Не дай Боже такої любові

Є в мене одна читацька фантазія - щоб мені на очі рідше потрапляли книжки про митців і мисткинь і проблеми їхнього багатого внутрішнього світу. Звісно, можна було б і здогадатися, що в книжці під назвою "Роза Вітрів" йтиметься про щось нестримне, бурхливе і мінливе, як вітер, але я думала, що, може, там якісь пригоди. Але ж ні, знову пара "роза і тюльпан": творча жінка і харизматичний, проте нікчемний мужик. Від таких образів я ще не відпочила після роману Оксани Луцишиної, але змирилася.

Ознайомитися з повістю "Роза Вітрів" Ярослави Литвин мене спонукала перемога авторки на конкурсі видавництва "Смолоскип". Цей конкурс для мене є дуже авторитетним, хоч він більше відкриває поетів, аніж прозаїків. Вибір "Смолоскипа" у цьому разі мене дещо здивував, адже перемогу присуджують дебютантові, а Ярослава Литвин аж ніяк такою не є. До слова, Ярослава Литвин - одна з перших письменниць, яких я після школи побачила своїми очима: якось на першому курсі до нас в Інститут запросили її, Яну Дубинянську і Ларису Денисенко, і хоч це було давно, але в пані Ярослави вже тоді була книжка ("Ігри", здається). Ну але, мабуть, художній рівень творів її  конкурентів на цьогорічному "Смолоскипі" не дотягував до книжки, і журі вирішило як вирішило. Що ж, якщо хороша книжка проситься на світ, то до біса умовності. 

Я розумію, що сподобалося журі і що не може не сподобатися читачам: Ярослава Литвин пише дуже легко, жваво, дотепно і майстерно. Якби я не читала книжку в метро, а при столі, то б обов'язково підкреслила кілька таких живих, оригінальних речень і зацитувала їх тут. А так доведеться повірити мені на слово, що багато мовних відкриттів і дотепних жартів у книзі "Роза Вітрів" трапляються мало не на кожній сторінці. А це багато важить і не всім дається. Особисто я дуже ціную, коли оповідь несе тебе, мов на водній гірці, а не гальмує.

Щодо сюжету: головна героїня Роза Вітрів - мисткиня, закохана в харизматичного нікчему Єжи Вітрів, з яким навіть була одружена. Роза - епатажна, талановита художниця, непередбачувана і неординарна в поведінці пригодошукачка, яка потерпає від бідності і розбитого серця. Її коханий не менш неординарний, але, на відміну від Рози, бездарний. Зате красивий (нібито це його заслуга), і трохи знається на мистецтві. Бачачи творчі успіхи Рози, заздрить їй, а Роза цього не помічає, їй за радість писати портрети коханого Єжи і жити сьогоднішнім днем. Власне, на протистоянні Єжи і Рози збудовано сюжет, але він досить передбачуваний, тому що такі стосунки завжди передбачувані, і навіть відкритий фінал не дає мені віри в те, що їхнє щастя можливе. Дуже прикро і дуже життєво, коли "звичайна" жінка закохується в Митця, якого вона типу не варта. Але у сто крат прикріше, коли талановита жінка не уявляє свого життя від егоїстичного невдахи і почувається натхненною і цілісною тільки з таким. Ярослава Литвин пошкодувала для своєї героїні щастя і звела її саме з таким. Усе дуже банально і дуже страшно. Хоч Роза мені несимпатична, бо мене дратують "не-такі-як-всі" персонажі, все ж мені її дуже шкода, і не доведи Боже комусь так закохатися в якогось милого негідника, як Роза в Єжи. 

Якщо головна сюжетна лінія не потребувала особливої фантазії, то додаткові Ярославі Литвин вдалися. Досі ніколи не читала про контору, що продюсує "артистів випрохувального жанру", тому цей хід я оцінила. Справді цікаво було читати про участь Рози у цьому підприємстві, я думаю, що цю лінію можна було розвинути повніше і трохи більше розповісти про людей, які вдаються до такого способу заробітку.

