші, бачити роботу розуму і насолоджуватися гнучкістю мови. Я люблю риму на відміну від верлібрів. Особливо принагідно до творчості молодих письменників.
Ось чому писати про Катерину Бабкіну легко і приємно, ніби казати правду. У моїй суб'єктивній класифікації молодої поезії вона належить до "жаданоподібних", але епігоном Сергія Жадана її не вважаю, оскільки Катерина Бабкіна має досить впізнаваний почерк, завдяки якому справедливо здобулася на досить широку аудиторію. Досі я читала окремі поезії у фейсбуці - а це в книгарні натрапила на збірку "Знеболювальне і снодійне". Вирішила ознайомитися глибше. Не затягуватиму з резюме, скажу одразу: мені сподобалося. 
Це дівчача поезія. Переважно любовна. Щось на зразок Віри Полозкової, але по-українськи. Трохи гламуру (чого я не люблю), але загалом -  пристойно. 
Я можу зрозуміти, чому читачі в захваті від Катерини Бабкіної. Після цієї збірки я теж її полюбила ось за що. Як я вже казала, вірші мене вражають найбільше, коли в житті щось не так. А у мене в житті ніби все так, але тексти Бабкіної змусили мене пожалкувати за самотністю, ніби вона наповнює сильніше, ніж банальне неотесане щастя. Це читацька ілюзія, яку можна прогнати, але їй усе ж тяжко опиратися. І ось ти читаєш вірш про глибоку самотність (подумаєш, самотність! вона ж рано чи пізно закінчується!) і з подивом усвідомлюєш, що самотність - дуже продуктивна емоція і для творення поетичних текстів, і для їхнього сприйняття. І хоч під боком у тебе мирно читає щось чоловік, який ні про що не здогадується, я читаю рядки про дівчину, яка в новорічну ніч засинає сама, і мені стає дивно, ніби я сама зустрічаю новий рік абсолютно одинокою. Та й не ніби - я все це розумію, якесь відлуння моєї минулої самотності б'є в бубон по голові, ніби ця самотність й не виходила з моєї голови. Цей вірш незнайомої людини нагадує мені про мене, коли я була сама. Нагадує про інших таких, як я. Споріднює мене з ними. Пов'язує все з усім. Ставить на місця. Діє як знеболювальне і снодійне. А потім я дочитую збірку, і лишається тільки післясмак, адже я вийшла з координат мазохізму. Стає легко, але легко часто означає порожньо.
Далі нема сенсу розповідати будь-що про збірку, лишається тільки згадати твори, що запам'ятовуються. Мій улюблений - там, де Бог постає як "мудрий миш", що не звертає уваги на тих, хто нічого не просить. І про зневірену людину, горду у своїй самотності, яка нічого не просить у Бога, бо, мабуть, просто не вірить у нього. Ось кілька:

***

Вона ніколи не ходить одна в кіно;

вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.
Її ніхто не чекає в святкову ніч.
Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч
і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті –
вона удає, що не знає, у чому річ,
вона прибере, покурить і ляже спати.
Колись у неї був друг, а тепер нема.
На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,
надворі сніг і у вікнах горять ялинки.
І серед того вона настільки сама -
хоч вий чи вилазь на стінку.
І от годинник усе показав й пробив.
За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.
Їй теж, може, хочеться різних казкових див,
вона б загадала собі, щоб він подзвонив,
але мережа і без неї всю ніч забита.
Тож вона лягає сама у ліжко для двох,
замкнувши двері, закривши усі фіранки,
сховавши себе від святкових чужих тривог.

І в тиху кімнату приходить змучений бог,

шукаючи місця перепочити до ранку.
І ті, що чекали дива, нервують – коли ж.
І жлобські салюти ще десь вибухають досі.
А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.
І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,
що спиш і нічьо не просиш”.

***
Валентина, двірничка, руда і ходяча біда. 

Вся побита артритом, худа і страшна з обличчя.

