неділя, 28 лютого 2016 р.

Авантюризм як лайфстайл

У кожного книголюба є список "Ганьба". До нього входять непрочитані книжки (переважно класика), до яких якось не дійшли руки, і за це соромно. Таких книжок і в мене назбиралося. Та я чомусь не хвилююся, що не прочитала "Війну і мир", усі томи "У пошуках втраченого часу" і "Улісса". Значно більше переймаюся українськими авторами, з якими не ознайомилася ані в університеті, ані "з власної волі". Просто мені некомфортно розгублюватися від того, що я не відчуваю якогось періоду. Раніше це були 1920-ті роки. Не скажу, що досконало вивчила цей відтинок на сьогодні, але принаймні з'явилися якісь уподобання і те, що не подобається. Перше, що спадає на думку: не люблю малу прозу Хвильового і авангард, але обожнюю новели і романи Підмогильного і творчість Могилянського. Це так, до слова. А слово - про літературу еміграційну, яку я наскільки погано відчувала, але так хотіла розібратися, що аж вирішила написати наукове дослідження про одне з феноменів періоду Ді-Пі - спільну літературну містифікацію Леоніда Мосендза і Юрія Клена під назвою Порфирій Горотак. Оскільки принагідно до цієї містифікації важливо вивчити контекст, то певною мірою довелося ознайомитися з біографіями мало не всіх письменників Мистецького українського руху і опонентів МУРу. Один із письменників - Юрій Косач - був водночас тим і тим: він входив до руху, у межах його діяльності написав повість "Еней і життя інших", але водночас постійно ображався на те, що його письменницький хист недооцінюють, скрізь бачив підступи й інтриги. Взагалі, ображатися на МУР і критикувати його тоді було мейнстрімом (письменники-емігранти сварилися між собою не менш пристрасно, ніж їхні колеги в Україні). Але в Юрія Косача був такий стиль життя - бігати з одної сторони на другу, потім знову змінювати свої погляди, десь недоказати, десь домислити. Ціле життя жити навиворіт. Якби це був не блог, а якийсь літературознавчий збірник, я б не дозволила собі такої думки: скидається, що Юрій Косач не був взірцем людини з високими моральними цінностями. Але оскільки це література, то мені, у принципі, байдуже, що він був перекинчиком, з часом вихваляв радянську владу тощо. Мене справді зацікавило, про що писав Юрій Косач і як він це робив.