...Дописую відгук і ловлю себе на думці, що я так ревно осуджую Єжи і співчуваю Розі, ніби йдеться про живих людей. Мабуть. попри умовність деяких деталей їхньої історії, все ж таки в ній багато справжнього, раз це так мене зачепило. Отже, головне пані Ярославі вдалося, і якщо вона колись напише про більш приземлених, але не менш цікавих особистостей, то я почитаю її новий роман і навіть прийду на презентацію по печеньку з цитатою:) 

Зв'язок усього з усім

Двотомник інтерв’ю з українськими письменниками «Recвізити» обрала для читання інтуїтивно, і як будь-який інтуїтивний вибір, цей виявився безпомильним. Ця книжка стала для мене великою читацькою подією – не тому, що я довідалася багато нового про відомих письменників, якраз ні: назагал інтерв’ю підтвердили моє суб’єктивне уявлення про кожного з них. Для мене досвід прочитання «Recвізитів» допоміг розставити усі крапки над «і» в питанні, навіщо я взагалі читаю. Ну й, звісно, поглибив моє розуміння літературного процесу, його тяглості, прочинив двері у творчу майстерню письменників.

Отже, навіщо я читаю і що в читанні приносить мені найбільшу насолоду? Як виявилося, я читаю заради знайомства з новими досвідами, а найбільшу насолоду мені приносить перетин чужого досвіду із моїм особистим і віднаходження спільного між собою і книжкою. На перетині досвіду кожного із письменників, досвіду журналістки Тетяни Терен і мого, читацького, я відчуваю такий «зв’язок усього з усім», що мурашки бігають по тілу. Ось таке усвідомлення очевидного принесла мені ця книжка інтерв’ю. Я перевіряла її і себе на чесність: чи я справді правильно «бачу» того чи того письменника, чи справді чесно вони оповіли про себе, чи чесно поставилася до свого завдання журналістка. Так! Так! Так!

…Коли читала про Анатолія Дімарова, я бачила перед собою ту безмежно веселу до останнього подиху людину, яку мала можливість бачити майже щодня з вікна редакції «Літературної України». Згадувала, як вони удвох із Євдокією Несторівною за будь-якої погоди прогулювалися подвір’ям, а часто і до нас зазирали – неодмінно з пригощенням: то з домашньою наливкою, то із якоюсь намазкою на бутерброди, «щоб більше їли, ставали дужішими і активніше проти Януковича боролисяJ». Я читала про його жарти над колегами і згадувала, як дружина Дімарова розповідала про буряки, що їх здивовано діставала з сумки, прийшовши до школи на роботу: «привіт» від любого чоловіка, який підкинув ті буряки в сумку. Тому, читаючи, як Дімаров зашив своєму знайомому оселедця в нове дороге пальто, я майже фізично відчула його старечий сміх, скрипучий голос, його повільні кроки і стукіт палиці в коридорах «Літературної України», де друкувався до останнього.

Завдяки «Літературній Україні» я познайомилася і з Дмитром Павличком – енергійним, імпульсивним, завжди готовим «більше не переступати поріг редакції», щоб знову прийти до неї з новими творами – оповіданнями чи поезіями. Таким він є і в інтерв’ю – категоричним, в дечому самозакоханим, сповненим протиріч, але щирим. Таким, яким є.

Ось так кожна розмова неухильно підводила мене до своєї дороги до кожного з письменників. Як виявилося, моя малопомітна участь у «Літературній Україні» наблизила мене до них, хоч вони про це й не знають :) Але мені важливо знати, що Ігор Калинець захоплено відгукнувся про Бориса Гуменюка, бо прочитав у «ЛУ» добірку «Віршів з війни», що їх нам передав Сергій Пантюк, а готувала до друку я. Так само у «ЛУ» побачив світ неймовірно глибокий і зовсім, здавалося б, нехарактерний для Юрія Мушкетика зворушливий образок про його покійну дружину. Про цей твір письменник теж згадує в розмові з пані Терен… І такого дуже багато – розмови викликали в мене цілу повінь схожих спогадів, яким я не надаю якогось важливого значення, але які, проте, невидимими нитками пов’язують мене з усім.