Люди кажуть, вона комунальне майно розкрада,
і ще, кажуть, алкоголічка,
і безцільно клясти і врочити має звичку.
Сміттєпроводу ключниця, хоронителька гаражів,
у під’їзді плекає грибки і запахи неприємні.
Невідомо, чи хоч хтось колись з нею разом жив,
але коли уночі особливо темно -
Валентина виє і плаче на тисячу голосів.
Діти зводять її на кпини – ряба, кирпата,
непомита, відлюдькувата - а вона ж акуратно
береже в підвалі скарби свої – мітли, палі, лопати,
котрі мешканцям за потреби видає безоплатно,
якщо зранку постукати в її восьму, однокімнатну.
І лише коли в сутінках світлий дощ випада,
і нікого в дворі немає, крім авт, і дерев, і круків,
і парує вогка земля, і дзвенить небесна вода – 
Валентина виходить і довго стоїть одна.
А тоді злітає, розвівши покрючені руки.
І шугає над містом, над чужими дворами
де вона не була, де ніколи не прибирала.
І в ці миті нею бути хотів би кожен,
і ми всі намагалися. Але ніхто не може.

***

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей

і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.
Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.
Мені вже не так цікаво, що же там далі,
тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.
В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно
всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.
Не народила, не зустріла справжнього мена,
стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену – 
нічим пишатись, все радше із списку “різне”. 
Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.
Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.
Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.
Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш, 
що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.
Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,
курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.
Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа
прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,
цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.


***

Він забирає її о третій. Вона в зеленому.

Дотики випадкові спалахують, ніби іскри між рукавами,
сонце прямо над ними, ллється крізь дах засклений
після довгого січня, в лютому вже шалене,
ніби потік між високими берегами.
День зсередини блакитний і білий, очікування у нього в колінах,
про що він думає? Про про її запахи, плечі, зап’ястя.
Вона весь час стягає сукню понижче, ніби дитина,
а сукня розтягується на грудях і вони сміються постійно,
авансом ковтаючи примітивне щастя
залишатися поруч. Він помічає лише червоне – її помаду і нігті,
знаки заборон і обмежень, датчик ременів, чоботи жінки на переході,
котра стоїть і вагається – чи чекати, чи бігти,
притискаючи пальто до себе на вітрі ліктями,
коли Ауді вилітає напереріз Тойоті. 
Краплі скла блакитні і білі, ніби припливу бризки
вибухають навколо них і сягають самого серця.
Все стається настільки повільно й так невимовно близько,
і вона, тонка і легка, склом і зимовим світлом пронизана
ніби все ще сміється.
Він встигає подумати – Господи, прослідкуй, щоб лише дорослі.
І побачити, як сполохана зграя чорними цятками заповнює небо рясно,
і як танцюють, сплітаються у повітрі яскраві пасми її волосся.
І все те життя, котре із ними не відбулося
відбувається. Одночасно.

***

Що він їй розкаже про ті непрості часи

полювання на засоби забезпечення радості та краси?
Ми, кохана, минули міста, береги, ліси,
привидів та звірів.
І наблизились врешті туди, не знаю куди,
і нам часом бракувало їжі або води,
та ніколи снаги і віри.
Що вона відповість йому? – що була одна,
безнадійна, як біла стіна, надійна його спина,
що наткала й вишила кілометри рядна,
як до дня вінчання?
Що тримала двері замкнені уночі,
що чистила його зброю, гострила його мечі,
що дичина запікається у печі,
ніби кров на рані?
І це все, безперечно, правда; бо тільки так
ми себе захищаєм від пристрастей і атак
наших бісів приватних, знесилених вже бідак
молодості й шалу.
Тож вони сидять при столі, до руки рука,
і між ним довіра й спокій, і ніч така,
що в серця їм темрява літня, трепетна і в’язка
заплива безжально.
І вона забуває того, хто ходив, як тать,
що від його шкіри губи печуть, гірчать,
від якого не вберегли сорок п’ять заклять
і душі судоми.
А він забуває ту, що колись подала води,
й не залишала на одежі й тілі його слідів,
і шепотіла млосно – я буду твоя завжди,
і не розкажу нікому.

***

Скажімо так: не тобі одній віддавав, нічого не беручи.

Був ніжний, водив в кіно, пам’ятав на ім’я братів,
Торкався і цілував обережно, завжди і міг і хотів,
світив телефоном в під’їзді, поки шукаєш ключі
І обіймав, коли уві сні кричиш.
Задобрював побутових богів і домашніх гномів в невдалі дні.
Зберігав квитки з особливих концертів або вистав,
Читав уголос, не боявся листівок і меседжів з словом love,
Не боявся близькості, був відвертий, затишний, дуже свій.
...без “навзаєм”, а просто так, але не тобі одній.
І що зробити тепер, щоб в собі загасити глумливе його тепло,
І хто пояснить межу, до якої хоч щось взагалі “твоє”?
Чи той, хто себе розділив, триєдиний, між всіма, що були і є?
Чи ті інші, яким віддавав також, безумовно присутнє зло
Яке потрібно прийняти, щоб все було як було?
Скажімо так: ти така ж як до того, може трішки в рухах напруженіша спина.
Купуєш по два квитки в cinéma і сидиш сама,
Ключі кладеш у окрему кишеню, братів у тебе нема,
І взагалі нікого. Самотність на тебе одну теж окрема, лише одна,
Твоя до сліз, до кісток, до самого дна.

