топ-9 прикладів дружби в літературі

30 липня  — Міжнародний день дружби. Але кожен знає, що дружба, як-то кажуть, поняття цілодобове, і святкувати його можна і треба щодня!

А я втішно згадую літературних друзяк, які надихають цінувати це дивовижне людське почуття, і принагідно вітаю усіх зі святом)

Ява і Павлуша (фільм "Тореадори з Васюківки")

1. Ява і Павлуша ("Тореадори з Васюківки" Всеволода Нестайка). Трилогію Нестайка я завжди любила більше ніж "Пригоди Тома Сойєра", можливо, тому що пригоди Яви і Павлуші були такі якісь близькі, ніби це я рила метро під свинарником або дресирувала Контрибуцію до участі в тореадорських боях. Ну а що в кукурудзі можна заблукати, це взагалі не дивина) Діти великі вигадники і пригодошукачі. Мій чоловік з братом, наприклад, у дитинстві рили яму, щоб дорити до протилежного кінця землі, а мама моя вчилася літати, зістрибнувши зі стовпа на перелазі... Так що пригоди Яви і Павлуші ніколи не видавалися мені нереалістичними, і я досі дуже люблю цю книжку і обожнюю головних персонажів за їхні пригоди і вірну дружбу. І коли вони посварилися, переймалась і чекала на примирення. 

2. Сем і Фродо ("Володар перснів" Дж.Р.Р.Толкін)

Сем і Фродо дорогою до Мордору

Поки більшість фанатіє від Фродо, Арагорна, Гендальфа і Леголаса, я найбільше захоплююся Семом, "містером Семом" у моїй інтерпретації. Звісно, Фродо нізащо не дістався б до Мордора, якби не вірний друг, який підтримував у найтяжчі миті й самовіддано розділив усі жахи нелегкого випробування, що випало на долю Фродо. 

3. Гаррі, Рон і Герміона ("Гаррі Поттер і філософський камінь" (а також усі решта частин) Дж.Роулінг)

Не знаю, кого з них люблю більше

Приклад дружби, коли протилежності одне одного доповнюють так, що годі уявити вдалішого тандему боротьби проти зла: харизматичний Гаррі, душевний Рон, рішуча Герміона — у такій компанії не страшно поборотися проти Волдеморта і без остраху називати його на ім'я. 

Коли Холмс розбився, плакала разом із Ватсоном :)

4. Шерлок Холмс і доктор Ватсон ("Пригоди Шерлока Холмса" А.К.Дойль). Образи геніального детектива Шерлока Холмса і посередника між простими смертними і ним доктора Ватсона зазнали кардинальних інтерпретацій у фільмах і серіалах, але дружба Холмса і Ватсона лишилася такою ж міцною і безсумнівною, як і була. Вона продовжує надихати людей в усьому світі.

5. Лізбет Саландер і Мікаель Блумквіст ("Дівчина з тату дракона" С.Ларссона). 

Лізбет і Мікаель - сучасний варіант дружби
між чоловіком і жінкою

Ця трилогія — приклад того, що дружба іноді буває цікавіша, ніж любовні стосунки. Так трапляється тоді, коли людей об'єднує спільна справа. Лізбет і Майкла поєднало прагнення відновити справедливість і поборотися проти кримінальних авторитетів, а в підсумку — і проти цілої держави. Удвох це виявилося робити легше, аніж поодинці...

6. Роббі, Отто, Горфрід ("Три товариші" Е.М.Ремарк)

Якось сперечались із подругами, про що книжка "Три товариші": про дружбу чи все-таки про кохання? Я була на стороні кохання, але Отто, Готфрід і Роббі спали на думку одними з перших, коли згадала про книжкових друзів. 

7. Нік Каравей і Джей Гетсбі ("Великий Гетсбі" Ф.С.Фіцджеральд).

Слова Ніка про Джея характеризують будь-яку людину, яку вважаємо другом: 

"Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зичливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п'ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. I ви відчуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали".

8. Доктор Серафікус і Ірця ("Доктор Серафікус" В. Домонтовича).
Дружба, як і любов, буває різною. Трапляється й так, що інтелігентному, але непристосованому до життя науковцеві легше знайти спільну мову з дитиною, ніж із ровесниками й тим більше ровесницями. Хоч Комаха й Ірця  — це не приклад дружби навіки, проте саме така модель стосунків досить популярна в масовій культурі, зокрема кінематографі, коли юна дівчинка пояснює якісь життєві істини нетямущому старшому другу (зазвичай, братові). 
9. Енн Ширлі й Діана Баррі ("Енн із маєтку Зелені Дахи" Л.-М.Монтгомері).
Єдиний приклад жіночої дружби, який я спромоглася згадати (ну ще, хіба, Ліззі Беннет із сестрою). Химерний світ фантазій Енн полонив і прагматичнішу Діану, але не мріями єдиними: коли сестричка Діани мало не померла, саме Енн не розгубилася і врятувала дитині життя. 

Ось такий вийшов топ. Що мене здивувало: я не змогла згадати більше прикладів справжньої жіночої дружби такого самого рівня крутості, як, наприклад, Сем і Фродо або Роббі, Готфрід і Отто. У чому біда: у моїй поганій пам'яті чи в тому, що жіночої дружби не існує?) Я вірю, що існує, але література якось натякає, що не дуже) Посперечайтеся зі мною, мене це заспокоїть)

Роман-музей про одержимість

Туреччина — країна надміру. Надто солодкі ласощі, надто пряні страви, надто великі будівлі, надто гамірні вулиці. Стамбул — надто-місто надто-людей, і персонажі роману Нобелівського лауреата Орхана Памука "Музей невинності" надто закохані, аж до одержимості. Вінець усьому — сам Музей невинності, присвячений подіям однойменного роману. І хай про те, що надто в ньому, розкажуть світлини, а я тільки трохи розповім про Кемаля й Фюсун, сколихну легеньким вітерцем історію про ураган.