Цей довгий і не для всіх цікавий відступ я все ж написала для того, щоб на своєму прикладі передати головний месидж усіх розмов – зв’язок усього з усім. Кожне індивідуальне життя письменників пов’язане з життями інших і шляхом текстів – із життями читачів. Свідомо чи мивовільно про цю спільність говорять майже всі, та найчіткіше проартикулював Тарас Прохасько: «Для мене найголовнішим пунктом бачення світу є те, що все докола пов’язано. Тому мені найбільше подобається в моєму писанні, коли мені вдається ці зв’язки відтворити». Не знаю, чи ставила собі таку мету Тетяна Терен, але їй це вдалося у своїх дуже глибоких і справді важливих для літературного процесу інтерв’ю. Ці тексти – набагато глибші, аніж просто двері в робітню письменника чи інформація про його плани на майбутнє. Інтерв’ю з письменниками переважно відповідають на три питання: якими є вони самі, яким є літературний процес і якими способами вони змушують читача полюбити літературу. "Recвізити" відповідають на все. Ти читаєш про приватне життя письменників, але заглиблюєшся в літературний процес, а потому заново закохуєшся в літературу, торжествуєш від думки, що література існує, а ти можеш її читати. Це приносить щастя. Любов до літератури для мене – це один із показників життєрадісності.

Треба віддати належне журналістському таланту Тетяни Терен – трохи б десь "перегнути", і письменники постали б не як цілісні особистості з хорошими і не дуже хорошими сторінками життєписів, а як вічні суперники, сварливі «діди» – у письменницькому середовищі, на жаль, завжди море пліток, море сварок, наклепів і обману. У книжці авторів не тикають носом у «провини» і не захвалюють за досягнення. Ці розмови показують людську велич і письменницьку майстерність у координатах досяжності. Звісно, не всі вони такі «прості», у декого таки зашкалює манія величі, та більшість, здається, цілком близькі, незверхні, такі, що їх далі хочеться читати і бути вдячним за години читання. Здається, що письменники – дружні між собою і особисто з тобою, просто вони з тобою ще не познайомилися.

Тепер предметніше. Надзичайно цікавими для мене стали інтерв’ю з Юрієм Андруховичем, Вірою Вовк, Лесею Ворониною (хоч це єдина письменниця двотомника, творів якої я поки не читала), Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Анатолієм Дімаровим, Ірен Роздобудько, Іздриком, Тарасом Прохаськом. Дуже і дуже важливо, що Тетяна Терен уважно поставилася до письменників старшого покоління – адже значно легше взяти інтерв’ю в когось із молодих письменників «на слуху», аніж підлаштовуватися під вибаги «корифеїв», не кожен із яких має простий характер. Завдяки присутності на сторінках «Recвізитів» Василя Голобородька, Анатолія Дімарова, Юрія Мушкетика, Івана Драча, Ігоря Калинця, Дмитра Павличка, Юрія Мушкетика, Юрія Щербака читачі можуть доторкнутися до минулого, яке ми однобоко знаємо з підручників. Ми можемо зверхньо ставитися до, скажімо, Олеся Гончара, але якщо прочитаємо спогади про нього згаданих письменників, то все ж не будемо такими категоричними і не дозволимо собі подумки вести суди над їхніми долями.

Натомість, після «Recвізитів» ще більше захочеться читати. І вірити журналістамJ Бездоганна, блискуча робота Тетяни Терен і велике надбання української літературної журналістики. Дуже шкода, що дехто з відомих письменників не погодився на інтерв’ю, думаю, що вони просто не відчули рівень і важливість проекту.

Це книжка – must have для тих, хто любить стежити за літературним процесом у діахронії, тобто насамперед для філологів J Але не тільки їм «Recвізити» припадуть до душі. Якщо ваш улюблений письменник став персонажем «Recвізитів», обов’язково прочитайте про нього, але навіть якщо його там немає, усе одно прочитайте. Там надто багато цікавого, душевного, глибокого – не можна такі книжки пропускати.

