вівторок, 29 вересня 2015 р.

Самовидці війни

Існують такі конкурси, яким чомусь довіряєш. "Самовидець" для мене один із таких. Коли конкурс стартував уперше, я навіть не думала брати в ньому участі, оскільки не мала якогось унікального досвіду, який міг би згодитися для такого ноу хау, як художній репортаж. Але подумки відзначила, що це щось цікаве, неординарне, і треба буде принагідно дізнатися про це більше.
Якийсь час потому в книгарні "Є" я побачила книжку "Світ у масштабі художнього репортажу", куди увійшли найкращі репортажі про подорожі. Звісно, я її купила і, зізнаюся, не могла від неї відірватися. Пригадую, як була членом ДВК на виборах у травні 2014 року і в перервах між реєстрацією виборців, коли нормальні люди насолоджувалися хвилинами спокою і бутербродами, я читала цю книжку і вже знала: колись точно візьму участь у конкурсі.
Нескладно було передбачити, що тема наступного конкурсу стосуватиметься Майдану й війни. Як і в тисяч інших волонтерів, і в мене була своя історія Майдану, дивовижні знайомства, неймовірні, непередавані відчуття. Я відчувала, що тепер маю право про це написати. Я б написала про це незалежно від конкурсу, просто для себе - такі досвіди не повинні забуватися, їх неодмінно треба зафіксувати. Але завдяки "Самовидцю" про моє спілкування з неординарними майданівцями може прочитати ще хтось. Це щастя для мене.
Побачивши свій репортаж надрукованим у книжці, чомусь так розхвилювалася, що не змогла його перечитати. Обережно перегорнувши "небезпечні" сторінки, я взялася за інші історії.
"Історія наживо" - це книжка про людей. Причому вона не тільки про персонажів, життєві історії яких обрали для репортажів автори. Автори - це теж персонажі. Юні чи досвідчені, ніжні яноголоподібні дівчата чи мужні чоловіки, волонтери і бійці, та найчастіше все ж  професійні журналісти. 
Є тут тексти про бійців АТО, про волонтерів Майдану, про різні громадські організації, навіть про майданівських фріків (наприклад, у репортажі про священиків). Нема тут надмірної ідеалізації й фальшу, багато йдеться про смерті й жахіття, які автори бачили на власні очі. Самовидці війни.
Мене вражає мужність окремих авторів. Це колосально, що вони змогли написати те, що написали. Зараз ще тяжко усвідомити, наскільки це насправді цінно. Особливо мене вразив текст Сергія Лефтера "Сімнадцять миттєвостей полону" про те, як автор-журналіст потрапив у Слов'янську у полон. Я б віддала перше місце саме цьому репортажу.
Але загалом читати деякі матеріали було дуже тяжко. Морально. Тішить тільки гордість за наших бійців, волонтерів, журналістів. І раз у раз ловиш себе на банальній думці: "Вертайтеся живими".
А ми про все пам'ятатимемо. Завдяки цій книжці зокрема.





середа, 23 вересня 2015 р.

Цей далекий, нереальний Крим...

Коли моя подруга Віка Решітько попросила мене оцінити з читацького погляду її оповідання "Амулет на щастя", я вірила в те, що цей твір неодмінно потрапить до майбутньої книжки про Крим. І не помилилася, на щастя. Мабуть, як і мене, членів журі зачарувала неймовірна атмосфера  й енергетика чарівного півострова, що лилася зі сторінок Вікиного оповідання. Та й не тільки її. Надто сильно огортали спогади, надто гірко було усвідомлювати, що для багатьох людей (для мене так точно) красоти і смакоти Криму надовго лишаться в минулому. 
До збірки "Крим по-українськи", що побачила світ у видавництві "Discursus", увійшли найкращі тексти, написані для конкурсу "Новела по-українськи". Я ж вирішила прочитати книжку ще й із поваги до улюбленого жанру оповідання, адже, на жаль, не всі видавництва охоче публікують малу прозу.
Розумію, що зараз видамся занудою і не варто з того починати, але мене прикро вразила несумлінна робота коректорів видання. Я вважаю, що про це треба говорити, все-таки уважність до тексту свідчить про рівень видавництва. Хотілося б, щоб у майбутньому видавці відповідальніше ставилися до коректури й літературного редагування. 
Тепер про тексти, що зустрілися під однією обкладинкою. Вони різні. Серед них немає шедеврів, багато досить таки тенденційних. Але всі дуже атмосферні. Новели різнотемні: від мелодраматичних і дещо надуманих ("Кримські чебуреки") до виконаних у жанрі альтернативної історії ("Кримсько-українська анархістська республіка"). Мені ж до душі припали, окрім Вікиного "Амулета", новела Сергія Лефтера про собаку Крима і "Аліме" Ігоря Астапенка. "Аліме" відрізняється від інших своєю мовою: ти просто уявляєш, як автор сидить і добирає слова, і нагнітає стилем, щоб будь-хто, прочитавши результат, сказав: "Отак пишуть письменники". Жартую, звісно. Просто інші тексти написані значно простіше, вони подеколи більше нагадують спробу репортажу, а не літературний твір. Я не кажу, що це добре чи погано. Просто так воно є.
Погано пам'ятаю новелу про Маркову корову, проте головний образ України як корови, а Криму - як її вимені вважаю цікавою знахідкою автора. Пізнавальною для мене виявилася новела "Фокуст" про електростанцію. І закінчення несподіване, як і годиться для новели. 
Якщо чесно, мене розчарували трохи твори, які потенційно могли б бути пригодницькими. Приміром, оповідання "Високо в синьому небі". Дуже атмосферно все починається, кілька людей вирушають в експедицію, автор досить вправно нагнітає атмосферу, здається, що ось, зараз щось буде. Щось цікаве, щось непередбачуване. У результаті одна з персонажів пошкоджує руку, кров з неї стікає 12 (!) годин, але колега її рятує, перев'язавши рану. Уся пригода. Аж зло бере.
Ну але принаймні була спроба написати щось пригодницьке.
У збірці багато кримських татарів. Але, якщо чесно, вони частіше постають для колориту і тому, що правильно, пишучи про Крим, згадати кримських татарів і посадити їх довкола багаття разом з українцями й представниками інших народів. От якби у збірці була якась така новела, на зразок "На камені" Коцюбинського! Тоді б можна було сказати, що колорит передано, і татари самодостатні:)
А взагалі, трохи відчувалося, що про Крим пишуть люди, які не є його мешканцями (за винятком однієї, здається, авторки). Автори - туристи, журналісти, репортери, вони пригодошукачі, вони сповнені патріотичних поривань. І мають своє бачення Криму. Цікаво, як сприймуть цю збірку українці, що лишилися в Криму і все бачать ізсередини? Про що подумають? Що б захотіли додати?
А я перегортаю останню сторінку книжки і розумію, що хоч у деяких творах і йдеться про те, що Крим до нас повернеться, та все ж головний настрій книжки - сум за чарівними місцями, де зараз кояться події, далекі від казкових.

середа, 16 вересня 2015 р.