Цю історію треба починати просто: Кемаль закохався у свою далеку родичку Фюсун, коли йому було тридцять, а їй — вісімнадцять. Фюсун "пішла з Кемалем до кінця", тобто подарувала йому свою цноту, якраз напередодні його заручин із іншою дівчиною. Але вже нічого не мало значення, бо Кемаль полюбив Фюсун так, як люблять у казках, тобто на віки вічні. Він розійшовся зі своєю нареченою, але Фюсун зникла, а коли знайшлася, то була вже заміжньою. Для Кемаля це не мало значення, і вісім років він ходив у гості до родини Фюсун, щоб дивитися на неї, мріяти про неї і намагатися запам'ятати все про неї, щоб потім зберегти образ Фюсун не тільки для себе, а й для вічності: так з'явився Музей невинності — і книжка, і, власне, сам музей.

Насправді читати книжку заради сюжету справа марна. Надто-книжка сповнена надто-подробиць, подробиць матеріальних. Ось сережка у формі метелика, яку Фюсун загубила в подушках після любощів. Ось порцелянові песики, що їх Кемаль цупив із будинку батьків Фюсун, бо вони нагадували йому про їхні спільні вечори. Ось сумка, яку Кемаль придбав для своєї нареченої Сібель у день, коли зустрів Фюсун. Ось водійські права Фюсун, а тут її дзеркальце, годинник, гребінець, намисто, чашка, сукня, світлина, журнал, баклава, ключ, тарілка, ложка, крем, гаманець... Гарячкове бажання запам'ятати все про свою кохану, передати силу почуттів, не боятися виказати свою залежність від іншої людини, ба навіть пишатися цим — ось мета колекції одержимого Кемаля, який вісім років чекав миті єднання зі своєю коханою. Затим він познайомився з Орханом Памуком і довірив йому написати роман про своє велике кохання до Фюсун, а сам, мандруючи країнами і переймаючи досвід створення музеїв речей, викупив будинок батьків Фюсун і створив там колекцію предеметів, що нагадували йому про те, що час — це ті миті, що запам'яталися, а пам'ять - це спогади, втілені в матеріальних речах.

4213 недопалків Фюсун

І ось що вийшло в підсумку: неподалік від центру Стамбула у затишному й негамірному районі на розі двох вузесеньких вуличок постав Музей невинності. До нього можна зайти безплатно, якщо показати книжку — наприкінці кожного примірника є квиток, куди ставлять щтамп у формі метелика (сережка Фюсун). Я теж привезла з собою українське видання у перекладі О.Кульчинського й Г. Рог.

Кількість жінок, у яких Кемалю ввижалася Фюсун,
 коли та зникла з міста,
і місця, де він їх зустрів

Зустрічає відвідувачів вітрина із 4213-ма недопалками цигарок, що їх викурила Фюсун за вісім років спілкування з Кемалем. Кожен недопалок підписаний, тобто вказана дата і час, коли до нього торкалася дівчина, а також обставини, за яких вона курила. 

На другому поверсі й аж до горішньої кімнати будинку згідно з кожною частиною роману розташовані численні предмети, до яких торкалася Фюсун. Я не в змозі була порахувати, скільки тисяч предметів побачила, але, здається, їхня кількість наближалася до нескінченності. 

Я дивлюся в дзеркало Кемаля

Окремі експозиційні вітрини присвячені членами родини Кемаля й Фюсун, їхнім спогадам про життя, тривогам, коханню. Реалістичності додають звуки вулиць, спів пташок, шум моря біля окремих вітрин. Наприклад, після любощів Кемаль любив слухати шум міста за вікном, голоси людей, дитячі вигуки, що долинали з-за старого тюлю. Оглядаючи сережку Фюсун, відвідувачі бачать, як тріпоче від вітру тюль під музейним склом, і чують шуми автівок і голоси людей з непомітно умонтованих колонок.

 Деякі експонати оповідають не так про Кемаля й Фюсун, як про турецьке суспільство другої половини минулого століття. Скажімо, з огляду на сучасні події, цікаво було почитати згадки про два державні перевороти і надзвичайний стан, за якого була впроваджена комендантська година, до якої мешканці Стамбула ставилися досить спокійно, а Кемаля вона лякала тільки тим, що після десятої вечора він не зможе прийти в гості до Фюсун. Так само і зараз по стамбульцях нізащо не скажеш, що в країні безлад — вони спокійні, тому що звиклі.

Цікавим фактом про тодішнє турецьке суспільство є вирізки з газети, де на жіночих портретах  чорною стрічкою закриті очі: 

"...якщо ж чоловік відгороджувався від дівчини та не одружувався з нею, а тій не було ще вісімнадцяти, її розлючений батько міг подати на бабія в суд, щоб одружити з донькою силоміць.

 Ці судові процеси інколи відстежувалися пресою; тоді газети пубілкували світлини "збезчещеної" дівчини з товстою чорною смужкою на очах (аби її ніхто не пізнав). 

Оскільки такі самі чорні смуги використовували й на світлинах повій, ких виловлювала поліція, та розпусних або зґавалтованих жінок, то, читаючи тодішню турецьку пресу, можна подумати, що розгулюєш на балі-маскараді..."

Так потихеньку добираємося до іншого, глибшого пласту роману Орхана Памука: до оцінки спроби турецького народу наблизитися до світської Європи. Так, після Ататюрка Туреччина справді набула європейських ознак в устрої, але чи відбулися зміни в ментальності? Судячи з роману, наприкінці минулого століття ці зміни, особливо щодо прав жінок, не відбулися, і весь Музей кожним експонатом кричить про це, бо:

кожний експонат розповідає про Фюсун очима Кемаля. Яка вона була гарна. Яке в неї було волосся. Які вона любила фільми і сукні.

Водночас.

Тільки з книжки можна побачити, що Фюсун мала мрію — стати художницею, акторкою, моделлю, та бодай кимось у цьому світі, але її від усього "оберігав" Кемаль, вирішуючи за неї, ким вона бути не повинна. Якби стала акторкою, Кемаль здурів би від ревнощів. Він дивився на неї як на музейний експонат, як на ікону. Але якою вона була людиною, не зрозуміло за 672 сторінки роману. Зате безліч згадок про запах її шкіри і колір очей, коли вона сердиться, радіє чи сумує. Також із книжки очевидно, що спроба Фюсун віднайти себе поза чоловіками була приреченою. Символічною стала і її смерть — Фюсун розбилася на автівці. Вона не впоралася (чи не хотіла впоратися?) з керуванням — на символічному рівні це виглядає як те, що турецька жінка не змогла стати емансіпе, і навіки лишилася залежною від колекціонерів її краси. Мені так і не зрозуміло, чи любила Фюсун Кемаля, але наприкінці книжки скидається, що ненавиділа його і своє становище.