Прозові інтриги Лесі Українки

Маю один критерій, як визначити справжнього письменника: справжній письменник може цікаво написати на будь-яку задану тему. Якось на занятті гуртка Олена Пчілка сказала своїм дітям: "А напишіть-но оповідання про чашку". І юна Леся, сумлінно поставившись до завдання, створила оповідання "Чашка" - і перо не здригнулося, і фантазія не підвела. Я прочитала "Чашку" аж в університеті, коли вже ознайомилася з поезією і драматургією. Вирішила, що для загального розвитку не завадить. Виявилося, що в цьому творі є все, що вимагається від жанру: лаконічність, промовиста деталь, динамічний сюжет, до кінця виконана історія. Без зайвих емоцій, тільки холодним зусиллям розуму молода Леся Українка за короткий час написала хорошу новелу - талант не чекає натхнення, а бере і творить!

Взагалі для багатьох новина, що поетеса т.зв. "досвітніх вогнів" писала малу прозу. Сучасники Лесі Українки не надто прихильно поставилися до такого експерименту, вважаючи її прозові спроби учнівськими. А я от із захватом прочитала книжку вибраної прози Лесі Українки "З людської намови", що вийшла у ВЦ "Академія" у чудовій серії "Без прикрас". Чому я дозволю собі згадати про цю серію? Тому що це суцільні відкриття. Раніше у блозі я вже писала про Михайла Могилянського і його прозу, яку я всім раджу прочитати. Не менш палко раджу відкрити для себе Лесю Українку-прозаїка і пізнати новий присмак класики.

Одразу скажу, що проза Лесі Українки не перевершує її драматургії. Але вона точно не менш цікава, ніж поезія. Наприклад, міні-повість "Приязнь" про дружбу двох дівчаток цілком могла б зацікавити сучасних дітей - бо хоч і є в творі ота на сьогодні обридла "станова нерівність", та значно більше в тексті дружби і ілюзії дружби, того, що пережив кожен із нас, хоч і не зазнав "станової нерівності".

Іще назву кілька цікавих оповідань і новел: згадана "Чашка", психологічно напружене оповідання "Жаль", зворушливе і справді "по-живому" написане оповідання "Голосні струни", новели про стосунки "Розмова" і "Враги". "Врагами", до слова, авторка називає чоловіка і дружину, що в шлюбі стали чужими одне одному. А, може, й були такими до шлюбу?

Інші прозові твори Лесі Українки не такі "позачасові"  - тут вам типовий для модернізму конфлікт між митцем і дійсністю, тут і простір божевільні, і екзальтовані панни, спраглі реалізації, що розриваються між обов'язком і коханням. Є трохи "народницьких" мотивів ("Школа"), але це все ж мала краплинка дьогтю в бочці добірного меду.

Цінність цієї книжки у тому, що вона розкриває, здавалося б, знайому Лесю Українку з цілком іншого погляду. І взагалі, я вважаю, що це велика розкіш - видавати сьогодні такі книжки. Вони нібито для літературних гурманів, які вже сповна насолодилися відомим і шукають чогось нового про знайоме. Та насправді проза Леся Українки може достукатися до будь-кого, хто візьме її до рук. Звісно, не кожен її прозовий твір можна назвати шедевром, та все ж проза Лесі Українки  - це відкриття. А навіщо читати, якщо не чекати відкриттів?

Відкриття, до яких ми ще не готові

Останнім часом зловила себе на думці, що у блозі з'являються критичні відгуки, а читачі пишуть коментарі на зразок "класний відгук, тепер не читатиму цю книжку":)

Одразу скажу, що сьогодні напишу про книжку, яка мені сподобалася і яку я раджу прочитати: "Останнє бажання" Євгенії Кононенко.

Євгенію Кононенко я вважаю письменницею, яка може написати про будь-що: захоче - створить психологічну драму, детектив чи любовну історію, буде настрій  - напише сатиричне оповідання про Кобзаря і школу, висміє Спілку письменників і газету "Літературна Україна". Як істинному письменнику, їй до снаги будь-яка тема, за яку вона береться, засукавши рукава і взявшись до праці. Хоч у неї нема свого творчого почерку, впізнаваного стилю, на мій погляд, вона в десятці найцікавіших українських письменників. Мені здається, що "Останнє бажання", якщо його ще трохи наснажити філософським підтекстом і наростити "м'яса", могло б стати обговорюваною книжкою. А так чомусь критика мало згадувала цей твір і навряд чи згадає з огляду на новинки. 