Про що пишуть "терористи"

На оповідання Олега Сенцова я не покладала особливих літературних сподівань. Керувалася звичайною людською цікавістю: яка вона, людина, що на двадцять років опинилася за гратами? Про що взагалі пишуть майбутні терористи?
Обкладинка збірки, виданої видавництвом "Laurus", кричить: зараз буде СЕНЦОВ. "Отже, все-таки, біографія" - засмутилася я, бо хотіла все ж художнього тексту.
Та я його отримала, цей художній текст. Родзинка в тому, що його автор - по-перше, режисер, а по-друге - життєлюб. Удруге цьогоріч я читала оповідання і думала про те, як чудово, коли в цьому жанрі пишуть саме режисери: жодного зайвого слова, зате емоції за край. Лаконічно, динамічно, кінематографічно. І навіть наївно де в чому.
Спершу ця наївність зачаровує. За неї світ полюбив, приміром, Ерленда Лу: життя просте, прості його радощі. А якщо сумно, треба сумувати. Якщо хтось помирає - ти неминуче страждатимеш, але життя не закінчується. "Життя взагалі не закінчується, навіть якщо хтось із нього йде". Якщо собака, то справжній друг, але ж друзі змінюються упродовж життя? А взагалі, ми не зобов'язані когось любити. "Легко любити того, хто далеко, і важко того, хто поруч". 
Згодом ця навність в описуванні моторошних речей лякає. Це як читати Стівена Кінга, коли він описує якісь жахи, нагнітаючи атмосферу простим переказом дитячих вражень. Але в Сенцова страшніше, тому що надто схоже на щорічні досвіди наших батьків, нас самих, урешті-решт. Є речі прості, а я є складніші. Приміром, важко любити стару бабусю, догляд за якою з роками обтяжує. Її здають у притулок, потім вона помирає, потім її ховають. І емоцій у цім похороні менше, ніж коли сипав землю за неприкрите тіло улюбленої вівчарки Діка, якого, втім, теж швидко забув, щойно подорослішав.
Легко згадувати світло дитинства, коли всі були кращими: і ти у своєму прагненні пізнавати світ і радіти його таким величезним маленьким радощам, і твої батьки, і твої друзяки, дехто з яких закінчить життя, замерзши п'яним. 
Важко згадувати запах лікареньки, де тобі видирали гланди й аденоїди, та ще важче - ту кватирку, через яку  сусід по палаті викидав речі іншого сусіда-дауна, а ти дивився на це і мовчав. А тепер минули роки, а ти все ще не можеш забути це мовчання.
Мабуть, варто сказати і про шкільні роки Сенцова, про його успіхи у навчанні і крах у намаганні стати такими, як усі. "Единственный путь стать своим - это скатиться в учебе, не выделяться, постоянно прогибаться, и тогда, возможно, тебе достанется место одной из "шестерок" в окружении лидеров. Но я такой судьбы не хотел. Я хотел стать своим, оставаясь при этом самим собой, но это почему-то не получалось". І хотілося б думати, що це совкова шкільна система призвела до такого (автор багато говорить саме про совкові системи), але, як на мене, її рудименти досі відгикуються нам (приміром, написавши два розділи дисертації за два роки я почуваюся не "молодчиною", а саме "вискочкою"). Сама не знаю, чому. Але Сенцов вирішив іще тоді, в школі: "В школу я все-таки ходил не зря, и не как вычислять треугольнички, мне это ни к чему - я научился в ней никогда не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться и не размениваться. Не сдаваться. И не размениваться. А еще - что вовсе не обязательно стремиться быть как все".
І все-таки назвати Сенцова унікальною людиною не можна. Він просто морально здоровий і талановитий при цьому, та ще й, на біду, щирий. А це часто добиває закомплексованих бездарностей, звиклих благоговіти перед уявними авторитетами. У нього нормальні людські цінності і безмежний інтерес до життя. Як і в кожного з нас. Якщо хочеш чогось досягнути - працюй. Якщо ти бачиш несправедливість - протестуй. Але тільки будь собою.
Усе жахіття в тому, що є території, де ти не можеш просто так вийти і висловити свій протест. Де за це ти можеш отримати двадцять років. Усе це просто і моторошно, як і оповідь у стилі Олега Сенцова. Але терористи так не пишуть.
І саме тому так після цієї книжки гірко.

неділя, 13 вересня 2015 р.

МРП головного мозку

Цьогоріч уперше зацікавилася конкурсом "Молода республіка поетів" і навіть вирішила відвідати гала-концерт фіналістів конкурсу. Оскільки серед членів журі справді талановиті письменники, було цікаво подивитися на результат їхньої роботи, хотілося відкрити для себе авторів, за яких далі вболіватимеш на "Смолоскипі", чиї книжки читатимеш і хотітимеш про них написати.
Дурень думкою багатіє, як виявилося. Але про все по черзі.
На вулиці Валовій, у магічній атмосфері вечірнього Львова на терасі Музею Ідей зібралася молодь - почитати, послухати, повболівати. У мене на меті було одне: спробувати відрізнити творчість авторів одне від одного, бо передчувала, що почую вірші-молитви, що знову щось "проростатиме з-під шкіри", що знову буде багато дотиків, запахів і кольорів, рослин, смерті, але мало буде справді унікального досвіду, тим більше - стилю.
І, звісно, майже все це буде неримоване.
На жаль, я не помилилася.
Звичайно, учасники конкурсу тільки початківці. Не можна придиратися, тим більше в такій тонкій справі, як поезія. Але мене розчарували не так вони, як члени журі, які обрали саме таку десятку. Не хочеться вірити, що й тут не обійшлося без знайомств, але схоже на те. Особливо принагідно до невиразної поезії переможниці.
Вели вечір Богдана Неборак і Анастасія Євдокимова. Вони намагалися зробити його невимушеним і веселим, мені деколи здавалося, що на моїх очах не концерт неформальної поезії, а "Танці з зірками" з ведучим Юрієм Горбуновим. Щоправда, не всі учасники були готові до шоу, і це було помітно. 
Тепер щодо учасників. Справді сподобалися двоє - Сергій Шкабара й Ігор Астапенко. Сергій Шкабара не цурається рими, і це його помітно відрізняло від інших. В Ігоря Астапенка є свій стиль, щоправда, він - поет-філолог, і тому його творчість теж більше сподобається прихильникам алюзій, символів, хитромудрих образів.
Серед дівчат запам'яталися учасниця з Польщі (боюся помилитися). А ще - поетка з Кривого Рогу (у неї теж були римовані вірші). Решту я не можу відрізнити одну від одної. 
Цікаво, що про все це думає Ростислав Семків, який загадково потягував свою фірмову люльку, спостерігаючи за дійством з-за паркану? Побачимо навесні, після оголошення результатів "Смолоскипу", у якому, без сумніву, братимуть участь фіналісти ''Молодої республіки поетів". У разі чого, я за Сергія Шкабару.

четвер, 10 вересня 2015 р.

Діти, з якими не говорили про мистецтво

"Таню, от поясни мені: ну що за краса в портретах Пікассо?" - запитала якось мама, коли помітила, що я розглядаю його картини на екрані монітора. "Ну, тут же річ не в достовірності зображеного, а в емоціях, які викликає зображена жінка", - намагалася пояснити те, чого й сама толком не розуміла. - "Якби не волосся і не підпис "Портрет Дори Маар", я б могла й не здогадатися, що то жінка" - відрубала мама. 
А то ще подарували мені репродукцію якоїсь із картин Кандинського.
"А що гарного в цьому?" - все допитувалася мама.
"Може, в цьому нічого нема гарного, але коли я дивлюся, то в мене таке саме відчуття, ніби я читаю якусь старовинну народну казку. І мені приємно", - відповіла я.
"Хіба не краще казку почитати?" - скептично зауважила мама. 
Але я сама бачила, як мама роздивлялася "Герніку" Пікассо. І бачила, як читала якісь статті в журналах про мистецтво. Її, як і мене, цікавить мистецтво - тому в нас удома так багато  різних енциклопедій. Та, правду кажучи, бракувало якоїсь легкої книжки, написаної не для того, щоб потопити глядача у фактах, а щоб надихнути його і далі ходити в галереї, цікавитися живописом.

