вівторок, 27 жовтня 2015 р.

Десять маленьких усесвітів

"Діти з Долини Райдуг" - це перша книжка із циклу про Енн Ширлі, у якій самої Енн Ширлі  (Блайт) насправді майже нема. Вона час від часу з'являється як ідеальна мама ідеальних дітей, але одразу ж губиться у своїх щасливих турботах. Попри все, саме ця частина найбільше нагадала мені мою улюблену першу: я знову потрапила до світу дитинства, та цього разу вже не однієї дівчинки, а цілих десятьох маленьких усесвітів. П'ятеро з них - це діти Енн і Гілберта, четверо - діти пастора Мередіта, що оселився в Інглсайді, одна - приблуда Мері Ванс, доля якої частково нагадує долю маленької Енн, однак Мері годі дорівнятися до Енн у досконалості:)
Саме цю книжку я відкладала від читання ще зі львівського Форуму. Прорвало мене читати "на злобу дня", багато відкриттів мене чекало. Але після "Аеропорта", попри ревне прагнення відкривати  для себе далі літературу про війну, я відчула, що досить виснажилася емоційно.
Так я взялася за "Дітей із Долини Райдуг".
Правду кажучи, не всі книжки з циклу про Енн однаково цікаві. Ця - не найгірша, але й улюбленою вона не стане. Однак що мені справді сподобалося, так це те, що авторка привернула читацьку увагу не до взірцевої родини Гілберта й Енн Блайтів, а до дитячих проблем дітей пастора-вдівця. Серед цих проблем  - не тільки дитячі часто надумані турботи, а й справжні насущні клопоти, які лягли на плечі дітей. 
Утім, як і завжди, все складається якнайкраще, дружба і любов перемагають тимчасові труднощі. Улюблений персонаж цієї книжки - це Фейт Мередіт. У ній палає той збитошний вогник, за який я свого часу полюбила Енн. Вона знаходить вихід зі, здавалося б, нерозв'язаних проблем і цим переконує, що багато проблем здаються неподоланними тільки тому, що дорослі втрачають таку чудову дитячу рису, як щирість, безпосередність і сміливість.
Є ще одна приманка, на яку я ведуся від книжки до книжки. Це неперевершений переклад Анни Вовченко і просто блискуча редакторська робота. Якщо хтось звернув увагу на слово "збитошний"  у  пості, то саме  завдяки цій книжці воно й купа інших чудових українських слів збагатили мій лексикон:) Моя колега, дуже для мене авторитетна, сказала якось про ці книжки: "Читаю і розумію, що тут нема помилок, робота редактора й перекладача - взірцева". Я теж так думаю. Читати цикл про Енн в українському перекладі - справжня насолода. Так що це великий успіх видавництва "Урбіно" .
Наскільки я знаю, восьма книжка серії - остання. Уже передчуваю, що куплю її на "Книжковому Арсеналі" у прийдешньому році. А, може, ще раніше? Хочеться відтягнути прощання з такою милою серцю серією. Краще подумаю про те, що мама вже дочитує четверту книжку. Цікаво, які її враження? Приїду додому -  спитаю. 


четвер, 22 жовтня 2015 р.