Тому.

Музей невинності справляє моторошне враження. Величне і моторошне, бо всі ці предмети, зібрані одержимою людиною. І хай Кемаль — це лайт-версія, добра сторона Фаулзового Колекціонера, і хай як зачаровують усі ці історії про Туреччину, якої вже нема, все ж оглядати експозицію страшно. Захоплення від величі людського почуття і відраза до одержимості боролася в мені упродовж усього візиту. 

Але все-таки я лишилася в захваті, бо всю цю історію придумав письменник Орхан Памук. І це він, а не Кемаль (Кемаля насправді не існувало, хоча в романі все так достовірно описано, що я спеціально перевіряла, чи існував цей Кемаль чи ні). Це Орхан Памук викупив старий будинок вже після здобуття Нобелівської премії і написав роман про пам'ять, перетворивши його на музей. Це автор збирав усі ці речі на антикварних крамницях Стамбула, це автор захворів і став одержимим своїми персонажами,а коли його спитали, навіщо він створив цей музей, відповів: "Не знаю, і, якщо чесно, не хочу знати". Кемаль натомість відповідав: "Своїм музеєм я хочу навчити пишатися прожитим життям". 

 Післясмак відвідин Музею невинності не минає, я все ніяк не зап'ю водою смак специфічних турецьких літературних спецій. Але одне знаю точно: існує вид одержимості, якою я захоплююся в людях. Це одержимість творчістю.

Літературні героїні, які надихають. Топ-9 #літо_читання

... не пишу "красуні", бо подеколи мої улюблені жіночі образи з відомих літературних творів зовсім не красуні, зате завжди цікаві, непередбачувані і розумні. Їхні характери складні, нестатичні, вони помиляються, але гідно виходять з непростих ситуацій і завжди опираються злу своїм інтелектом і самовідданістю. А ще — вміють дружити і любити.

1. Дарина Гощинська ("Музей покинутих секретів" Оксани Забужко). Дарина Гощинська — персонаж суперечливий, бо все-таки ідеалізований: вона і розумниця, і красуня, і чудова подруга, і патріотка, і мужик у неї ідеальний, правильний, з любов'ю до прекрасного :) Водночас вона зарозуміла і зверхня, але для авторки це не проблема, бо ж Гощинська просто знає собі ціну. Для мене  Гощинська — один із тих жіночих образів, які роблять українську літературу міцнішою, сильнішою, а погляд на жінку в нашій-таки літературі самодостатнім і привабливим. Дарина — журналістка, вона веде програму "Діогенів ліхтар", де розповідає про видатних маловідомих українців. Вона правдошукач, їй не байдуже складне минуле України і долі співвітчизників, що сплітаються в тугий вузол із життям Дарини та її коханого Адріяна. Окремої похвали заслуговують частини про дружбу Дарини з художницею Владою Матусевич — теж цікавий образ, прототипом якого нібито є світлої пам'яті Соломія Павличко.

Головна риса Дарини Гощинської — розум і небайдужість (хоча вона зображена водночас і як харизматична сексуальна красуня, просто ідеал). Якщо вам імпонують сильні жінки, спраглі пошуку правди і розгадування історичних таємниць, то й вас цей образ надихне. Але якщо вам не подобається постать і художня манера Оксани Забужко (бо, як мені здається, Дарина Гощинська — це великою мірою автобіографічний персонаж), краще не читати, бо може дратувати. Утім, мені до душі:) А ще я дуже рада, що Оксана Забужко здобула премію "Ангелус" саме за цей роман, хоч багато хто вважає "Польові дослідження з українського сексу" крутішим текстом. Я ж тихо радію, що в "Музеї" в головної героїні все нарешті налагодилося з особистим життям й ідентичністю :)

2. Лізбет Саландер ("Дівчина з тату дракона" Стіґ Ларссон). 

Нумі Рапас в образі Лізбет

Ну ця вже точно не красуня, але образ дуже цікавий, незвичайний, стереотиполомний. Зовні вона страхопудало — анорексична непривітна дівчина з чорним волоссям, татухою на спині, численними пірсингами на обличчі і діагнозом "недієздатна". Насправді вона дуже розумна, працьовита, фізично дужа, попри тендітність, жінка, яка ненавидить насильство й активно йому протидіє. Лізбет — це втілення добра з анекдоту, де добро перемогло зло, а потім жорстоко з нього познущалося. Так, вона жорстока, але завжди справедлива. І вразлива, І до біса розумна. А ще — справжній друг, який ніколи не кине в біді.

Маргарита (Анна Ковальчук)

3. Маргарита ("Майстер і Маргарита" Михайла Булгакова). "Майстер і Маргарита" — це один із моїх улюблених романів, тож нічого дивного, що Маргарита для мене один із найцікавіших образів усієї літератури. Вона по-справжньому закохана, самовіддана, вона здатна розпізнати в коханому істинний талант і стати справжньою музою, але не такою, на яку милуються, а такою, що все змете на своєму шляху заради відновлення справедливості. 

При цьому вона милосердна, до міри горда і діяльно закохана. Слабохарактерним, хоч і талановитим Майстрам, завжди треба своя Маргарита, аби увійти у вічність.

Емма Вотсон в образі Герміони

4. Герміона Грейнджер ("Гаррі Поттер" Джоан Роулінґ).  Ще одна дівчина на мітлі потрапила до мого рейтингу) Герміону обожнюю за те, що вона — справжній друг. Я вже не кажу про її розум, мужність і сильний характер.