Коли книжка Франсуази Барб-Ґалль "Як розмовляти з дітьми про мистецтво" побачила світ, я вже знала, що подарую її мамі. Але перед тим прочитаю сама. Бо я теж дитина, якій завжди було цікаве мистецтво, але з якою, як і з мамою, про нього не говорили, і тому довелося самій пізнавати його красу.
Якось у твітері прочитала в кого фразу: "Хочу всі книжки "Видавництва Старого Лева". Що ж, я так само. Розкішні репродукції, яскраві кольори, чудовий переклад, стильний дизайн - видавці вкотре відтвердили свій захмарний рівень. А що може бути кращим виявом поваги до читача?
На початку книжки авторка дає поради щодо того, як не відштовхнути дитину від мистецтва, як зацікавити її походом до мистецької галереї, як важливо просто й неупереджено підходити до тих чи тих творів живопису. 
Далі починається неймовірно цікава подорож галереєю світових шедеврів живопису. І хоч більшість людей одразу перегортує читати про сучасне мистецтво ("так за що ж ця мазинана стала відомою??"), для мене найцікавішими стали розділи про мистецтво Відродження. Приголомшила картина Фра Анджеліко "Благовіщення" - скільки деталей я пізнала завдяки невимушеному коментереві пані Француази! От як треба по-справжньому оглядати картини.
Авторка, цей добрий безпосередній гід, намагається передбачити питання дітей різного віку - і відповідає на них інформативно, але без зайвини. Картини подано за хронологічним принципом, і  майже кожна з них відома глядачеві, та не про всі ми знаємо достатньо, щоб оцінити її істинну вартість. 
Для мене, хоч за віком я вже не дитина, книжка сповнена відкриттів. Наприклад, картина ван Ейка "Подружжя Арнольфіні" (ну та, де чоловік нагадує обличчя Путіна). Я завжди думала, що дружина Джованна вагітна, але ж ні, виявляється, то була мода на такі сукні. Цікаво? Звісно! І таких цікавих деталей, які перевертають усе з ніг на голову, в книжці сила-силенна!
Варто сказати, що коментарі авторки часом дуже веселі й наївні. І це тільки підкреслює, що не варто ставитися до картин так, ніби нам не до снаги їх пізнати. Треба вчитися дивитися на все своїми очима, а якщо чогось не знаєш, завжди можна зазирнути в якийсь довідник і почитати значення символів, кольорів, перечитати біблійні й античні сюжети, біографії художників та персонажів їхніх картин. Але осягати живопис можна і треба самому. Мабуть, від цього процесу й отримуємо найбільше задоволення.
Запишу тут перелік художників, про яких говорить  Франсуази Барб-Ґалль: Фра Анджеліко, Ян вай Ейк, Паоло Учелло, Ботічеллі, Босх, Леонардо да Вінчі, Йоахим Патінір, Тиціан, Пітер Брейгель-старший, Караваджо, Жорж де Латур, Хусеппе де Рібера, Ян Давідс де Хем, Нікола Пуссен, Ян Вермеєр, Гойя, Шпіцвег, Тернер, Моне, Дега, ван Гог, Шагал, Леже, Мондріан, Пікассо, Поллок та ін. Мені в цьому списку бракувало хіба улюбленого Рене Магрітта).

Коли дочитала книжку, було, як завжди, трохи прикро розлучатися. Але магія конкретно цього видання в тому, що до нього завжди можна повернутися. Із будь-якої сторінки.

...А мама, хоч викладає у школі не живопис, а проте вже знає, про що і як розповісти своїм учням на заняттях групи продовженого дня.




неділя, 6 вересня 2015 р.

На всі "Ґудзики"

Якось торік я дізналася, що Ірен Роздобудько написала продовження «Ґудзика». «Ну нащо ж ви так зі мною?» - подумки розчаровувалась я, передчуваючи свої враження від того, як авторка знову зведе Дениса й Ліку і ще й, чого доброго, поєднає їх у щасливім союзі. «Це буде штучно! Їхня історія завершена!», - бідкалася я. «Невже в пані Ірен вичерпалося натхнення, і їй більше нічого писати?» - дивувалася. Та хай що я думала, напевне знала одне: зітхатиму чи бурчатиму, а все одно куплю «Ґудзик-2». Хоча б для того, щоб віддати належне «Ґудзику».
 Зараз мені трохи дивно усвідомлювати, що саме з «Ґудзика» почалася моя любов до сучасної української літератури. 
Це сталося задовго до того, як я дізналася про поняття «елітарна», «масова», «жіноча» література, тому манірно не охала з приводу недолугої обкладинки, а просто взялася читати. Та й що іще робити на верхній полиці потяга, який віз школярів із Всеукраїнської олімпіади з мови й літератури, що відбулася в Тернополі, в рідні пенати Черкащини? Напередодні, гуляючи містом, наша група зайшла до книгарні, й наша куратор купила собі книжку «Дванадцять». Я ж просто розглядала книгарню (у моєму місті не було жодної) і проговорювала подумки імена, які мені ні про що не говорили. Хіба що лауреатка Шевченківської премії Марія Матіос і її «Солодка Даруся»  - назву цієї книжки я собі виписала, щоб знати хоч одне ім’я представниці загадкової сучасної української літератури, такої проблемної для викладання у школі маленького містечка. Витріщившись на цілий вулик книжок і усвідомлюючи, що наша література не закінчилася на «шістдесятниках», я раптом почула: «Оця письменниця написала цікаву книжку. «Ґудзик» називається. Можеш почитати, тобі сподобається. А я собі її іншу візьму, «Дванадцять».
І я взяла книжку «Ґудзик» Ірен Роздобудько і «Культ» якогось (якоїсь?) Любка (и?) Дереша. Тоді мені було 16 років, і я не знала, що саме ці дві випадкові книжки відкриють мені дорогу до сотень книжок сучасних письменників, які я прочитаю ближчими десятьма роками.
Історія взаємин режисерки Єлизавети Тенецької, закоханого в неї Дениса і дочки Єлизавети Ліки вразила мене найбільше двома речами. Перша: як можна не помітити нової шафи в квартирі? Друга: і правильно Ліка зробила, що втекла! І не шкода тебе, Денисе, не шкода! Так аргумент «за жизнь» переміг докір у недостовірності. Художня умовність. Письменник має право. Але ж який фінал! Ах, ці українські мужики, знову підкачали!
Після того, якщо я не знала, що подарувати знайомій або малознайомій дівчині чи жінці, завжди обирала «Ґудзик». І ніхто не розчаровувався!
Наступні десять читацьких років трохи виховали в мені зверхність щодо деяких книжок і видавництв, але щоразу, коли ловила себе на словах про масову і жіночу літературу, згадувала «Ґудзик» і свої переживання в поїзді. І трохи зваженіше ставилася до того, що кажу.
Але факту, що виходить другий «Ґудзик» я не зраділа. Так само, як і ціні на неї – 80 гривень на «Книжковому Арсеналі» віддала за неї я. Але на презентації трохи відтала – надто вже мила ця пані Ірен. Але невже вона справді наважилася приплести до мелодрами Майдан? Ну навіщо?? Досить з мене й того бога з машини, який знову зведе Дениса й Ліку.
І ось я почала читати. Світське життя Єлизавети Тенецької, її фільм. Спільні з Денисом пошуки Ліки. Життя Ліки за океаном, її пошуки себе й творчість. Нічого такого. Не варто було це писати.
І тут – бац по голові – поява образу Марини, лікаря Денисової матері. І тут подвійний бац – Майдан. Усе те, що я бачила сама, що я відчула і теж пережила разом із своїми знайомими і незнайомими друзями, постало на сторінках, майстерно вплетене в долі персонажів. Словом честі, я не вірила, що може бути такий момент у книжці, щоб він за силою й несподіванкою дорівнював шоку після того, як у першій частині Денис знаходить у шафі той фатальний ґудзик. Але він є!!!! І тільки тому, що хтось може захотіти прочитати цю книжку, я не хочу розкривати сюжетні гачки, які міцно чіпляють тебе, а ти й не хочеш відпускатися.
«Ґудзик-2» значно глибша книжка, ніж перша частина. Серйозніша. Різноплановіша. Іще кінематографічніша. Значно ширший спектр емоцій переживаєш, ніж якщо читаєш звичайну мелодраму «за жизнь, за любов».  Мені було безмежно жаль деяких героїв, бо я розуміла, що вони невигадані. І безмежно радісно від того, що я помилилася у своїх очікуваннях.

А все ж третьому «Ґудзику» не бувати… 







четвер, 3 вересня 2015 р.

Верлібр і рима у творчості початківців

Мода на верлібри в сучасній молодій поезії триває. Хтось із авторів нехтує римою, сприймаючи її як вияв творчої несвободи, інші ж уникають її, бо не впевнені у своєму вмінні послуговуватися можливостями силабо-тоніки. Верлібр же часто вважають доступнішим для написання і перекладу, та й чіткі критерії до оцінки верлібру знайти важче. Про те, як сприймають вільний вірш відомі письменники й критики, цікавимося в поетів Івана Андрусяка, Дмитра Лазуткіна, Анни Малігон і літературознавців Тетяни Трофименко, Ігоря Котика, Євгена Барана.
1. Які вірші Вам назагал більше до душі — римовані чи верлібри? Із чим пов’язуєте звернення автора до вільного вірша — прагненням експерименту, втомою від традиційних форм чи чимось іншим?
2. Яке Ваше ставлення до того, що молодь часто дебютує верлібрами? На Вашу думку, це (переважно) невміння римувати чи вияв творчої свободи й експериментаторство?