 Почати знайомство з творчістю племінника Лесі Українки я вирішила з роману "Володарка Понтиди". Цей текст Косач написав наприкінці свого життя, 1987 року (помер 1990 року). Оскільки життєпис Косача і так нагадує пригодницький роман, мені не дивно, що виконати в цьому жанрі художній твір Косачеві вдалося досконало. "Володарка Понтиди" - це авантюрний роман про таку собі княжну Тараканову, яка видавала себе за законну спадкоємицю російської імператриці Єлизавети І і графа Олексія Розумовського і претендувала на престол тоді, коли на ньому міцно возсіла Катерина ІІ. Роман навіть не так про Тараканову, як про безтямно закоханого в неї українського дідича козацького роду Юрія Рославця, який вірно супроводжував "Володарку Понтиди", "Єлисавет ІІ" на всіх її життєвих дорогах. 
Взагалі, я дочитала цей роман до кінця тільки тому, що він майстерно написаний у плані стилю, а яжфілолог. Це такий текст, що може здивувати скептиків нашої літератури: і в нас ТАК можуть писати, динамічно, інтригуюче, з такими знаннями, ерудицією. Бо щоб виписати придворні інтриги кількох країн у 18 столітті, треба таки чимало знати. Але все ж мені не вдалося абстрагуватися від умовностей "законів жанру": щоразу за секунду до смерті Юрія Рославця рятує бог-з-машини, щоразу цей безтолковий лицар потрапляє в халепу через княжну, щоразу він не сумнівається в справедливості намірів самозванки, байдужої до Рославцевих душевних поривань. Якщо чесно, під час читання у мене виникало бажання написати переказ твору у стилі Доктора Падлюччо, і Рославець постав би в образі безнайдійного ідіота, а княжна Дараган - в образі Наполеона з анекдота про психлікарню. Ну от не люблю я текстів, які можна скоротити удвічі, і ніщо не постраждає. Але, мабуть, додаючи  текстові епічності, Юрій Косач не шкодував чорнил і виписував усе нові й нові колізії, додавав нових персонажів і демонстрував свої знання з історії європейських країн і комплекс людини-без-грунту. Без грунту - бо і Рославець, і княжна щось означають тільки принагідно до своєї батьківщини. Щодо Європи, то вона, на противагу прекрасної батьківщини постає брудною, захланною і хтивою. У палацах тільки те й роблять, що об'їдаються і плетуть інтриги:) Юрій Рославець, хоч і засліплений любов'ю ідіот (себто лицар), але все ж він морально чистий, благородний, високої культури. За іронією долі, саме він і підставляє в результаті свою аморальну "даму серця". Неприємно, звісно, що єдиний українець у романі постає таким невдахою, хоч і симпатичним. 
У результаті від роману "Володарка Понтиди" у мене лишилося двояке враження, як і від життєпису автора. Приємно, що є такі твори, оскільки вони розширюють горизонти очікувань читача української літератури. Однак мене "Володарка Понтиди" не зачепила, я поставлю собі галочку, що прочитала цей текст, і забуду про нього. Однозначно: для літературознавця "Володарка Понтиди" цікавіша, аніж для простого смертного читача, хоча прихильники пригодницької літератури цілком можуть впійматися на гачок. Шкода, що я до таких не належу.