"Аеропорт": повторімо пройдене

Книжки про Майдан і війну прогнозовано заповнюють книгарні і викликають суперечки про те, чи на часі вони. "Справжні твори про війну народяться пізніше", - вважають одні. "Тільки написане "по гарячих слідах" має шанс не втратити справжності і безпосередності", - кажуть інші. Існує думка, що важливіше наразі збирати і фіксувати всі дані, звертатися до документальних жанрів, щоб уже на їхній основі з часом переосмислити все в художній формі. в романі "Аеропорт" Сергій Лойко убив усіх зайців: він докладно оповів про пережите в Донецькому аеропорту, однак не відмовив собі в спробі реалізувати письменницькі амбіції.Порівняно з іншими книжками про війну "Аеропорт" отримав найпотужнішу підтримку мас-медіа. Цьому, звісно, сприяла сама особистість автора - росіянин з походження, який реалізувався як журналіст і фотограф "Los Angeles Times", підтримав українців у війні на Сході і кілька днів провів разом з кіборгами в Донецькому аеропорті. Його світлини Майдану, а надто вражаючі портрети кіборгів, облетіли весь світ. Але Сергієві Лойку було що додати  - і він взявся за роман.
Серед очевидних переваг "Аеропорту" - динамічність оповіді, насиченість тексту подіями, відсутність "води". Роман написано майстром слова, який має унікальний життєвий досвід і вміє про нього оповісти, тримає увагу читача, вражає його. Калейдоскоп розказаних історій не лишає байдужим, надто якщо усвідомити, що ці історії можуть бути й невигаданими.
Найцікавіші персонажі (розуміємо, що серед них - реальні українці, які тримали Донецький аеропорт) - це кіборги. Як на мене, розповіді про їхні долі (вигадані чи справжні) - найцінніше в книжці. Заради цього я й читала "Аеропорт"  - щоб дізнатися, про що кіборги могли говорити, думати в умовах абсурдного протистояння за аеропорт. 
У тих частинах, де йшлося не про кіборгів, смак трохи зрадив автора, як на мене. Наприклад, у розділі про Маленького Великого Чоловіка (Путіна) автор трохи відхилився від загальної художньо-документальної оповіді і вдався до гротеску. Нічого не маю проти такого прийому, але в цій книжці саме ця частина трохи заважала, складалося враження, що автор старався писати як письменник, а не як журналіст, і зрештою, зрадив собі.
Не повірила я й у любовну лінію. Трохи притягнутим за вуха видався мені трикутник Олексій-Ніка-Степан, окремі ходи взагалі дуже "мильні": мордобій між Олексієм і Степаном через Ніку після того, як вони врятувались від обстрілу, поведінка Ніки після того, як дружина Олексія дізналася про зраду... До речі, образ дружини Олексія Ксюші навпаки дуже переконливо виписаний. Є тут щось особисте...
Ще трохи здешевлює текст те, що автор свідомо обрав для роману відомі усім вражаючі епізоди Майдану й АТО: смерть Устима Голоднюка, те, як кіборги шукали стегно загиблого побратима, аби бодай щось від нього мало шанс бути похованим удома й багато інших... Автор брав ці епізоди і щось домислював, але оскільки вони й так не можуть лишити байдужими, склалося враження, що це якась художня підстраховка і приманка одночасно. Такий собі конспект ярчайших подій.
Ну й явне екшнство окремих епізодів - коли Степан, як Бог з машини, рятує Олексія, коли Олексій рятує Ніку від кулі снайпера, останньої миті закриваючи її собою. Може, тут річ у моєму сприйнятті: я все ж таки більше оцінила ту частину роману, яка написана пером журналіста і фотографа, а не ту, де він намагався показати себе режисером бойовика.
Взагалі, книжка тяжка, хоч і читається швидко. Мені поки нема з чим порівняти "Аеропорт" Сергія Лойка, оскільки про війну я більше читала документальних книжок і віршів. Але "Аеропорт" викликав у мене бажання продовжувати цікавитися цією темою в сучасній літературі. 

понеділок, 12 жовтня 2015 р.