Іван Андрусяк, поет:

— Процес народження вірша для мене так і залишається таємницею за сімома замками. Знаю одне: вірш народжується сам і форму собі обирає сам, і процес цей дуже умовно «контрольований» свідомістю автора. З певною насторогою я ставлюся лише до так званих логічних верлібрів — таких, які базовані винятково на мисленнєвому процесі, без зважання на евфонію, на «звучання». Утім, і в такий спосіб можливо сягнути ефекту поезії, тому стверджувати щось категорично не беруся. Хоча й не приховую, що мені більше до душі саме евфонічна, «звучна» поезія — байдуже, римована чи ні. Зрештою, рима — лише елемент евфонії, а для поета — лише засіб, один із багатьох можливих. Інша річ, що українському поетові гріх не користатися з тих колосальних у цьому сенсі можливостей, які дає наша мова. Узагалі ж, як на мене, добрий поет мусить прагнути до володіння усіма можливим­и засобами «контролювання» отого таємничого процесу народження вір­ша, — а якщо він ще й не зациклюватиметься на котромусь із них, то взагалі ідеально. Тому молодим авторам я радив би активно вивільняти свою поетичну енергі­ю як за посередництва рими, так і без нього — «виписуватися» в усі можливі способи і не зважати на моди чи упередження.

Дмитро Лазуткін, поет:

— Мені подобається писати, як пишеться. Верлібр — це величезний простір свободи, в якому є своя внутрішня музика і свій глибокий ритм. Вільний вірш відкриває безліч нових можливостей: автор не йде за тим, що диктує рима, а сам створює власні світи. Утім, традиційна римована поезія для мене — ще й мірило літературної майстерності. У римованому вірші не приховаєш огріхів, як це можна зробити у верлібрі, тому все ж саме традиційна форма є таким собі тестом на профпридатність поета, хоча є й винятки з цього неписаного правила.
 Іноді молоді автори вважають верлібром те, що взагалі не стосується пое­зії. Тож варто кожен випадок розглядати окремо. Але відчуття внутрішньої музики має бути, інакше текст перетворюється на мертве тіло з відмерлих слів.

Анна Малігон, поетеса:

— Якщо обирати між якісними римованими віршами і якісними верлібрами — то таки римовані лягають легше, вони мені ближчі. Верлібр дає більше свободи для втілення думки. Іноді просто неможливо сказати по-іншому, тільки в такій формі — це залежить від духовного стану автора на момент написання вірша. Щодо другого запитання, то іноді — так, верлібром послуговуються через невміння римувати. Але якщо прекрасно вдається писати вільним віршем — то чому б ні? Є чудові верлібристи, є графомани-«римувальники». А щодо творчої свободи... Якщо поет її не відчуває, то це не поет. У такому разі варто взятися за щось інше.

Тетяна Трофименко, літературознавець:
— Думаю, буду не першою, хто на запитання про те, які вірші більше до душі читати — римовані чи верлібри, — відповість: талановиті! Творче обдарування може виявитися в будь-якій формі, справжнім поетом не станеш лише завдяки культивуванню техніки римування чи експериментуванню зі строфікою. Крім того, як на мене, нині вільний вірш уже не маркується як виразно нетрадиційний і присутній у доробку більшості поетів поряд із римованим, є лише одним зі способів утілення поетичного слова.
Поза тим, не можу не визнати, що римовані вірші є технічно складнішими, тож не дивно, коли молодий поет вдається до верлібрів. Сподіваюся, що хоча би в окремих випадках це є добрим знаком: людина відчуває, що ліпше уникнути неоковирних рим, котрі спотворять зміст поезії, отже, має естетичний смак і високу планку творчості. Гірше, коли вже визнані популярні поети не відчувають примітивності та повторюваності своїх римованих пасажів, їхнього поступового перетворення на міський шансон чи сільську баладу в найгіршому розумінні цих жанрів.

Ігор Котик, поет, літературознавець:

— Якщо говорити про чисту форму — верлібр чи римований вірш, — то мені ближчий верлібр. Хоча головне не форма. Важливіше, як хто послуговується тією чи тією формою, який зміст у тому чи тому творі. Декому з поетів краще вдається розкритися у римованому вірші, а декому — у верлібрі. Поширення верлібру на пострадянському просторі — цілком природний процес. Це як поширення інтернету.
Не завжди, але незрідка верліброве письмо є виявом свободи і водночас — виявом небажання експериментувати. Верлібр здається дуже простою і доступною формою. Але відсутність рими не повинна бути рівнозначною прозі чи есеїстиці. Праця над формою повинна бути, тільки в інший спосіб. Мені, наприклад, цікаві способи використання в поетичному тексті непоетичних форм. Юрій Тарнавський ще наприкінці шістдесятих написав такий цикл «Анкети» (в Україні не друкувався) — поезія прозою у формі анкет. Поет Василь Лозинський написав вірш у формі специфічного кросворда. Верлібр є цікавим, коли він або має ускладнену образність, метафорику, або неординарну структуру.

Євген Баран, літературознавець:

— Я люблю читати талановиті вірші, а як вони написані — в римованому варіанті чи верлібровому, — для мене справа другорядна. Я однаково позитивно сприймаю поезію Василя Симоненка і Юрія Тарнавського, Леоніда Талалая і Василя Голобородька, Ігоря Римарука та Ігоря Калинця, Олександра Косенка і Василя Слапчука — це постаті, за якими яскравий і колоритний світ. Особливо мені подобається польська поезія: Кристина Лєнковська, Анджей Вальтер, Анджей Дембковський, Ядвіга Маліна та ін.
Хоча не бракує графоманії в обох формах вірша. На це нема ради. На неї просто не варто звертати уваги.

Частина авторів не вміє римувати, частина прагне видатися оригінальними. Треба просто знайти свій жанр і свою форму, а не намагатися втрапити в кон’юнктурну колію. Задля справедливости, я мало знаю цікавих молодих авторів-верлібристів. Кращі з них усе-таки схильні до традиційної римованої форми — Наталя Ткачик, Таня Винник, Алла Моргаєнко, Богдан Стрільчик…Для мене є важливим, який світоглядний і естетичний простір цей вірш відкриває мені; має значення наскрізна ритміка, якщо така є, несподіваний завершальний пуант. Словом, коли читаєш і розумієш, що так не втнеш, але воно ж гарно сказано… і моментами звучить, як пісня, слів якої не розумієш.

(джерело: "Літературна Україна")

Наталка Галаневич (“Dakh Daughters”): «І класики, і сучасники в нашому репертуарі переплітаються»



Театрально-музичний гурт «Dakh Daughters» не перестає дивувати оригінальними композиціями й постановками і вже здобув міцну спільноту прихильників. Незвичайності колективу додають не лише особливий вокал, розкіш звучання багатьох музичних інструментів й ефектні образи, а й бездоганний смак у виборі текстів: деякі з них дівчата обирають із доробку знаних і маловідомих українських поетів. Про літературні уподобання «Dakh Daughters» цікавлюся в учасниці гурту Наталки Галаневич.