вівторок, 8 березня 2016 р.

Коли тісно в одному каноні

Гортала блог і виявила, що у мене практично немає постів про вірші. Ну що ж, весна – пора любові і поезії, час виправлятися. Почну з поста про двох письменниць, які вже вважаються класиками. І хоч канон – це прерогатива майбутнього, цим авторкам тісно в ньому вже. Ліна Костенко й Оксана Забужко. З однієї з них почалася моя школярська любов до української поезії. Творчість другої нахабно доводить, що сьогодні в Україні є письменники, творчість яких гідна найвищих світових літературних відзнак. Єдиний, утім, закономірний, мінус: творчість Оксани Забужко й особливо Ліни Костенко породили багатьох наслідувальниць, ліричні героїні яких з’ясовують свої стосунки зі Словом, змагаються з чоловіками і беруть на себе обов’язки Всевишнього, а потім кокетливо знизують тендітними плечиками, мовляв, «я тільки жінка».

Ліна Костенко й Оксана Забужко розвінчують уявлення про поезію як вибух емоцій на папері. Обидві письменниці – це приклад ясного і холодного розуму, що впорядковує почуття в барвисту римовану тканину, це досвідчені гравці в бісер, це постріл раціо навиліт. Це дві жінки, які привернули до української літератури чи не найбільше «пересічних людей». Водночас, це авторки, які «пересічними людьми» легко нехтують, бо в їхній поезії немає місцям невиразностям, невизначеностям. Їхні головні цінності – свобода і сила, а ідеали – вольові творчі жінки, яким до снаги змінити суспільство і не розмінюватися на примітивні радощі камерних стосунків, де ні хліба, ні видовищ.
Хоч Ліна Костенко й Оксана Забужко належать до різних поколінь і підкреслено зневажають одна одну, все ж між їхніми творчими почерками багато спільного. Не вдаючись у цитування «Музею покинутих секретів» і «Записки українського самашедшого», де авторки не шкодують дошкульностей на адресу одна одної, я хочу залишити у блозі кілька цитат із поезій обох авторок, які до мене як до читача промовляють з висоти одного пєдесталу.
Скажімо, «стосунки зі Словом». Це одна з головних тем творчості письменниць. Ліричні героїні вбачають у собі снаги достатньо, аби своїми вустами промовляти «устами народу».
Яка різниця – хто куди пішов?
Хто сказав, що і рима вже готова.
Поезія – це свято, як любов.
О, то не є розмовка побутова!
                       
І то не є дзвінкий асортимент
Метафор, слів, – на користь чи в догоду.
А що, не знаю. Я – лиш інструмент,
В якому плачуть сни мого народу. (Ліна Костенко)

Твоє тривожне ремесло –
Не біль, не кровоплин сумління,
А здатність в слово, як в число,
Вписати ціле покоління. (Оксана Забужко)
Ось такі-от масштабні завдання, що органічно продовжують ідеї ще однієї поетеси аполлонівського типу – Лесі Українки. Ось вам і раціональне зерно уривку зі шкільного твору, що Ліна Костенко – улюблена подруга Лесі Українки:)) Адже у всіх трьох письменниць творчість не "тиха", а месіанська. Перечитуючи збірки Ліни Костенко й Оксани Забужко, я помітила, як багато наказового способу дієслів вживають авторки. Навіть у любові вони постійно щось «вимагають».
«– О, якщо ти є справді любов, – прокричу, – прихили мені небо!» (Оксана Забужко)
«Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої жіночі сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
Не ошукай і крил не обітни!» (Ліна Костенко)
Однакові й цінності у ліричних героїнь:
«Я не люблю нещасних. Я щаслива. Моя свобода завжди при мені» (Ліна Костенко)
«Любов – не прихистку прошу –
Свободи,
            Світлої й страшної!» (Оксана Забужко)


Мало-помалу такі ліричні героїні художніх творів потроху перетворилися на тренд, і зараз вольові, незалежні, непокірні жінки перетворилися з ідеалів на проблемні типи, яким важко досягти гармонії у світі :) Але я не перестала ними захоплюватися, так само як і не перестала захоплюватися Оксаною Забужко. Ну а щодо Ліни Костенко… Скажу так: я її поважаю і радію з того, що саме з неї почався мій подив із художніх можливостей української мови. Я досі знаю напам'ять багато її віршів (чи не найбільше з усіх письменників) і не вважаю, що на сьогодні це попса. Просто класика. А ще мені з моєю антипатією до сучасних верлібрів приємно, що в нас є такі майстри силабо-тоніки. І було б мило, якби вона не сварилися між собою. Хоча... це ж тільки протилежності притягуються.