5. Ліззі Беннет ("Гордість і упередження" Джейн Остін). Ліззі вміла наламати дров, але вміла і зрозуміти свої помилки. Ми щодня помиляємося, але не завжди стає розуму визнати, що в чомусь не мали рації і зробити крок назустріч. Ліззі змогла, і це мені сподобалося, хоча тут треба сказати добре слово і про містера Дарсі. А ще Ліззі імпонує легкістю, щирістю, справжністю.

Кірі  Найтлі несподівано до лиця образ Ліззі

Айдан Шенер у ролі Чаликушу

6. Феріде ("Чаликушу" Решада Нурі Гюнтекіна). У дитинстві мені хотілося бути схожою на Чаликушу, тому що я обожнюю веселих людей) Феріде на початку роману трохи легковажна і не завжди відповідає за свої вчинки, через що постійно вплутується в смішні ситуації. 

Але коли її життя різко змінилося, їй стало сили пройти всі випробування з гордо піднятою головою, лишившись доброю, милосердною і чистою. А ще мене вразив момент, коли Феріде потрапила в безпросвітне село, але замість того щоб занепасти духом, намагалася зробити щось, щоб запалити вогник у серцях маленьких школярів, найвеселіша гра для яких була гра в похорон. І те, як вона прихистила крихітку Мунісе... Ну а любовна лінія як любовна лінія. Кямран її не вартий, ось як я вважаю).

7. Енн Ширлі ("Енн із маєтку Зелені Дахи"). Про Енн у блозі написано багато, і я не повторюватимуся. Скажу тільки, що саме завдяки їй я з дитинства навчилася помічати нетипову жіночу красу, яка вкупі з гумором і розумом робить жінку непідробно чарівною.

Меган Фоллоуз - чарівна Енн

8. Тетяна Ларіна ("Євгеній Онєгін" Олександра Пушкіна). Тому що в неї є характер. І можна сперечатися, чи правильно вона вчинила наприкінці твору, але за самодостатність її варто поважати. Пригадую, дивилася фільм із Лів Тайлер у ролі Тетяни, то там у фінальній сцені Тетяна заливається слізьми, відмовляючи Євгенію. 

Лів Тайлер так собі Тетяна Ларіна. Арвен набагато переконливіша)

Ні, Тетяна ніколи б так не ридала! 

Вона б не перетворилася на Анну Кареніну і зберегла почуття власної гідності. А ще мене вразило, що Тетяна першою зізналася Онєгіну у своїх почуттях. Щиро, ніжно, сміливо. Крута вона, що там не кажіть.

9. Мавка ("Лісова пісня" Лесі Українки). Так-так, я ще з дитинства перебуваю під враженням від Мавки. І досі вважаю її ідеалом супутниці життя, хоч і не склалося в неї з Лукашем, який не зміг своїм життям до себе дорівнятися. Справжня жінка — самодостатня особистість, яка бачить найкраще в чоловікові, "чого він сам в собі не розуміє", і надихає його, підтримує, окриляє.  Мавка — взірець безкорисливої вірної любові, заради якої вона ладна змінити своє життя. Головне — не метати бісер перед... Лукашами всякими. Але вже як вийшло. 

Раїса Недашківська у ролі Мавки

Коли писала цей пост, натрапила у фб на таку саму статтю і під таким самим заголовком: http://womo.com.ua/12-knizhnyih-geroin-kotoryie-vdohnovlyayut-zhenshhin-po-vsemu-miru/ Як виявилося, і деякі персонажі перегукуються) Але, що найцікавіше, два образи, що надихають коментаторів цієї статті, у мене потрапили до списку літературних красунь, що дратують) Погляньте і ви на матеріал і скажіть, що думаєте!

Ану розкажи мені історію! Бігом!

Я не змогла дочитати цю книжку до кінця, хоча перші сторінки захопили мене, аж я зачитувала початки оповідань колегам на роботі, мовляв, ось так, ось так треба починати новели! Не з занудного опису природи, не з опису будня якогось персонажа, а з гачка інтриги і гумору, що аж хочеться спитати: "Та ну, серйозно?" Незадовго до знайомства з новелістикою їзраїльського письменника Етґара Керета я прочитала захоплений відгук Ксені Кисіль в "Етажерці", де Ксеня якраз і відзначила вдалі початки Керетових новел. Підтверджую цю думку і продовжую її, тим, що, як на мене, там більшість композицій вдалі, не тільки початки. Навіть на смисловому рівні. 

Знаєте, про що перша новела?

 – Розкажи мені історію, – наказав мені бородань, що сидів на дивані моєї вітальні.

"Класний бородань", – думаю я, адже хочу від автора того самого. 

Виявляється, що цей бородань насправді терорист, що збирається пристрелити оповідача, якщо той не вигадає історії. Оповідач намагається врятуватися, починає вигадувати, аж раптом чує стукіт у двері. За дверима ще один незнайомий чувак, цього разу з револьвером. Чого йому треба? Історії! Вже троє людей сидить у кімнаті, коли приходить четвертий, із тесаком. Оповідач мусить розповідати історії, аби зберегти собі життя. Стукіт у двері змушує.

Як на мене це близьке до геніальності, чесно! Це блискуча передмова до збірки. Якщо взагалі потрібні передмови, то вони мають бути такими. 

Бо не написати художній твір, коли у письменницькій свідомості десятки голосів повсякденних історій просяться на папір, а з усіх вікон погрожують револьверами і тесаками читачі, складно. Бо модель творчого акту саме й складається з голосів, і не завершити цей акт дорівнює письменницькій смерті. Ось так! Автор рятується цією збіркою, ця збірка – спроба позбавитися вбивць у кімнаті-письменницькій свідомості. І він починає розповідати історії, як та Шахерезада!