-          На якому етапі становлення вашого гурту ви вирішили покласти на музику тексти українських поетів? З чого виник цей задум і на чиї слова ви заспівали уперше?
-          Уперше ми використали тексти Михайля Семенка і створили композицію "Папіроси" у січні 2013 року (як Dakh Daughters на той час ми виступили лише із трьома концертами). Ідея взяти Михайля Семенка належить мені, бо це для мене дуже важлива фігура в українській літературі, і взагалі в українському мистецькому контексті. Адже він  наш футурист, зі своєю, оригінальною мелодикою вірша. Семенко мій улюблений поет, тому знаю багато його віршів, і так склалось, що одна з учасниць гурту на якійсь із репетицій придумала мелодію на контрабасі, а я одразу зрозуміла, що його рядки прекрасно лягають на цю музику. Потім докомпоновували цю пісню вже всі разом, а шліфував її як режисер Влад Троїцький. Наша творчість взагалі постійно переплітається із літературою, не лише українською (найперша композиція "Рози" народжена від 35 сонету Вільяма Шекспіра, є композиції на тексти Чарлза Буковськи, Джозефа Редьярда Кіплінга, Йосипа Бродського, Олександра Введенського, Томаса Стернза Еліота).
-          Чию поезію ви вже поклали на музику і кого з авторів ще хочете залучити до репертуару? У чому особливість і складнощі роботи з такими текстами?   
-          З українських письменників ми вже поклали на музику тексти Юрія  Андруховича (композиція "Царівна"), Сергія Жадана (композиція "Візьми"), Тараса Шевченка (композиція "Доля"), Іллі Калюкіна (вербатім у композиції "Ганнуся"), поетичні фрагменти із віршів Павла Тичини (композиція "If"), Миколи Вінграновського (композиція "Darkside"). Ми відкриті до будь-яких спроб із нашими сучасними авторами, це дуже цікаво і з кожним письменником неповторно, бо кожен має свою оригінальну ритміку, завдяки чому створюється кожного разу інакша композиція. Так само цікаво брати тексти класиків (на разі працюємо над текстом Олекси Влизька). У планах також покласти на музику поезіі Іздрика, Катерини Бабкіної.
-          Кого у вашому репертуарі більше – класиків чи сучасників? Співпрацю з ким із письменників ви вважаєте найбільш продуктивною?
-          І класики, і сучасники в нашому репертуарі переплітаються, залежно від того, як і хто резонує на сьогодні з нашою свідомістю. Не можна сказати, що сучасні поети більше нам співзвучні, навіть якщо їхні тексти чисельно переважають в репертуарі. Окрім того багато композицій у нас є на тексти однієї з нас, - ZO - прекрасної поетки (композиція "Дружба", композиція "Страсті", нові композиції "Людина" і "Ерос", написані на тексти ZO спеціально до вистави "Антігона",  в якій “Dakh Daughters” виконує роль Хору).

(джерело: "Літературна Україна", 18 червня 2015 року)

середа, 2 вересня 2015 р.

Про Віру Полозкову і її концерт у Києві

30 серпня в київському клубі «Атлас» відбувся концерт Віри Полозкової. Як я зрозуміла, рік тому поетеса виступала в Києві, тому закінчення літа в українському місті вже стає для неї традиційним.
Я раніше не бувала на концертах Полозкової. Взагалі скептично ставлюся до того, як поетичні виступи називають концертами. Все-таки в концертах для мене важлива самодостатність музики, а на таких заходах вона – тло, хай навіть професійно зіткане і створене наживо. Тому в мене ніколи не виникало бажання послухати, приміром, «Собак у космосі» із Жаданом чи «Карбідо» з Андруховичем.
Не можу назвати себе палким прихильником Полозкової. Є кілька віршів, які мені страшенно подобаються, проте назагал я не можу сказати, що добре знаю її творчість. Але перед концертом погуглила трохи про неї і з подивом виявила, що існує ціла армія людей, які її навіть не те що не сприймають серйозно, а й просто ненавидять. Є навіть такий мем: «Донцова убивает интеллект», «Полозкова убивает поэзию». Ідучи на концерт, я хотіла розібратися для себе, чому така думка виникла. Частково розібралася, але з вердиктом «графоманка» не погоджуюся.

Вірші Полозкової приголомшують багатством мови, її відтінками і точністю, з якою мова може передавати найтонші нюанси людських почуттів. При цьому тематика поезій переважно стосується невзаємного кохання. Або взаємного, але невідомо чому неможливого. Часто йдеться про старість, смерть, про Бога. Про прості радощі життя, про те, як люди розучуються їх відчувати. В принципі, все як і в будь-якого поета, хіба бракує «громадянської лірики». Якщо її може бракувати в принципі. Хоча, за моїми спостереженнями, українським поетам уже нібито й не пристойно писати тільки про ванільні надумані почуття. І добре якщо вони пишуть про Майдан і війну не з чужого досвіду і не з новин. А часто ж буває зовсім не так… Утім, це інша тема, бо Віра Полозкова – поетеса з Росії. І дякувати Богу, що хоч не просторікує про дружбу між народами. Хоча наприкінці вечора зазначила, що на концерті присутня «її хороша подруга», «найкраща співачка України» Джамала. І додала: «у Києві багато моїх чудових друзів, і їх, як і вас (глядачів – Т.С) у мене ніхто не відніме».
Але повернуся ближче до текстів. Через тематику, як її називають «ванільну», вірші Полозкової вважають одноманітними. Але, як на мене, все-таки тут справа не в тематиці, а в її стилі. Бо всі пишуть про вічні теми. Всі пишуть про те саме, але цікаві тільки ті, хто знайшов для цього свою поетичну мову. І вона у Полозкової Є. Саме ця мова, «слог» призвели до шаленої популярності Віри Полозкової  в соцмережах. І це визначає її стиль – саме стиль, а не схему.  Полозкову багато хто з Бродським порівнює, але це навряд чи справедливо. З таким успіхом більшість наших поетес можна порівнювати з Костенко, а поетів – із Сергієм Жаданом. Хіба не химерно? Це зовсім інший рівень. Не те що нижчий, просто інший, і він ще на стадії формування, на відміну від Бродського й Ліни Костенко.
Принагідно до Полозкової, тут ще й заздрістю трохи відгонить. І так красиво накладається на її популярність ілюзорний поділ на масову й елітарну літературу: усі тебе читають і слухають? Згори в пеклі, масовий письменнику! Згори в пеклі несмаку, масовий читачу!
Не те що для мене не існує цього поділу. Він є і в координатах мого читацького поля. Скажімо, існує популярна в соцмережах авторка Леона Вишневська. Чимало моїх знайомих обожнюють її, але я, коли слухаю, чую тільки нагромадження красивих слів і ванільних емоцій, але не бачу розкоші мови, новаторства. Для мене вона «масова письменниця» в розумінні низької якості її текстів. Але це не може стосуватися Полозкової. Бо тоді це стосується будь-кого, хто має свій стиль. Стиль – це теж одноманітність у певному розумінні.
Словом, краще читатиму і слухатиму її, ніж дике нагромадження образів, за якими – спроба видати складність чогось, а насправді – просто відсутність емоційного досвіду, а тому – нічого. При цьому це «нічого» ще й не заримоване, бо рима ж сковує. Але про цю проблему чомусь рідше говорять, хоча особисто мене вона жахає сильніше. Лірика Віри Полозкової принаймні не зверхня. До речі, в неї дуже милі дитячі вірші) Вочевидь, син-малюк надихає.
Єдине що мені справді не подобається, це всі оці Бет, Грейс, Роджер і т.д. у поезіях. Ніколи не зрозумію, навіщо населяти свій поетичний світ персонажами з чужими іменами.
Якщо говорити про сам концерт, то був він дуже теплим. Манера читання Полозкової більш-менш природня, як на мене, майстерна, без екзальтацій і слинявого пафосу. Музика, яка, як я й думала, виявилася тільки тлом, все ж була атмосферною, відеоряд нічим аж таким не відзначався, але принаймні не дратував.
Концерт тривав близько двох годин, і мені не було нудно, що при моїй вдачі дивно. Віра Полозкова надихнула мене на багато думок, і за це їй дякую. Деяких текстів я не зрозуміла, погано сприйняла на слух. Деякі мене не зачепили. Проте часто я почувалася зачарованою, часом – зворушеною, на одному з віршів хотілося заплакати, а на дитячих віршиках – сміятися. Упродовж вечора в мені тепліло відчуття торжества, що так буває в літературі і в житті. А більшого від поезії я не чекаю.