неділя, 21 лютого 2016 р.

Науково-популярний блог у твердій обкладинці

Нещодавно у відгуку про "Recвізити" я писала про "зв'язок усього з усім", завдяки якому, відчитуючи відлуння свого досвіду у чужих текстах, ми відчуваємо задоволення від літератури. Збірка есеїв "Що таке українська література" - це зв'язок приватного досвіду літературознавця Леоніда Ушкалова із тим, що ми називаємо українською літературою. Інакшими словами, це науково-популярний блог у твердій обкладинці. І саме суб'єктивний погляд як головний елемент будь-якого блогу найбільше приваблює у цьому виданні. 
Якби таку книжку видав якийсь інший літературознавець, то, може, у мене б і не виникло бажання ознайомитися із його розважаннями на різні теми класичної літератури. Але роботи Леоніда Ушкалова заімпонували мені вже давно, ще відтоді, як я вирішила, що моя улюблена доба в українській літературі - це бароко, і я із задоволенням читала його праці про цей дивовижний період нашої літератури. І хоч я перехворіла манією на бароко, і сучасна література захоплює мене значно більше, все ж приємні спогади огортають мене, коли я згадую і ключові постаті бароко, і тих критиків, хто про них писав.
"Що таке українська література" - це збірка есеїв, які з 2012 до 2013 року Леонід Ушкалов публікував в "Україні молодій" в авторській рубриці. Загалом есеїв вийшло 45, і кожен із них - це такий собі твір на вільну тему. Теми різні, деякі ніби "несерйозні" - автор пише про сни українських письменників, про їхні спортивні уподобання і алкогольні вибаги, про ставлення до виборів, роздуми про астрологію. У такий спосіб він невимушено демонструє свою ерудицію, наближаючи читачів до літератури цікавими подробицями. Разом із тим, Леонід Ушкалов порушує і вічні теми свободи, Бога, любові, заторкує проблеми української ментальності, не оминає увагою питання фемінізму, проблему міста й села у творчості - і тоді постає у звичному амплуа науковця, рівень якого не дозволяє лускати його есеї, як горішки.
І все ж, найкраще, що є в цих текстах, - це цікаві подробиці, про які навряд почуєш на академічних заняттях із літератури. Наприклад, про те, як Сартр приїздив до Києва і як його не зацінила Ліна Костенко: "Не дивно, що Сартр - екзистенціаліст, - іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. - Йому більше нічого й не лишається... а Дзюба - красивий, ставний - усе при ньому. Навіщо йому бути екзистенціалістом?" 
Мені дуже сподобалася колонка про сни українських письменників (свого часу сподобалась і антологія "Сновиди", про яку Ушкалов теж згадує), про спілкування Олени Теліги з Наталею Лівицькою-Холодною, про любов до полеміки (читай "сварливості") наших письменників, про літературу і футбол, про роздуми про роль читача в історії літератури, про кохання Квітки-Основ'яненка, про світоглядні пошуки Григорія Сковороди. А ще по прочитанню у мене склалося враження, що я побувала в Харкові 1920-х років (попри те, що Харків - одне з небагатьох обласних центрів, де досі мені не випало побувати). І хоч кажуть, що тільки глупці "пишаються своїм рідним краєм", я теж люблю порозповідати, яка прекрасна Черкащина, і мені приємно прочитати про Харків з текстів людини, яка наскільки залюблена в це місто. Харків постає не затишним містом, де зранку до ночі п'ють каву і ступають вишуканими черевичками про старовинній бруківці, а якимось дияволічним монстром інтелекту, романтичним викликом силі людського пізнання. Мене це дуже приваблює, мені страшенно подобається, як Леонід Ушкалов пише про вулицю Сумську, про Держапром, про дух Харкова 1920-х років із його величчю і трагедією. Тому будьте готові, що в книжці багато Харкова, багато Сковороди і ... Шевченка (от його можна було б трохи менше. Але це питання смаку).
Леонід Ушкалов пише, що історія літератури - це історія її читача. Так що якщо хочемо увійти в історію, мусимо читати. Але навіть якщо цілком позбавлені таких амбіцій і просто любимо пороздумувати над прочитаним і збагатитися новими цікавими знаннями, можна взяти книжку Леоніда Ушкалова про українську літературу і записник, сторінки якого у процесі читання заповняться іменами і назвами книжок "to read". 



четвер, 11 лютого 2016 р.