Роббі було сім років, коли він уперше збрехав. Теж мені дивина! Мені, думаю, було навіть менше років, хоча я точно й не пам'ятаю, бо на яскраві побрехеньки, мабуть, не ставало фантазії чи совісті. Але Роббі вистачало. Якось він запізнився на дві години на роботу, бо "наплів про німецьку вівчарку, яку знайшов лежачою на узбіччі дороги. Він сказав, що пса переїхали, і він завіз його до ветеринарної клініки. У цій брехні пес мав дві паралізовані лапи". І тут раптом Роббі випадково потрапляє у вимір, де живуть його брехні: ось песик подихає від болю, мляво рухаючи тільки передніми лапками... А ось якийсь Ігор опинився поруч із песиком. Роббі не пам'ятає, що за один, але Ігор його заспокоює, кажучи, що він тут із чужих брехонь. В Ігоря непроста біографія: ось у нього серцевий напад, але це нічого, бо в порівнянні з аварією поїзда в Мінську, пограбуванням в Одесі, блискавкою, яка вдарила його у Владивостоку, і зграєю скажених вовків у Сибіру, цей серцевий напад – просто дрібничка. Дівчина Наташа, яка набрехала про дядька Ігоря, легко знаходить спільну мову з Роббі й обіцяє обережніше поводитися зі словами, щоб не нашкодити Ігорю, бо їй справді прикро через той вигаданий серцевий напад. Але хіба можна взагалі перестати брехати? Звісно, ні, і вони з Роббі далі брешуть, але вже про щось радісне – щоб нікому не нашкодити і собі не зрадити.

Як ви вже, напевне, зрозуміли, це тексти із присмаком поетики абсурду. Ну тобто коли оці повтори, несподівані, нічим не вмотивовані повороти, буквальні метафори – чоловік живе, не розплющуючи очей (чоловік, який на все закриває очі й не помічає, що коїться в нього під носом), закінчення-прірва, коли не розумієш, якого біса тебе сюди оповідь завела й кинула напризволяще! 

Власне, це причина, чому я не дочитала тонесеньку книжку за тиждень. Тому що над нею треба довго думати! Над кожним оповіданням! Кожним словом! Хоч це й абсурд, але ж не безглуздя! Думати над цими текстами – непроста робота, вона потребує часу. Я не дочитала, тому що складно, тому що я ще повернуся і читатиму дозовано. Бо книжка того варта. У моєму розумінні, такі тексти – це якийсь вищий вимір літератури, коли і задум, і гумор, і гра, і філософія. І це насправді та-таки вже трохи набридла філософія щоденного існування, оповіді про буденність, але ж який ракурс! 

А, може, я просто скучила за абсурдом. Бо в такому самому дикому захваті читала "Носороги" і "Голомозу співачку" Йонеско і, особливо, "Випадки" Д. Хармса. Пам'ятаєте ось це геніальне: "Жил один рыжий человек, у которого не было глаз и ушей. У него не было и волос, так что рыжим его называли условно. Говорить он не мог, так как у него не было рта. Носа тоже у него не было. У него не было даже рук и ног. И живота у него не было, и спины у него не было, и хребта у него не было, и никаких внутренностей у него не было. Ничего не было! Так что непонятно, о ком идёт речь. Уж лучше мы о нём не будем больше говорить".

Чому мені так подобаються абсурдні твори? Через іронію і гру. Через те, що ці історії завжди життєві, бо ти з них можеш розкодувати якийсь месидж для свого життя, багато в чому теж абсурдного, бо причина і наслідок багатьох подій у житті якось не дуже зв'язуються, бо життя непередбачуване, і в будь-який момент яка-небудь Мері може тобі сповістити, що вона - Шерлок Холмс, а ти повний дурень. 

Я просто люблю такі історії, хоч їх не можна споживати у великій кількості за раз.

І тому я стукаю у двері.

Літературні красуні, які дратують

Настав час для чергового топу в межах #літо_читання. Цього разу я напишу про літературних красунь, які мене дратують. Усі вони персонажі важливих для своєї епохи творів, тож я жодним чином не критикую відповідні тексти. Просто саме ці образи мені не імпонують, хоч деякі з них і стали культовими.
Краса віддавна асоціювалася з чимося хорошим, божественним, благодатним, але стандарти краси і підходи до них змінюються. У Достоєвського, наприклад, красуні Грушенька і Настасья Филипповна — це джерело пристрастей і бід, і нічого хорошого їхня краса не приносить ані їм, ані їхнім одержимим коханцям. Так що в цього автора краса — не дар Божий, а випробування: "Ужасно то, что красота есть не только страшная, но и таинственная вещь. Тут дьявол с богом борется, а поле битвы — сердца людей" ("Брати Карамазови"). Сучасні автори поволі відмовляються від стандартів краси, і в сучасних творах жіночі образи часто спеціально наділені відмінностями від умовного ідеалу. Це створює заспокійливе враження, що вроджена краса таки поступається набутому шарму. Хай там як, а існує галерея літературних жіночих образів, де інформація про їхню красу — це перше, про що дізнається читач. Мені це не завжди подобається.

1. Скарлет О' Гара ("Звіяні вітром" М. Мітчелл)

Скарлет О'Гара — зоряна роль Вів'єн Лі

"Я подумаю про це завтра", — каже легковажна юна Скарлет і здобуває мільйон прихильниць, адже саме безтурботність і є синонімом того бунінського "легкого дихання", без якого годі уявити по-справжньому жіночну леді. Але хоч образ Скарлет упродовж роману і зазнає змін і до кінця книжки вона вже не така безвідповідальна, мене мода на Скарлет дивує, тому що я люблю про все думати сьогодні. Утім, останнє слово за чоловіками, і я не раз переконувалася, що часто "Батлери" шукають саме таких, як Скарлет, бо як завойовувати, то тільки королев. 

2. Маруся ("Маруся" Г. Квітки-Основ'яненка)

Це данина моді на сентименталізм, і назагал чудово, що Маруся втілювала в собі всі християнські чесноти і переконала скептиків, що розчулювати можна й українською мовою. Змахніть слізоньку і ви: "Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький з горбочком, а губоньки, як цвіточки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жорнівки, як одна, на ниточці нанизані. Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно, так, неначе сопілочка заграє стиха, що тільки б її й слухав...

Звали її Марусею, ходила вона у біленькій сорочечці, яку сама пряла і вишивала. Схоже була на панночку. Коли зустрічалась із старшими, то низько вклонялась і віталась: «Здрастуйте, дядюшка!» або: «Здорові, тітусю!» Ніхто з парубків не смів її зачепити, бо так подивиться, що той тільки мовчки поклониться їй і відійде далі. Ходити на вулицю не любила. Любила вдома батькам допомагати, варити їжу та прясти.