Великі вчинки «маленьких людей»

Ці оповідання мені сподобалися ще коли вони вийшли під назвою «Родимки» у видавництві «Електрокнига» кілька років тому. Не пригадую, щоб тоді про них говорили так активно, як сьогодні: вочевидь, свою роль відіграв факт перевидання оповідань Ірини Цілик у видавництві «Комора» й схвальна оцінка Оксани Забужко, яка порівняла ці тексти «доторком дівочих пальців до хворого тіла».
Некрасива дівчинка-підліток, вимушена торгувати солодощами в переході, доглядальниця за самотнім юнаком-інвалідом, дідусь, спогади про якого змінюють життя онуки, розлучена жінка і її хворий колишній чоловік – такі персонажі населяють збірку. Їхній життєвий вирок – самотність, а проте кожен з них здатен на співчуття, любов і прощення.
У похмурих квартирах київських багатоповерхівок розгортаються гіркі сюжети, і авторка говорить про них без прикрас. Розлучена, але вимушена жити з колишнім чоловіком у одній квартирі Ніна живе очікуванням чергового дня народження сина, який проводить свято в колонії. Вона дбайливо збирає торби, планує, що йому приготувати, думає тільки про прийдешню мандрівку до колонії, і майже механічними видаються її щоденні справи: тяжка робота, сварки з колишнім, догляд за старою матір’ю. Вона – як те мишеня, що, потопаючи, борсається і намагається збити молоко в сметану: везе до колонії торт, не забуває про святкові ковпачки і вітає сина словами: «З днем народження, паразита ти кусок». Раптом Ніна помічає, що колишній чоловік тане на очах, що його точить хвороба, і їй, попри загублене через нього життя, не лишається нічого іншого, як боротися ще й за чоловіка. На таку самопожертву її сподвигає не любов, ні: обов’язок, який виявляється вищим над сварками, бідністю і безпросвітністю.
Свідомими свого людського обов’язку допомоги ближньому є й персонажі інших оповідань, приміром, «Інший ракурс». Доглядальниця Надія Степанівна в пошуках роботи потрапила до самотнього світу візочника Кості, юнака, чиє перспективне і щасливе майбутнє обірвала невиліковна хвороба. Він не виходить з дому, і єдине, що позв’язує його із зовнішнім світом – об’єктив фотоапарата, який з року в рік байдуже знімає світ з єдиного ракурсу – вікна Костиної кімнати. Двох різних за віком і світоглядом людей поєднує несподівана дружба, яка обривається на півслові, але все ж встигає врятувати одного з них, показати, що на життя можна подивитися і з іншого ракурсу.
Особливо щемкими вдалися Ірині Цілик оповідання про дітей. Приміром, «Гайтавер» – про дівчину-сироту, яка вимушена торгувати в переходах, потерпати від рідної баби, подруги, сусідки, однокласників. Дорогами її поневірянь крокує й читач і співчуває невдатній, а проте добрій і порядній Сашці-Гайтаверу, єдиним світлом у житті якої лишилися спомини про матір.
Твори Ірини Цілик пробирають не тільки завдяки точній, лаконічній, але від того не менш емоційній і правдивій художній мові. Сильна сторона оповідань – їхня кінематографічність, що й не дивно, зважаючи на режисерський фах авторки. Динамічність, ощадність у слові, але пильна увага до художніх деталей створюють враження, що це не оповідання – а довершені короткометражки. Одному з творів судилося стати основою для фільму і навіть здобути нагороду Міжнародного фестивалю «Молодість». Ідеться про оповідання «Помин».
Молода режисерка Євгенія з бойфрендом приїздять завершити останні приготування у справі продажу хати покійного Жениного діда Валі. Несподівано дівчину охоплюють спогади про своє дитинство, і вона з жахом усвідомлює, як насправді мало цікавилася дідом, коли виросла. Бродячи закапелками старої хати, натикаючись на кожному кроці на спомини, знайшовши старі яблука, на яких дід відомим тільки йому способом виводив імена найдорожчих людей, Євгенія розуміє, як їй бракує дідового ласкавого слова й мудрої поради.
Автобіографічним оповіданням «Червоні на чорному сліди» Ірина Цілик завершує збірку. Вона говорить про Майдан у своєму житті, в житті свого сина. Вона пише про свої безпосередні враження від пережитого: про Небесну сотню, волонтерство, дим і вибухи, сльози і радість від єднання з такими, як сама. І тому не зупиняє дитину, коли та, гуляючи з мамою Києвом, хоче піти «туди, де свічечки».
Сьогодні Ірину Цілик знають, зокрема, і як авторку слів до пісні «Повертайся живим», яку виконують «Сестри Тельнюк» і Kozak System. Слухачів зачаровує простота і точність, з якою авторка говорить про найголовніше. У своїх оповіданнях Ірина Цілик ще переконливіше й майстерніше висловлюється про великі вчинки людей, чиї імена не стануть відомими. Головне – любити своїх персонажів, і спостерігати за ними очима майже дитячої безпосередності.
Збірка оповідань «Червоні на чорному сліди» Ірини Цілик на сьогодні мій цьогорічний читацький фаворит, якому я бажаю перемоги у рейтингах і преміях. На сьогодні я не бачу рівних їй конкурентів – хіба Форум видавців припас щось цікаве. Що ж, скоро побачимо.





"Без прикрас" - до читача


Днями на прилавках книгарень дебютувала нова серія української прози — «In crudo». Усе в ній спонукає затримати на книжках зосереджену увагу і взяти їх до рук — прізвища авторів, назви творів, оригінальний дизайн і висока видавнича культура. Започаткувало її видавництво, яке раніше літературно-художніми виданнями займалося рідко, а тепер — такий амбітний дебют. Це і спонукало задати кілька питань його директорові Василеві ТЕРЕМКУ.
 