Може, й не Холмс, але не гірше, ніж Пуаро

Якось викладачка з української літератури межі 19-20 століть заінтригувала студентів тим, що в новелі "Природа" Ольги Кобилянської уперше в нашій літературі описано статевий акт. Усі притьмом кинулися читати цей твір, але про "акт" там сказано так завуальовано, що багато хто його просто не помітив. Цей кумедний випадок я згадала, побачивши книжку детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах". Знала, що придбаю неодмінно, але хвилювалася, чи не доведеться шукати детектив у детективі?
Взагалі, 1920-ті роки - це зараз дуже модний період, і я теж серед його прихильників. Наприкінці 1920-х побачили світ три романи, які я дуже люблю: "Дівчина з ведмедиком" В.Домонтовича, "Місто" В.Підмогильного і "Честь" М.Могилянського. Але крім "серйозних" романів у цей час абсолютно комфортно розвивалась і розважальна література, зокрема детективна. Її зразки зібрано у антології "Постріл на сходах".
Спочатку читання не приносило мені задоволення: тексти Дмитра Бузька і Гео Шкурупія такі собі детективи. Постійно спотикаєшся об абзаци, перечитуєш, хто-кому-що, а від слова "чекіст" мене нудить автоматично. Ситуацію врятував Юрій Смолич - от звідки варто починати цю книжку, щоб захопитися нею. Я не дуже добре знайома з біографією цього письменника, але знаю, що він співпрацював із НКВД і писав талановиті доноси на своїх "колег по письменницькому цеху". Напевно, через ці сторінки життєпису Смолича не личило вивчати, однак, якщо ви, як і я, серед тих читачів, які загалом байдуже ставляться до біографій, то з радістю виявите для себе, що Юрій Смолич збіса талановитий письменник.
Отже, три відкриття: "Мова мовчання", "Господарство доктора Гальванеску", "Півтори людини" Юрія Смолича. Сюжетні інтриги, динамічність оповіді, несподіване (ну, майже) закінчення. "Мова мовчання" - це оповідання, в якому порушено тему абортів. Цей твір теж так собі детектив, оскільки вбивця сама розповідає про свій злочин, але інтрига є, є співчуття до вбивці, є несподівані повороти. Для мене як для читача цього достатньо.
"Господарство доктора Гальванеску" - не думала, що аж так переймуся цим твором. Востаннє так хвилювалася, коли читала "Сяйво" Стівена Кінга. Сюжет зовсім неподібний до Кінга, але відчуття жаху, таємниці, смачно виписане  нагнітання, несподівані темні відкриття, потворні створіння, все з ніг на голову - ось що мене вразило. Хоча б заради цієї повісті варто прочитати книжку. Є там трохи ідеології, але мене вона не напружувала. Звикла не зосереджуватися на такому.
"Півтори людини" - це теж дуже карколомна історія, таємнича, гостросюжетна, зі стрілялками, бандитами і т.д. Цей екшн мене не дуже зачепив, бо якось я трохи здогадалася, хто "поганий", тож мене не вдалося заплутати, хоча автор дуже намагався це зробити) Але все одно я задоволена, що прочитала тексти Юрія Смолича. Думаю, що на цьому моє знайомство з ним не закінчиться.
Ну і, нарешті, Юрій Шовкопляс зі своїм "українським Шерлоком Холмсом" - опецькуватим і добродушним лікарем Михайлом Піддубним. Звісно, з Холмсом порівняння умовне. Детектив Піддубний далеко не такий харизматичний, як його англійський колега. Зовні він більше нагадує Пуаро Агати Крісті - гладенький і вусатий :). Проте, як на 1920-ті роки, в Шовкопляса дуже добре з погляду жанру вибудовані детективи. Так, не всі колізії однаково вдалі, деякі розслідування вкрай наївні і притягнуті за вуха, але це претензії до багатьох детективів. А загалом враження від гладенького Піддубного дуже позитивні. Та й вбивства інтригуючі: чого вартий тільки корабель із мерцями, що трапився на дорозі пароплава "Желябова", де Піддубний працював судновим лікарем!
Загалом антологія детективної прози 1920-х років "Постріл на сходах" виправдала мої читацькі очікування, оскільки сталося те, чого я шукаю в кожній книжці: відкриття. Приємно бачити рідну літературу різною.

четвер, 4 лютого 2016 р.

Круто бути початківцем!