Коли її запрошували до подруг на весілля, то була там не довго, а тільки посидить, пообіда, а як виведуть молодих надвір танцювати, то вона мерщій додому".

Ось така чудова дівчина, яка не п'є, не гуляє і не існує :) Мене як читача в "Марусі" дратує все: від її ідеальної зовнішності й ідеального характеру (тобто його відсутності) до абсолютно дурнуватої розв'язки, де вона помирає від застуди, а її коханий Василь від туги.  Найдивовижніше те, що чорнобровий ідеал Марусі досі експлуатують у російських серіалах і рубриці "Вербиченька" в "Сільських вістях". Але всі ці історії зазвичай закінчуються на весіллях, а от що трапляється з марусями після, дорозповідав після Квітки Нечуй-Левицький в образі Мелашки у "Кайдашевій сім'ї". Мелашка дратує менше, бо вона справжніша)

3. Оксана ("Ніч перед Різдвом" М. Гоголя)

"Что людям вздумалось расславлять, будто я хороша? Лгут люди. И совсем я не хороша. Разве черные брови и очи мои, так хороши, что уже равных им нет на свете? И что тут хорошего в этом вздернутом кверху носе? И в щеках? И в губах? И будто так хороши мои черные волосы? Вижу я теперь, что совсем не хороша! Да нет же! Хороша я! Ах, как хороша! Чудо, как хороша! Какую же радость принесу я тому, кого буду женою! Как будет любоваться мною мой муж! Зацелует меня насмерть!"

Людмила Мизникова в ролі Оксани

О.май.гад. Та це ж просто роздуми школярки під час селфі! А якщо серйозно, то це проблема. Тому що, знов-таки, часто круті, хоч і простакуваті мужики типу Вакули жити не можуть без ось таких-от Оксан, мірил їхньої лицарської спроможності. І тому що такі твори з давніх-давен дискримінують жінок, бо тривалий час тільки  мальовані красуні здобувалися на головні ролі в художніх творах української літератури від епосу аж до двадцятого століття. Перші некрасиві головні героїні з'явилися аж у феміністичній літературі (Кобилянська, Кобринська, Олена Пчілка, Ярошинська), і коли якось на парі я звернула увагу студенток на це, відповідь була, що, мовляв, це й не дивно, якщо подивитися на фотографії згаданих авторок.

Дейзі Б'юкенен у виконанні Кері Малліган

Але мені прикро, бо персонажі ідеальної краси часто картонні і нудні, а я люблю, коли цікаво і неоднозначно.

4. Дейзі Б'юкенен ("Великий Ґетсбі" Ф.С.Фіцджеральда)

Ще один варіант взаємин цікавого чоловічого образу і абсолютно безтолкового жіночого, де жінка здобувається на щенячу любов на все життя просто за те, що вона гарна і безтурботна дурепка. 

5. Анна Кареніна ("Анна Кареніна" Льва Толстого)

Софі Марсо — одна з актрис, що побували в образі Анни Кареніної

Красива, нещасна й істерична. Істерики Анни Кареніної у стосунках із Вронським дратували мене навіть більше, ніж самого Вронського :) А ще мені видалася ну дуже вже невдало виписана нелюбов Анни до своєї другої дитини. От видно, що писав чоловік: задумав цю лінію з травматичним материнством, але виписав її вкрай непереконливо.  

Ось такий вийшов топ, сформований на основі дражливого питання жіночої краси в літературі. Зізнавайтеся, хто з літературних красунь дратує вас? 

Залишити примірник цікавої книжки в публічному місці #літо_читання

Я лишила примірник роману Фредеріка Бегбедера "Кохання живе три роки" в парку на Пріорці. У завданні сказано лишити улюблену книжку, але оскільки я такої просто не маю, то вирішила обрати щось таке, що могло б зацікавити з першої сторінки і що було б ідеальним для читання в парку на лавочці. "Не високо мудруй", — згадала життєве кредо і взяла з полиці саме цю книжку Бегбедера. 

На відміну від "99 франків", "Кохання живе три роки" — життєствердна книжка, що особливо припаде до душі усім, хто любить гламурнувату й афористичну з першої сторінки писанину про стосунки між чоловіком і жінкою. Її я прочитала в метро і на вокзалі, коли чекала свого автобуса додому, тож перша ідея була лишити книжку саме на вокзалі. Але милуючись хатою Шевченка на Пріорці вирішила поділитися книжкою в затишному парку поруч. 

Сподіваюся, той, хто її прочитає, теж не високо мудрує) І насправді не думає, що кохання живе три роки, бо "три года живет та любовь, что не штурмовала вершины и не побывала на дне, а свалилась с неба готовенькая". 

Оновити книжковий гардероб — купити новий #літо_читання

Учора придбали книжкову шафцю. Минуло ледве більше року, як ми з "Епіцентру" привезли таку саму. Вона вже забита. Я не можу повірити: звідки всі ці книжки? Але факт лишається фактом.

Флешмоб #літо_читання скерований на те, щоб читачі робили те, чого не робили досі, і вдосконалювали якісь нові навички. Я можу похвалитися тим, що без проблем скручу ось таку просту книжкову шафу, бо якось чоловік показав мені, як це робиться. Це справді дуже просто, тож вчора ми десь за годинку з купи дошок поставили на ноги ось таку струнку красуньку. 

Половина однієї з полиць уже заповнена:)  

 

На що надихає флешмоб #літо_читання

Читання надихає мене на все, і все надихає мене на читання.Сьогодні вирішила доповнити список завдань для флешмобу дівчачим пунктиком "зробити книжковий манікюр". 

Мені подобається) Хай лишиться і тут, у блозі.

Числа, що не діляться

Книжки про дитячі травми переслідують мене.

Але не можу сказати, що мені набридає.

Мені сподобалася книжка "Самотність простих чисел" Паоло Джордано. Так, світ вже років сім тому як встиг його обговорити, але краще пізно, ніж ніколи — і ось хороший український переклад Андрія Маслюха знайомить і наших читачів із дебютним романом письменника, який у 26 років здобув найпрестижнішу італійську премію і одразу ж став автором бестселера.