… У найглибшому сенсі юність самотніша, ніж старість


Єврейська дівчинка Анна Франк відома тим, що з червня 1942 року до 1 серпня 1944 року вела щоденник, до якого увійшли відомості про побут єврейських перехованців від нацистів. Вона народилася в заможній родині: батько Отто Франк був директором нідерландської компанії з виробництва мармеладу. Під час єврейських погромів сімї довелося понад два роки переховуватися у сховищі в будинку фірми Отто Франка. Попри наближення капітуляції Німеччини, родині не судилося вижити: Франків викрили і запроторили до концтаборів. Єдиним, хто вижив, виявився Отто Франк, справою життя якого стало редагування і публікація щоденника дочки.
Для історії «Щоденник» Анни Франк назавжди лишиться «хвилюючим документом, що викриває людиноненависницьку політику геноциду, яку здійснювала гітлерівська Німеччина». Досить плакатна, поверхова характеристика на обкладинці україномовного видання. Така наживка розрахована на читачів, спраглих документальних подробиць нацистських звірств, однак у такому разі розчарування неминуче принаймні з двох причин.
По-перше, виникають сумніви у «документальності»: як і принагідно до всього, що побачило світ по смерті автора у результаті переписування і редагування, ми не знаємо, що з опублікованого належить Анні Франк, а що – Отто Франку. Достеменно відомо, що Анна справді вела щоденник, але і сам факт того, що щоденник лишився неушкодженим, і роздуми, не притаманні таким юним дівчатам, наштовхують на думку про містифікацію. Принаймні я не дуже вірю, що все опубліковане справді належить перу Анни Франк.
По-друге, книжка зовсім не про нацистів. Єврейська трагедія у ній – не більше як тло. Я сприймаю цю книжку як художній твір про юнацьку самотність, як філософську повість про самопошук дівчинки на порозі дорослішання.

Є два погляди на дитинство: дитинство як щастя і безтурботність, і дитинство як найтравматичніша пора людського життя. Я – прихильник першого погляду, але література переконує мене в справедливості другого. Анна Франк дорослішала, вона прощалася з безтурботністю і готувала себе до виру юнацьких почуттів і переживань. Вона перебувала одразу у двох полонах: полоні сховища і полоні свого щемкого передчуття розквітання: дівчинка, що перетворюється на жінку, людина, що перевтілюється в особистість.
Дедалі частіше в мистецтві глибокі теми подають в камерній упаковці. Зафіксувати подробиці буднів, деталі поведінки людей у закритому середовищі, оповісти про колір і матеріал посуду, про смак і запах їжі на щодень, про теми розмов за обіднім столом  – усі ці несуттєві для вічності деталі переконливо оповідають про істинну суть людей, що опинилися у сховку, аби зберегти свої життя. Суть родини Анни Франк – та внутрішня шляхетність, за якою ностальгують сучасні люди. Ця шляхетність виявляється в культурі спілкування в непростих умовах побуту перехованців, їхньому вмінні триматися разом, поважати одне одного і боротися з особистими поривами відчаю. Водночас саме в умовах постійної тривоги і страху загострюються усі внутрішні суперечності – Анна Франк відверто пише про непрості стосунки з матір’ю, з радістю й тривогою приймає своє дорослішання, прискіпливо аналізує свої почуття до Петера ван Пельса. Віднаходить натхнення до творчості і пише оповідання. Мріє про свободу, але передчуває смерть. І при цьому лишається вірною життєвому кредо: «Думай про все те гарне, що ще залишилося в тобі й навкруг тебе, й будь щасливий!»  
Я читала «Щоденник» Анни Франк, і мені хотілося обійняти кожну тринадцятирічну дівчинку і сказати їй, що дорослішання варте тієї тривожності і невизначеності. Але ані я, ані будь-хто на світі годен пригорнути до себе тих, кому судилося завмерти на порозі розквіту.