У цій книжці йдеться про письменника Івана Івака, у минулому - виконавця смертних вироків ворогам народу, простіше кажучи - ката. От вам іще одна історія про ката, - це вже потроху стає мейнстрімом?:)

Уже по смерті Івана Івака до його сина Валерія потрапляє рукопис, у якому батько розповідає про два роки свого життя, коли він працював "таємним лицарем" країни Рад,  поза роботою вів щасливе і достатньо забезпечене родинне життя, а згодом ще й створив оповідання, що принесло йому всесоюзну славу.

Власне, усі ключові епізоди темної сторони життя Івана Івака - деталі повішення жертв, постійне відчуття страху і вини, що переслідують його упродовж усього життя авторка описала в оповіданні "Кат", що побачило світ 2014 року у збірці новел під однойменною назвою. Оскільки я ту збірку читала, суто сюжетних відкриттів для себе не зробила, але варто віддати письменниці належне - читати доопрацьоване оповідання, що перетворилося на повість, цікаво, оповідь ведеться динамічно, кожна сторінка інтригує, навіть попри деяку умовність окремих сюжетних ліній. Багато тут і побутових колізій, пов'язаних із таким любим для Євгенії Кононенко "квартирним питанням" (я так кажу, бо мало в яких її романах про це не йдеться). іронічно мовиться про торування літературної стежки в умовах соцреалізму, є й історична "складова" - розповідь про життя в окупованому під час Другої світової Києві. Але все врешті зводиться до того, чи може людина бути чесною із собою, якщо з іншими бути чесною їй не судилося.
Художньою знахідкою Євгенії Кононенко можна вважати те, що вона розповіла, як із катів деякі радянські громадяни легко і просто перетворювалися на письменників. Іван Івак взявся за перо завдяки літстудії для чекістів (виявляється, були й такі). Письменником у Радянському Союзі міг стати будь-хто, але ми в цьому контексті чомусь іронічно згадуємо про робітника і доярку. А якщо серйозно - ними часто ставали і працівники НКВС, і про це ми добре знаємо на прикладах знаних письменників, у минуле яких із поваги часто воліємо не заглиблюватися.

Інтригує ще такий момент: донька Івака Ірина, прочитавши рукопис по смерті батька, не вірить у те, що, працюючи в органах, її люблячий батько і справді виконував вироки, швидше, він просто займався якоюсь паперовою роботою. Ну про яке повішання може йтися, - думає вона, - якщо відомо, що в НКВС розстрілювали, а не вішали людей. Відтак, у читача виникає сумнів: чи справді історія, що її розповів Івак, правдива, чи, може, це просто вигадка?

Вигадка вигадкою, але задуматися є про що. Не так навіть про те, чи можна поспівчувати катові (особисто в мене він співчуття не викликав, хоча образ не позбавлений позитивних рис), не так навіть про життя людини в країні, де людям так часто доводилося вести подвійне життя. Повертаючись від тексту до реальності мене цікавить: а чи були серед моїх дідів і прадідів людей, які забрали в могилу таємниці, які б не хотіли розповідати онукам? Я точно знаю, що такі є. Ні, вони не працювали катами, але в певних ситуаціях ішли на компроміс із совістю заради власного виживання. Думаю, такі є в багатьох українських родинах, і питання в тому, як нам ставитися до такого минулого. Мені здається, що ми до таких відкриттів ще не готові.

"У кров утрушено залежність"

Іноді письменницька репутація й позитивний імідж видавництва стають вирішальними під час вибору книжки. Якби роман "Любовне життя" написала не Оксана Луцишина і він вийшов не у "Видавництві Старого Лева", я б не взялася його читати через назву. А так все ж вирішила прочитати.

Уже під час читання я побачила у фб захоплений відгук Оксани Забужко на цей роман. Власне, коротко ідею роману можна охарактеризувати рядками Забужко із її славнозвісних "Польових досліджень...":

Ти жінка. В цім твоя межа.