Епічність проти абсурду, або Та, що б'ється головою об лід

Насправді зараз я б хотіла читати художню літературу і сприймати книжку як доповнення до чашки чаю. Виписувати цитати "за любов" і "за жизнь" чи й просто насолоджуватися сюжетом. Та час підкидає інші книжки - нехудожні, написані далекою від літературності мовою. Такі не почитаєш за чашкою чаю. Але поглинаючи сторінки одна за одною, розумієш - ось вона, справжня книжка "за жизнь".
Надія Савченко не думала писати про своє життя, вважаючи, що "книги пишуть, коли хочеться померти... А мені поки ще не настільки фігово". Так у серпні 2014 року вона відреагувала  на пропозицію одного зі своїх адвокатів (і одного з моїх улюблених "знатоків") Іллі Новікова подумати над книжкою. Улітку 2015 року  автобіографічний роман "Сильне ім'я Надія" побачив світ. Я подумала: мабуть, їй забракло сил жити, раз вона все ж вирішила викласти думки на папір. Значить, уже "наскільки фігово". Зараз, прочитавши книжку, розумію, що надто сентиментально уявляла собі постать Надії Савченко: насправді це ДУЖЕ ЖИТТЄРАДІСНА людина, і книжка в неї вийшла по-своєму весела. Навіть у "Саду Гетсиманського" Івана Багряного свій гумор. Чому б його не було тут?
До Савченко я читала оповідання Сенцова, теж політв'язня. Той писав про свої повсякденні досвіди, але навіть якщо він говорить про світлі дні дитинства, у результаті обов'язково стає сумно: помирає улюблений собака, з роками спивається найкращий друг, школа ламає хребет. 
Надія Савченко пише про страшні речі: дві війни, численні смерті, полон, голодування, психлікарні... Та при цьому з кожної сторінки пульсує гумор і впевненість у тому, що життя - штука таки прекрасна, і було б зовсім чудово, якби її не псували усілякі боягузи і відморозки. 
Коли я читала цю книжку, всередині нав'язливо дзижчала думка: я читаю про людину, образ якої ідеально годиться для дум, історичних пісень і фантастичних казок. Зараз, кажуть, українцям бракує розмов про героїв. І українці ходять на "Той, хто пройшов крізь вогонь" і на "Івана Силу", радіючи з того, що були і в нашій історії переможці, сильні духом і тілом люди. Українці, почитайте книжку Надії Савченко.
Колись про неї писатимуть в книжках з історії. І в тому рядочку, де згадають про Надію Савченко, поставлять зноску і напишуть щось на зразок: Надія Савченко - Герой України, українська військова, політв'язень. Учасниця миротворчої місії в Іраку. Учасниця Революції Гідності, АТО. Згадають про полон, голодування, про судові процеси. Але все це мало розповість про неї як про людину. 
Надія Савченко не позбавлена літературного хисту - хай про що вона пише, відірватися не можна. Її біографія дуже багата. Аж не віриться, що 34-річна жінка скільки всього пережила. І стільки всього начудила. Стількох людей врятувала. Стільки всього побачила і так переконливо й смачно про все це розповіла.
Епічний образ вольової й сильної жінки Надії Савченко  - родом іще з дитинства. Вона була справжньою пацанкою. У досить юному віці дівчинка полюбила пиво, "а що буду курити, знала ще з чотирьох років". На всіх родинних святах "зазвичай горілку вибирала". Корову навчилася доїти в чотири роки. У шість - клепати косу, у сім - косити. Із шести років шила на машинці, вишивала, в'язала і плела гачком. У дев'ять років за відсутності вдома мами запекла курчат, нафаршированих рисом і чорносливом. Про таких кажуть: і швець, і кравець, і на дуді грець) Справжня козачка!)
Взагалі, Надія Савченко володіє незліченними вміннями. Вона може поділитися секретом відкривання наручників, маючи військовий досвід, знається на військовій техніці, зброї, але коли треба, може забити кролика, зарубати курку, пошити спідницю, змайструвати меблі, зробити ремонт, намалювати дітям у дитсадку плакати... Іноді не віриться, що все це до снаги одній людині.
Нам колись в університеті розповідали про людей ренесансного типу. Здається, що вони вміють усе і на всьому знаються однаково добре. З цього погляду, Надія Савченко явно ренесансного типу особистість) До речі, ця книжка дасть поживу для роздумів представникам феміністичної критики в літературі, оскільки "баб" у військовій справі дискримінують, і щоб давати відсіч, треба бути крейзі, невгамовною.
До речі, про матюки. Міцних слівець, як і різних натуралістичних описів, тут предостатньо. Але все виправдано. Не можна псувати олітературненням необ'їжджений темперамент авторки - адже і в ньому теж її непідробна щирість і безпосередність...
Пишу оце і думаю: чому я не згадую про політичні погляди Надії Савченко? Чому не переказую абсолютно дурнувату ситуацію з її полоном? Чому не пишу про її ненависть до деспотичного режиму Росії, непримиренним ворогом якої вона стала? Чи про Майдан, де вона однаково помагала пораненим по різні боки барикад? Чи про Ірак, де вона припала до душі якомусь шейху? Чи про психлікарню? Чи про буквально погодинний стан людського організму в умовах голодування? Мабуть, важливо одне: сказати, що в усіх цих ситуаціях Надія Савченко лишалася сама собою і чхати хотіла на систему. І це те, про що сьогодні мріє кожен навіть принагідно до значно дрібніших ситуацій: не боятися показати свою справжню сутність, не прогинатися, не мовчати несправедливості в обличчя.
Колись про Надію Савченко навигадують легенд, назнімають фільмів, можливо, зосередять увагу на дитинстві, ймовірно, приплетуть якусь любовну недолугу лінію. Прогнозовано, що Надія Савченко стане таким собі Котигорошком у спідниці. Хоча які там спідниці - камуфляж, короткострижене волосся, цигарка в зубах. Вона стане персонажем, образом. Це неминуче.

Але зараз вона - тільки людина. Досі у в'язниці. Людина, яка гине на очах, а світ спостерігає.