Бестселер у цьому разі не тавро. Цей текст легкий для читання, але важкий для сприйняття. Все тут гладенько і рівно: оповідь, сюжет. Якось так правильно, аж відмінно. Але ефект, ніби твоєю головою трохи погралися у футбол, є.

Композиція струнка — дві травми, дві самотності, дві новели, з яких виростає роман. Маленький Матія залишає свою розумово відсталу сестричку-близнючку Мікелу біля озера, бо соромиться йти з нею на день народження до однокласника. Але, повернувшись, не знаходить її і думає, що та втопилася. Усе життя він картається за цей вчинок. 

Дівчинка Аліче ненавидить лижі, але під тиском батька бере участь у ненависних змаганнях, де тяжко травмується фізично і психологічно.

 І ось два всесвіти самотності перетинаються і знаходять спільну мову. Але травми роблять їх тими простими числами, які діляться тільки на одиницю і тільки на себе. Ці числа можуть бути близькими одне до одного, однак між ними завжди лишатиметься нескінченність інших чисел. І вони, прості числа, так можуть і застигнути на відстані півподиху-півкроку одне до одного. На думку спадає відомий вірш Григорія Чубая "Коли до губ твоїх" — по суті це скорочена версія стосунків Матії й Аліче. І от якраз питанню, чому "неступленим півкроку залишається", присвячена книжка.

Паоло Джордано за фахом фізик-теоретик, і це для літератури прекрасно. Я дуже люблю, коли з'являються на світ романи фахівців точних наук. Це гарантує ощадність оповіді, стислу, але щиру, різку емоційність, мінімум діалогів ні про що і трохи інформації на загальну ерудицію.Сліз автор не вичавлює, але виходить зворушливо, тому що дуже знайомо. 

Так, це книжка про кохання, про підліткові взаємини, про прірву між батьками й дітьми, навіть про закоханість у людину твоєї статі. Кожен, хто пережив травматичне підліткове кохання, повірить і в історію Аліче і Матії. Як на мене, ця книжка для всіх, і не тому, що всіх на світі споріднює якесь єдине уявлення про самотність, а тому, що на прикладі цієї книжки добре видно, як іноді важливо в житті таки ступити півкроку, довіритися іншому, розділити себе на два. 

 Але ж на це треба ще наважитися.

 - Це дуже глибока книжка, але не варто повторювати помилок головних героїв, — подумала я, "філоложка", коли дочитала книжку.

 - Це дуже важка книжка, навіщо таким упиватися? Відтепер тільки позитивні книжки, — поділився враженнями товариш-технар. 

Тому для тих, хто думає: читати-не читати скажу так: якщо таємниці людської душі, хоч і в чудовому прозовому виконанні, для вас сумнівний пряник, то, може, й не варто. Але якщо вам колись сподобався текст "Самотність у мережі", то й "Самотність простих чисел" видасться вам близькою і викличе багато питань до себе і до автора.

І ті з-поміж них, що до автора, запросто можна буде поставити особисто на зустрічі, що відбудеться цьогоріч на Форумі видавців у Львові. Паоло Джордано — один із запрошених гостей Форуму-2016.

Топ-5 літературних музеїв, які треба відвідати

 Сьогодні вирішила вбити одним пострілом двох зайців із флешмобу #літо_читання. Отже, черговий тижневий топ-5 і розповідь про щойно відвіданий літературний музей свого міста. Але і сьогодні я трохи урізноманітню завдання і розповім про мої улюблені літературні музеї загалом. 

Згідно зі флешмобом #літо_читання, треба відвідати літературний музей свого міста. У Києві багато таких музеїв, і я побувала у багатьох. Звісно, на думку одразу спадає Музей літератури, в приміщенні якого колись одружилися Іван Франко й Ольга Хоружинська. Або сучасний Музей Павла Тичини неподалік, чи затишний Музей Тараса Шевченка на Михайлівській, Музей Старицького, Саксаганського, Лисенка на Саксаганського... Однак легкі шляхи не для нас, тож  ми з чоловіком вирішили шукати щось менш знане. І не так артефакти, як атмосферу. З такими планами подалися на Куренівку, де на Пріорці розташована хата, в якій 1859 року Тарас Шевченко мешкав два тижні перед самим від'їздом до Петербурга, звідки йому не судилося повернутися. 

Ця хата виникає на овиді якось зненацька. Їдеш собі їдеш поміж куренівськими будинками, аж раптом просто на розі час зупиняється, і виникає біляве марево між дерев — та сама хата, про яку Шевченко писав: "Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе…"  

Вона і досі така сама, хіба без дитячих сороченят. Затишна, охайна, спокійна. Я уявляю, як Тарас Шевченко, спраглий спокою і душевного прихистку, після всіх життєвих поневірянь і розчарувань винайняв кімнату у Варвари Пашковської, щоб насолодитися тишею містичного куточка під Києвом і послухати свої думки. Цей будинок зберіг енергетику і не розгубив умиротвореності, навіть попри галасливі сучасні вулиці, шум транспорту і людей. У скверику на Пріорці садівники підрізають дерева, синиці і трясогузки позують в об'єктиви, ледачі голуби плутаються під ногами людей, і за всім цим зовсім не чути тих вулиць, шуму — а тільки тепле дихання часу.

Ще один цікавий музей, про який у мене досить свіжі враження, — це садиба в Качанівці, що на Чернігівщині. Для філолога всі оці місця, де бував Шевченко (Коцюбинський-Гоголь-Глібов-Гребінка-потрібне підставити), справляють непересічне враження умиротворення, таїнства дотику до вічного. Качанівка сьогодні — це хутірець, якого нема навіть на карті, оскільки там живе щось із п'ятдесят людей. Зате раніше це було місце, де митці приїздили ловити натхнення на вудочку з річки Смош. Приїздили на просто так, а в гості до відомого мецената Григорія Тарновського, якому на той час належала садиба. Мешкаючи там по кілька місяців і цілком віддаючись справам творчості, інтелектуальному спілкуванню і такому важливому для творчих людей усамітненню на лоні природи, письменники, композитори і художники надихалися на твори, що стали світовими шедеврами. 