Твій місяць спить, як срібна блешня.

Як прянощ з кінчика ножа,

У кров утрушена залежність.

От, власне, і все. "Любовне життя" - це історія про жіночу залежність від кохання, аналіз страждань, упивання болем і спроба виборсатися з відчаю, щоб з часом пірнути в нову залежність від чоловіка. Сама зав'язка досить банальна: дівчина Йора закохується в екстравагантного значно старшого від неї колишнього актора Себастьяна, і все добре, доки не дізнається, що вона в нього не єдина. Навіть не намагаючись посягнути на свободу Себастьяна, Йора страждає, хворіє, марить, щодня все більше усвідомлюючи залежність від цієї людини. Характер Себастьяна типовий як на книжкового "митця" - він досвідчений, знає, як звабити жінку, про що з нею поговорити, він дуже творчий, неординарний, притягує, мов магніт, змушує забути про умовності. На деякий час, принаймні. 

Йора ж - типова жінка, яка не хоче ділити коханого ні з ким, хоча й намагається прийняти його таким, яким він є. Але не виходить. І вона копирсається в собі, моральні муки відлунюють фізичними хворобами, вона потрапляє до лікарні, і єдиною людиною, яка її підтримує, виявляється подруга Інга. Однак оскільки Інга - теж типова жінка, вона залежить від свого коханого, який теж її кидає, і тоді вона знаходить інший привід залежати і, врешті, покидає подругу, бо де існує кохання, дружба неминуче переходить на друге призове.

Наприкінці книжки Йора врешті помалу виходить зі свого тяжкого морального стану і навіть почувається вдячною за життєвий урок. Вона зустрічає зовсім нетворчого чоловіка, який виявляє до неї увагу. І хоч сумнівно, що Йора лишиться з ним, все ж їй трохи легшає, і вона готова відпустити Себастьяна, він більше не може завдати їй болю, але контрольним у голову виявляється його смерть. Ось так. "У кров утрушено залежність", тепер уже довіку.

Ось такий невибагливий сюжет про жінку і її самотність. І я не надто перепрошую за спойлер, тому що в цій книжці сюжет не такий важливий, як занурення у психологію залежності.

Не знаю, що за карма така, але мені все частіше трапляються книжки, де жінки постають як істоти, гідні найкращого, а чоловіки тільки на те й здатні, щоб змусити жінку страждати. Тільки жінка може зрозуміти і підтримати жінку, а чоловік тільки все псує, хоча й дарує спершу авансом невимовну радість і насолоду. І, так: ці чоловіки переважно творчих професій, тонкі натури, вільні душі, егоїзм яких настільки ж кричущий, наскільки й притягувальний.

Я не знаю, як оцінити цю книжку зі свого читацького погляду. Однозначно оповідання збірки Оксани Луцишиної "Не червоніючи" мені сподобалися більше, Дикого захвату Оксани Забужко я не поділяю, але це речі суб'єктивні, і я не намагалася глибоко копати, просто прочитала книжку. Мабуть, мене просто втомила феміністична проза.

Забула сказати: наприкінці книжки Оксана Луцишина подає ключ до розуміння свого роману, пов'язуючи його лінії з картами Таро, подає свою інтерпретацію тектсу. Як на мене, це абсолютно зайве. Я люблю, коли все сказано текстом. Коментар значно складніший і заплутаніший, ніж роман. Може, він надає тексту багатоплановості, яка не помітна з першого разу. Але вдруге я не перечитуватиму.

Сам текст написано добре. Коли Йора хворіє, здається, що й тобі самій боляче. Але образ Себастьяна не розкритий, хоча авторку, мабуть, він не дуже й цікавив. Авторці цікава жінка, її психологія страждання, муки вибору. І я б хотіла, щоб Йора вибрала водія евакуатора Джиммі, а не побивалася б за творчим Себастьяном. Я б взагалі хотіла, щоб з'явився у нас такий роман, у якому б чоловік нетворчої професії втер носа всяким митцям:) 

А все ж, коли Оксана Луцишина напише ще щось, я, мабуть, почитаю.