Цей пост у мене позаплановий, і я довго думала: писати його чи ні. Вирішила, що напишу, адже, впевнена, що багатьох читачів, особливо тих, хто й самі щось пробують писати, цікавлять не тільки книжки, а й дорога до книжок, надто - до першої книжки.
Ні, звісно, не буду "аналізувати" свою першу книжку оповідань, яка побачила світ завдяки конкурсу "Перша книжка автора". З великою радістю я прочитала б і прокоментувала твори інших переможців, можливо, це попереду. Насправді пост хочу присвятити одній-єдиній думці: круто бути початківцем!
Нещодавно десь у нетрях фейсбуку прочитала пост, що якась дівчина має дуже талановиті твори, але ж хіба проб'єшся у цім жорстокім світі? Я довго думала, як би краще прокоментувати, але так і не зробила цього, бо надто багато хотіла сказати. Виходить, що цей пост - трохи запізнілий коментар невідомій мені дівчині, яку дуже хочеться переконати, що світ не такий жорстокий, і необов'язково з ним битися. Краще тверезо подивитися на речі, можливості й озброїтися терпінням. І пам'ятати, що для україномовних літераторів-початківців в Україні існує безліч можливостей оприлюднити свої твори і навіть видати книжку. 
Прямий шлях до цього - конкурси і премії. Саме його я обрала за найприйнятніший для себе. Позаторік вирішила, що зі своєю малою прозою братиму участь в усьому, що тільки побачу. Просто щоб випробувати себе, десь та й пощастить! І пощастило. Аж двічі: з Міжнародною премією імені Олеся Гончара і конкурсом "Перша книжка автора". Хоча одразу хочу сказати, що на премію Гончара надсилала твори вдруге, і рукопис мало відрізнявся від минулорічного. Це я до того, що варто пробуватися не один раз. Існує ще чудовий конкурс видавництва "Смолоскип", там теж брала участь, але не перемогла, отримавши "утешительный приз" перспективного автора. Дякую й на цьому) Крім  конкурсів, існує багато фестивалів і семінарів, багатьом авторам вони допомагають вдосконалити майстерність. Ці заходи переважно поетичні. Принагідно до малої прози, зауважу, що цей жанр розвиває платформа "ЛітМайданчик" і їхній цікавий проект "Розбори польотів з Антоном Санченком" у "Клубі анонімних прозаїків". Туди можна надсилати свої твори й почути кваліфікований коментар. Ну або дружній стьоб, але до такого теж треба бути готовим)
Тепер трохи про "Першу книжку автора". Це спільний проект КМДА і Національної спілки письменників України. Парадокс: у мене глибока і небезпідставна антипатія до багатьох речей, що кояться у Спілці, але робота з молодими авторами і діяльність Київської міської організації НСПУ вища від усіх похвал. Чого варте саме відродження "Гранослова"! Та й купа інших заходів, семінарів відбувається завдяки Лесі Мудрак і її колегам (хоча коли посаду секретаря по роботі з молоддю очолював Сергій Пантюк, теж не було нудно). Так що хто хоче познайомитися із собі подібними:)  і почути відгук на свою творчість - пряма дорога в Спілку, зараз для цього вдалий час.
"Перша книжка автора" - ініціатива очільника Київської організації НСПУ Володимира Даниленка, і, на мій погляд, дуже добре, що на цій посаді працює така активна людина. Там зараз просто вирують різні проекти. В.Даниленко виявився тим чарівником, що відібрав наші твори на першому етапі і далі скерував їх на розгляд видавничої ради. У результаті ми просто надіслали рукописи і за кілька місяців забрали книжки. От і все. Я досі не знаю, хто точно входив до ради і голосував за мене і моїх колег. У ці подробиці вдаюся для того, щоб підкреслити, що про жодні особисті знайомства в моєму разі і, сподіваюся, в разі інших авторів не йшлося. Крім моєї, завдяки проекту побачили світ такі книжки: 
Юрій Сорока "Зустрінемося в Києві. Проза, есеїстика".
Марія Косян "Коли у місті N дощить. Повісті. Оповідання".
Марина Варич "Сьоме пророцтво Семираміди. Роман, оповідання".
Марина Єщенко "Поговори зі мною. Оповідання".
Наталя Куліш "Танок самотнього метелика. Оповідання".
Світлана Єременко "Терикони під літаком. Оповідання".
Іолана Тимочко "Спалах. Роман".
Таня-Марія Литвинюк "МістаМи".
Віктор Коврей "Коли ще люди говорили".
Сергій Феодосьєв "Життєвий крах професора Черненка".
Наталія Проців (Тала Пруткова) "Дівчинка з папірусом".
Олена Довгаленко "Усі фарби життя".
Оксана Расулова "Кілометри на прода".
Марина Миколаєнко "Танго в твоєму вікні".
Тепер треба читати видане, особисто мені дуже цікаво, що вийшло у підсумку. Кому теж цікаво - приходьте завтра на 15 годину у Музей літератури підтримати авторів поетичних збірок. А у вівторок 9 лютого о 18. 30 у Національній спілці письменників презентуватимуть прозу.