Два з них всі точно знають: це опера основоположника російської музики Михайла Глінки "Руслан і Людмила" і картина Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Ну а для мене яко україніста цікаво було помандрувати шляхами Шевченка, який з любов'ю писав про це місце не тільки через його красу: кажуть, він був закоханий у племінницю Тарновського. То що ж такого є в цій Качанівці? Ну, є палац, але в Україні є й розкішніші палаци. Ну, класицизм — та кого сьогодні можна здивувати цією нудною правильністю форм? Але є в Качанівці те, чого часом бракує найрозкішнішим палацам: атмосферності, простору, потужної творчої енергетики. Усього цього я не відчула в дивовижно красивому Воронцовському палаці, наприклад. А в якійсь-там Качанівці — відчула. Я дивилася з балкона садиби на пагорби, з-за яких блищала річка, і думала про те, що в таких місцях, як Качанівка, можна творити тільки епічні тексти — ніщо тебе не стримує, хочеться бути наївним, здається, що люди бувають тільки благородні або тільки ниці. Сірості, посередності не існує: на тлі такої природи хочеться бути тільки цілісним, творчим, енергетично наснаженим. 

"Мабуть, я пишу про "маленьких людей", тому що живу в такому маленькому просторі, а простір же буває відкритим, неохопним!" Я хотіла б написати величне полотно про благородних людей і хороші вчинки, у моїй свідомості лунала епічна музика, але ми зайшли в кафешку, де рубав блатняк, а жіночка у фартушку колотила комусь "кохве". Тут я вже почувалася у своїй стихії і розуміла, що Качанівка в моєму житті — екскурсія в минуле, якого вже не впіймаєш за хвіст — та й не треба. Є своя епоха, може, й не така велична, але все одно цікава, багатопланова, трагікомічна і справжня.

Третій музей, про який я б хотіла розповісти, бо переконана, що кожен мусить там побувати, знову пов'язаний із Шевченком: це Чернеча гора у Каневі, де 22 травня 1861 року домовину з тілом поета перепоховали в українській землі згідно із "Заповітом". Принагідно до цього музею скажу, що сам музей, особливо після реконструкції, в принципі, ні про що, але до Канева теж треба їхати по атмосферу і по той самий вид на лани і кручі.

Я багато разів бувала в Каневі, але ніколи не втрачаю нагоди поїхати туди знову. Чернеча гора — це моя причина любити Наддніпрянщину більше ніж Карпати і Крим. Канівський природний заповідник, тепла Дніпрова вода, села, де ми студентами шукали фольклор, а знаходили старечі гіркі одкровення і дружбу на все життя, Нечуєва Рось, будинки на пагорбах — мені бракне слів, щоб передати, як усе це важливо для мене. Провівши на Канівщині багато часу, я можу зрозуміти, чому саме тут Тарас Шевченко мріяв придбати ту хатину і провести решту життя. Мій чоловік (він родом з Чернігівщини) сказав: коли я кажу слово "Україна", то якраз  уявляю собі ось таку річкову стьожку і поля під розкритим небом. Саме так, як на Чернечій горі. Ну, в кожного свої асоціації, але я з ним погоджуюсь :) І всім раджу приїхати до Канева, полічити сходинки дорогою до гори і насолодитися красою Наддніпрянщини.

Книжкова етажерка з кімнати Лесі Українки

Наступні два музеї — не повірите — не про Шевченка. В одному з найчарівніших куточків України, на Волині, розташований один із найцікавіших і найбільш затишних літературних музеїв — Музей-садиба Лесі Українки у селі Колодяжному Ковельського району.

 Тут є музей і два будиночки: в одному жила Леся Українка, в другому — її родина. „Колодяжне — це, власне, вдома, а решта, то це все так собі — між іншим. Для цілої нашої родини ця квартира (м. Київ, вул. Саксаганського, 97) не була нашим «вдома», вона була раніше в Колодяжному, поки ще цілою родиною ми там жили, а потім то все було тимчасове, випадкове і не своє“, — писала Леся Українка. Також вона писала, що тільки в Колодяжному почувалася не зайвою на цьому світі. Незайвими почувалися і ми — буває, потрапиш кудись, і все якесь чуже, а часом навпаки — де те Колодяжне, а все ж воно яке рідне і близьке. Справжнє. 

Будиночок Лесі Українки у селі Колодяжному

 Зловила себе на думці, що всі згадані музеї асоціюються в мене з тишею і спокоєм. Але останній музей, про який я б хотіла розповісти, навпаки, якийсь дуже ніби буремний, по-творчому неспокійний. Ідеться про Музей Григорія Кочура в Ірпені. Це музей-контекст, бо геніальна постать Кочура виявляється не тільки у своїх чудових перекладах, але й у спілкуванні з сучасниками.

У Музеї Кочура

 Тому, мандруючи кімнатами музею, ти хочеш чи не хочеш, а згадуєш і про "неокласиків", і про шістдесятників, і про близького друга Кочура незрівнянного Миколу Лукаша, і про сучасних письменників. Це музей-історія спротиву, перемоги творчості над режимом, це кімнати, де досі блукає натхнення і велич, магія книги і науки, культури думки, розкошів людського спілкування. За екскурсовода нам пощастило мати невістку Григорія Кочура акторку Марію Кочур. Вдалося поспілкуватися і з сином перекладача Андрієм — з лиця копією батька.

Інтер'єр Музею Григорія Кочура

Поки дописую пост, задумуюся, що існує ще безліч чудових музеїв, про які хотілося б розповісти, але випадає просто згадати. Незабутні спогади пов'язані з музеєм Івана Котляревського в Полтаві, з університетом у Ніжині, де навчався Гоголь, Гребінка, Глібов і ще купа талановитого люду, музей Тараса Шевченка в Моринцях, музей Коцюбинського в Чернігові, Сковороди у Переяславі... Як багато в нас таких куточків, про які бракне слів говорити, але завжди приємно згадувати і завжди хочеться повернутися... Цікаво, які літературні музеї найбільше запам'яталися вам?