— Пане Василю, як виникла ідея створення серії «In crudo»?
— Намір попрацювати в сегменті літературно-художніх видань не один рік переслідував нас, але з різних причин не доходило до його реалізації. Можливо, тому, що видавничий центр «Академія» комфортно почувався в роботі з навчальною, довідково-енциклопедичною і науковою книжкою. Тепер і шкода згаяного часу, і якоюсь мірою добре, що не рвалися до цієї справи, бо не певен, що кількома роками раніше знайшли б оригінальний підхід й унікальне місце в ній. Є відчуття, що час недарма стримував нас, заставляв шукати свої розуміння і рішення там, де, здавалось би, мало можливостей не повторити вже відкрите кимось.
Іти второваним шляхом сенсу не бачили, а свій шукали, продираючись через сумніви і відкидаючи ідеї, які не витримували випробувань. Багатолітній видавничий досвід, здавалося, застиг у точці замерзання, тому не один день довелося прожити в непевностях неофіта. З часом виявилося, що ключ до проекту — в голові професора Юрія Коваліва, з яким, крім інших книг, видали три томи із десятитомника «Історія української літератури». Він підказав авторів, на творчість яких варто було би звернути увагу. Деякі прізвища і назви творів уперше почув у тій розмові, і це сильно заінтригувало. Відтоді почалася цілеспрямована робота над конкретизацією видавничого проекту. Потужно на тому етапі спрацював філософський погляд на архітектоніку і дизайн книги Василя Штогрина, який знайшов унікальний візуальний образ серії, асоційований із назвою «In crudo» — «Без прикрас».
Схоже, ми таки дочекалися свого часу, якщо придивитися до загального задуму видавничої серії та її назви, добору авторів і творів, дизайн-концепції і структурно-графічних рішень, без чого вона загубилася б у потоці невиразних видань.
— Скільки книжок уже побачило світ?
— Як і планували, проект стартував трьома виданнями, автори яких — Осип Турянський, Михайло Могилянський і Михайло Івченко. У їх підготовці, крім Юрія Коваліва, брали участь літературознавці Андрій Печарський, Тетяна Синьоок і Олена Романенко.
— За яким принципом добираєте авторів?
— За задумом, «In crudo» — серія книг з потоку високої літератури, хоч і дивно, малознаних авторів у нас, але, наприклад, роман «Поза межами болю» Осипа Турянського свого часу визнала літературна Європа. У Першу світову війну він бачив не тільки жахливі смерті товаришів, а дивився і в пащу смерті своєї, дізнався про канібалізм не з чужих слів. Роман «Поза межами болю» — трагічний досвід душі й розуму, що побували на межі людського і нелюдського. Алегорична повість «Дума пралісу» — наче про нас, теперішніх, наші дні, думки і комплекси.
Михайло Могилянський не просто так собі дружив із Михайлом Коцюбинським і Михайлом Грушевським, добре знався з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком і Володимиром Винниченком — він був справді помітною фігурою в літературі на початку ХХ ст. Його чутливе око заглядає в закутки психіки, які людина іноді ховає і від себе. Витонченим його словом веде енергія психічної травми. Явлений у більшості оповідань своєрідний погляд на жінку і на колізії, що розгортаються між двома, розкриває глибинні сили, непідвладні розуму і волі людини. На складні перипетії у стосунках із Михайлом Грушевським натякає оповідання «Вбивство», яке притягло Могилянському багато проблем.
Зачитувалися тоді і прозою тонкого лірика Михайла Івченка, що дивувала натурфілософською, навіть — гедоністичною життєствердністю. Блискучий стиль, розкриття людини в її бутті як дитини природи і через роботу природних сил у ній робить незвичним перо, про що б не писав він — кохання, його пошуки чи втечу від нього; місто, його таємничість і руйнівні сили. Івченко — несподіваний і нехрестоматійний, коли цілковито віддається вимислу і коли відштовхується від історичних фактів — тільки йому властивими очима роздивлявся Григорія Сковороду, який напередодні свого весілля  втік від кохання у самостворений світ («Напоєні дні»).
Багато авторів, чиї твори структуруватимуть серію, з різних причин постраждали від радянських репресій і чомусь довго були  недовизнані в літературі, тільки останніми роками на них починають звертати увагу.
Настанови видавництва не дають переваг жодному письменницькому прізвищу — цікавлять твори і їх художня вартість.
— Чи є якісь жанрові обмеження стосовно творів, що виходитимуть у згаданій серії?
— «In crudo» — серія прози. Наразі складається так, що автори, котрі центрують наші інтереси, писали в річищі модернізму або близько до нього. Однак це — не імператив, інше головне — ефект хоча б відносної новизни й абсолютна літературна цінність видань для сучасного читача. Найкраще — коли він уперше познайомиться з автором, його творами і буде приємно вражений. І дорікне собі за те, що не знав їх до того моменту. Й іншим скаже про це. Мені як читачеві такі відчуття вже довелося пережити. Проте  обмежувати свою активність цим аргументом не будемо.
Які з виданих авторів стали для вас найбільшим відкриттям і чому?
— Усі! Бо це — дуже якісна, краще сказати — висока література, яка завжди тримається на незбагненності таланту. Її цікаво читати і вибагливому книголюбові, і людині, звичній до текстів масового адресування. Незвичне бачення проявів людського, увага до деталей свідомого і того, що поза ним, сильне і надпластичне слово — далеко не всі ознаки прочитаних тестів, але й цього вже багато, щоб стати їх бранцем.
— І чого чекати найближчим часом?
— Розвитку серії «In crudо», яка мала б зібрати до півсотні томів з полів української літератури. Під увагою багато прізвищ — невідкритих сучасним читачем і знайомих йому: Сильвестр Яричевський, Леонід Пахаревський, Антін Крушельницькій, Агатангел Кримський, Борис Тенета, Зенон Дончук. Не зможемо обминути творчість Василя Стефаника й Ольги Кобилянської. Вабить проза Григорія Косинки, Володимира Гжицького й Ірини Вільде.
Сподіваємося, серія прикличе нові пропозиції від людей, які знають і люблять українську літературу. Наразі прислухаємося до міркувань фахівців, яких знаємо роки, і тих, з ким познайомилися недавно. Шукаємо нових співрозмовників на ці теми. Відкриті до всіх пропозицій, здатних зробити «In crudo» видавничою серією, яка не потребуватиме прикрас, а сама прикрасить світ небайдужої до себе людини.
А ще збираємося доступитися до багатств на літературних просторах світу: до «без прикрас — українське» плануємо додати «без прикрас — зарубіжне».

Тільки цією серією наші зацікавлення не вичерпуються, будуть й інші проекти. Ще в цьому році будуть. 
(джерело: "Літературна Україна")

Тетяна Белімова: "Найбільше хочеться писати про історію"

Як виник задум написати роман «Вільний світ»? Чи мають персонажі реальних прототипів?
- Задум написати роман виник під час гостювання моїх рідних із Австралії в Києві у травні 2013 року. До цього, десь за рік, записувала на диктофон спогади чоловікового дідуся – Єфрема Івановича Коломійця – людини зі значною та цікавою біографією. Єфремові Івановичу випали на долю важкі випробування: пережив Голодомор, осиротівши, у подальшому не мав можливості вчитися; під час ІІ світової війни був у концтаборі, потім остом працював на бауера в Баварії, повернувся в Україну. Він став прототипом одного з головних героїв. Моя тітка з Австралії, гостюючи в Україні, теж багато розповідала про обставини, які змусили її батька Георгія Семеновича Терещенка (прототип другого головного героя) переїхати після ІІ світової війни на інший материк. Я слухала її, дещо записувала. І раптом у мене відбулося якесь осяяння. Зрозуміла, що долі двох цих чоловіків дуже подібні, покалічені тоталітаризмом Радянського союзу і Нацистської Німеччини, але все ж і дуже різні.  Виникло непереборне бажання написати про обох – і про Єфрема, і Георгія, і зберегти пам’ять про них для наступних поколінь українців.


Події роману розгортаються під час Другої світової війни, тобто йдеться про історичне минуле України. А як щодо сучасності? На ваш погляд, справді якісні твори про війну сучасну можуть з’явитися зараз чи все-таки має минути якийсь час, щоб автори створили справді знакові твори про події Революції гідності й війну? Чи виникала думка у вас написати роман чи новелу на цю теми?
- Весь час думаю про це. Написала маленьку новелу «Хай буде мир!» - вона увійшла у нову книгу малої прози «Трояндовий джем». Вважаю, що можна писати про Майдан і війну вже зараз. Творчість – дуже і дуже індивідуальний процес, тут не може бути одного, для всіх усталеного алгоритму. Хтось готується до написання довго, збирає факти, фіксує враження, а комусь достатньо однієї поїздки до зони АТО, аби надихнутися на створення роману.
Розкажіть трохи про нову книжку «Трояндовий джем»: про що вона?
- «Трояндовий джем» - це книга малої прози, яка вийшла у дуже відомій серії «Теплих історій». Це унікальна книжкова серія в українській літературі, започаткована видавництвом «Брайт Букс». Автори, чиї збірки оповідань побачили світ у «Теплих історіях», прагнуть розширити простір сучасного літературного процесу, розгортаючи територію оптимізму і віри у прості, буденні дива. Досить часто книги цієї серії називають «терапевтичними», оскільки вони різняться бажанням розрадити читача у нашому непростому сьогоденні, надихнути, запропонувати подивитися на світ під «радісним» кутом бачення. Майже всі історії «Трояндового джему» «списані» з життя – з реальних людей – і теж доводять, що дива довкола нас, варто лише повірити у це! Є тут оповідання про дорослішання і старість, про кохання, яке, навіть і зустрівши труднощі, здатне їх побороти, про далекі краї, у яких теж живуть українці, зберігаючи пам’ять про Батьківщину.
Як народжуються ваші твори: спонтанно чи маєте якийсь творчий графік роботи?
- Оскільки я вже автор двох виданих романів і декількох збірок оповідань, то маю вже свій алгоритм писання, і, хочу відзначити, він різниться залежно від прозової форми, до якої я звертаюся. Новели й оповідання дійсно пишуться радше спонтанно. Виникає задум, буває, що й нізвідки, і відразу пишеться оповідання. З романами все інакше. Задум довго виношується, пишуться плани, робляться нотатки. Коли підготовча робота вже завершена, зазвичай, визначаю, яку кількість глав маю писати щотижня. Це, на мій погляд, раціонально. Інакше процес писання може розтягтися на невизначений термін.
Розкажіть трохи про вашу наукову й викладацьку діяльність. Чи сприяють вони вашому творчому становленню?
- Думаю, навіть переконана, що так. Автор власних прозових творів повинен багато вчитися, а процес навчання саме і полягає у читанні повістей, романів, оповідань, аби зрозуміти, як працюють художні прийоми і засоби, як різні стилістичні особливості допомагають втілити письменницький задум. Інакшого шляху, на жаль, не існує. Особливо актуально читати твори рідною мовою, бо як би добре ти не знав мову, проте словниковий запас має постійно оновлюватися, підживлюватися, «набирати сил». Моя наукова робота розпочалася із вивчення прози Розстріляного відродження – малодослідженого періоду української літератури І половини ХХ ст. на момент 90-х років минулого сторіччя. Зараз ситуація виглядає дещо інакшою – літературознавці зробили достатньо багато, і наразі черга за державою, аби популяризувати цей період української літератури в Україні, в якому закорінені основні проблеми й нашого сьогодення в тому числі. Зараз мене, як науковця, більше цікавить сучасний український літературний процес, не в останню чергу, теж через свою недостатню представленість у літературознавстві. Я викладаю таку дисципліну в університеті – «Сучасний український літературний процес», також маю лекції зі «Вступу до літературознавства», «Історії української літературної критики», інших спецкурсів.
Що вас найбільше надихає на творчість?
- Я думаю, це бажання бути почутим, чи, власне, прочитаним. Хочеться оповідати співвітчизникам про історію і сучасність, про значне й не дуже. Надзвичайно надихають листи від читачів або відгуки на творчих зустрічах, а особливо слова подяки. Це викликає щоразу розчулення, думаю, що ніколи не звикну до цього і не «зачерствію». Буває так, що хтось прочитавши «Вільний світ», присилає спогади про власного дідуся чи бабусю, їхнє остарбайтерство, складну долю. Це також дуже зворушливо, бо це жива пам’ять нашого народу, яка може і має бути предметом ще й ще багатьох романів.
Які явища в сучасному літературному процесі вам найбільше імпонують, а які – дратують? (якщо такі є)
- Дуже подобається, що зараз поезія переживає новий розквіт. Молоді поети влаштовують багато різних акцій, поетичних вистав, спеціальних заходів. Зазвичай це дуже артистично й вишукано. Не можу не згадати про «Коронацію слова» - унікальний конкурс не лише в Україні, а й в усій європейській літературі загалом,  який з людей, котрі пишуть, робить письменників. «Коронація слова» й для мене зіграла роль такої ініціації у велику літературу, відкривши моє ім’я для широкого читацького загалу – без жодного лобі чи протекції. Не подобається, що поезія і мала проза потрапили сьогодні у так звану нішу «некомерційної літератури», а відтак, їхні автори мають самі десь шукати кошти, аби опублікувати власні твори. Сподіваюсь, що у подальшому така тенденція зміниться.
Хто ваші улюблені письменники – серед класиків і сучасників?
- Дуже люблю новелістику Михайла Коцюбинського. А серед сучасних українських письменників найбільше імпонує Оксана Забужко, Марія Матіос – на перший погляд, дуже різні письменниці, та певно, але кожна з них цікава мені по-своєму, у них можна вчитися і вчитися. Якщо говорити про зарубіжну літературу, то тут маю також майже полярні уподобання: люблю Еріха Марію Ремарка, Вільяма Фолкнера, Фредеріка Беґбедера.
Які ваші творчі плани? Про що б хотіли написати?

- Найбільше хочеться знову написати про історію України, хоч це й надзвичайно складно – значно легше писати про сучасність. Проте відчуваю, що маю ще що сказати читачам про нашу історію – ця тема мене поки не відпускає. 

(джерело: "Літературна Україна")

Анонімність - не тавро: стартові можливості початківця (Книжковий Арсенал-2015)

Серед огрому подій планети «Книжковий Арсенал-2015» кілька заходів присвятили тим, чия творча зоря ще не зійшла, але потенційно може спалахнути – початківцям. Охочі віднайти свій шлях до літературного середовища чи й навіть зазіхнути на прихильність видавця могли відвідати, зокрема, лекцію письменника й очільника «Електрокниги» Антона Санченка і взяти участь у дискусії «Як видати книгу?» за участю відомих видавців.
Неминуче розчарування спіткало тих, хто чекав чудодійного рецепту для раптового привороту видавців: очільник «Folio» Олександр Красовицький чесно зізнався у тому, що рукописи невідомих авторів не розглядає, і, схоже, такого погляду дотримуються й інші великі видавництва, які не схильні ризикувати прибутком «заради благородної мети». Щоправда, у майбутньому директор «Folio» має намір створити інтернет-платформу для молодих авторів.
Але навіть до тих видавництв, які не вбачають у книжках комерційного інтересу, початківцю годі достукатися. Приміром, президент Міжнародної літературної корпорації «Meridian Czernowitz» Святослав Померанцев чесно зізнався в тому, що критерієм вибору авторів у їхньому проекті є ніщо інше, як особисті знайомства (на щастя, у «Meridian Czernowitz» талановиті знайомі, але скільки серед них початківців – питання риторичне).
То що ж робити амбітному автору незнаного шедевра, якщо в колі його друзів немає ані видавців, ані письменників? Стоїчне очікування манни небесної у вигляді авторитетного митця, який розповість світу про нього, – ідея утопічна, та й, судячи з логіки усіх без винятку промовців згаданих заходів, – трохи зарозуміла. Головний виконавець в справі просування власного твору – це сам автор, тому йому, окрім тематичного новаторства, бездоганного стилю й непересічного сюжету, доведеться попрацювати й над собою на предмет придатності до членства в  літературному середовищі.
І почати він мусить із увіходження до цього середовища. Хороші новини тут для поетів – спільнота ліриків в Україні досить доброзичлива, та й комерційно успішна: нерідко автори самі продають свої збірки під час презентацій. Прозаїкам складніше: мало того, що читання прози в принципі рідкісне явище, так ще й окремим жанрам у творчості початківців узагалі відмовляють в існуванні: «Хочете стати відомим, забудьте про оповіданнячка. Напишіть спершу хороший, якісний роман, і тільки після того, як він зазнає успіху, наважуйтеся на творення малих форм чи чого вам іще заманеться», – безкомпромісно застерегла літературний агент Юка Гаврилова. За її словами, видати книжку можна «тільки за наявності рекомендацій, знайомств, терпіння і слабких нервів у видавця».
Окрім тусівок, є ще один прийнятний шлях, так би мовити, ближче до тексту – це участь у літературних конкурсах. Експерти наголошують на авторитетності двох – «Коронації слова» й молодіжного конкурсу видавництва «Смолоскип». Щоправда, «Коронація» теж не розглядає рукописи оповідань, тож, вочевидь, молодим українським Еліс Манро, якщо такі є, не судилося ближчим часом вибитися в люди. Зате романи люблять усі – тому тим, хто набрався життєвого досвіду і зважився на написання епічного жанру, час штурмувати «Коронацію»: вона відчинила двері багатьом невідомим авторам, серед яких чимало дебютантів.
Співзасновниця "ЛітМайданчика"Анна Дегтярьова й Антон Санченко
Іще одним чудовим явищем в нашій літературі є видавництво «Електрокнига», яке випускає у світ широкий книжки з обмеженим паперовим, зате необмеженим для завантаження електронним тиражем. Його головний редактор Антон Санченко оптимістичніше дивиться на творчість початківців, адже вже має досвід співпраці з ними. На його думку, всі видавці – оптимісти, бо песимісти таким бізнесом не займаються. І він має чим похвалитися: скажімо, 2012 року в «Електрокнизі» побачила світ збірка Іри Цілик «Родимки». А цьогоріч перевидана з деякими доповненнями ця ж збірка «Червоні на чорному сліди» вийшла у «Коморі», і її адоратором виявилася сама Оксана Забужко! Ось таким був шлях оповідань Іри Цілик до великого видавництва і читацького визнання, і попри некомерційний жанр, книжка стала одним з найпомітніших явищ «Книжкового Арсеналу-2015».
               Отже, анонімному письменнику, хоче він того чи ні, доведеться долучитися до літературного середовища. Воно має різні вияви – і віднедавна це не тільки читання, фестивалі й презентації. Наприклад, можна брати участь у різних акціях і конкурсах від літературної платформи «Літмайданчик». Або ж відвідувати майстер-класи й лекції Центру літературної освіти. Та головне – не впадати у відчай, спілкуватися, багато читати і писати-писати-писати.

(джерело: "Літературна Україна", 30 квітня-7 травня 2015 року)