Трагедія, написана як казка

"Якщо на сторінках книжки з'являється хлопчик на ім'я Оскар, чекай несподіванок", - жартома подумала я, розгорнувши роман Джонатана Сафрана Фоєра "Страшенно голосно і неймовірно близько". Просто літературні Оскари асоціюються в мене з "Бляшаним барабаном". Оскар Шелл із роману Фоєра, звісно, суттєво відрізняється від Оскара Мацерата із роману Гюнтера Грасса, однак обом хлопчакам судилося жити в час історичних катастроф і протестувати проти них: Оскару Мацерату - виклично, Оскару Шеллу - непоказно, однак обом - страшенно голосно, бо всі трагедії світу часом стаються неймовірно близько до кожного.

Роман Джонатана Сафрана Фоєра - про батьківську і синівську любов. Коли батько Оскара Шелла загинув під час теракту 11 вересня 2001 року, син відмовився прощатися з ним, оскільки знайшов серед його речей ключ, що мав би кудись його привести. Чіпляючись за цю загадку як за останню пригоду, в якій він може взяти участь разом із татом, Оскар вирішив попри все знайти замок, до якого підійде ключ. 

Це як персонажі казок, що прагнуть до мети, дорогою зустрічають нових персонажів і далі мандрують разом. Оскар Шелл просто шукав замок до свого ключа, натомість розкрив кілька життєвих драм випадкових і не зовсім випадкових людей.

Джонатан Сафран Фоєр належить до письменників, які мають свій стиль. Я трохи знайома з його твором "Все ясно", головним чином, завдяки екранізації Ліва Шрайбера. У головній ролі там знявся Елайджа Вуд. Він зіграв американця, що приїхав в Україну, щоб знайти жінку, яка врятувала його діда під час геноциду євреїв. Ще з тієї екранізації очевидний інтерес письменника до колекціонерів деталей, що постають як факти життєвих трагедій багатьох людей.

Оскар Шелл - теж колекціонер. Він збирає спогади і не хоче прощатися з болем. Матеріальність цих деталей втілена і в книжці - окрім тексту, до книжки увійшли світлини не пов'язаних між собою речей: ключів, будинків, тварин. Вражає відоме фото "Людини, що падає" - символ людського відчаю під час катастрофи. Однак у течці спогадів Оскара Шелла розкадровка розставлена у зворотньому порядку, і людина ніби падає догори - хлопчик мріє про те, щоб час відмотався назад, щоб тато не опинився в одній із веж тієї фатальної миті.

Зворушливо подана й історія взаємин між бабусею і дідусем Оскара, який став свідком бобмардуванням Дрездена у Другій світовій і втратив у тій трагедії свою кохану - рідну сестру бабусі Оскара. Кохання і старість, любов до минулого, трагедії старих людей, спокута батька-зрадника, його листи до сина, якого не бачив і якого втратив у катастрофі - до всього цього можна по-різному ставитися, але не можна лишитися байдужим.

Я не можу назвати роман "Страшенно голосно і неймовірно близько" захопливим, хоча в ньому є кілька несподіваних сюжетних поворотів, коли серце падає під ноги. Однак цей текст дуже майстерно написаний, впевнена, що його численні символи не дадуть спокою спраглим на аналіз тексту філологам:) Насправді - це велика насолода спостерігати за "творчою кухнею" Дж.С.Фоєра - як він веде оповідь, як він вигадує нових персонажів, ненав'язливо привідкриває їхні історії, щоб на якійсь сторінці влучно дати під дих читачеві. Усі ці деталі і детальки, ці листи від Стівена Хокінга, ці захоплення Оскара, його трагікомічні діалоги з дорослими заворожують. Кожен персонаж - оригінальний, нема жодного шаблону, автор працював над кожною історією, щоб зробити її казковою і водночас до болю реалістичною. Навіть мати Оскара, яку я спочатку мала за "недописаного" персонажа, наприкінці роману "вистрелила" так, що стало зрозуміло, чому автор так мало говорив про трагедію цією жінки. 

Якби існував сайт "Книгопошук" і там був розділ "Якщо вам сподобалася ця книжка, не пропустіть...", я б у список пов'язаних за змістом книжок додала б "Помаранчеву дівчинку" Юстейна Гордера. Не тільки тому, що і там, і там є мотив листовного спілкування між мертвими і живими, - ці книжки однаково щемні і добрі. Взагалі я вважаю, що люди, яким подобаються такі книжки, не можуть бути злими і цинічними. Тож якщо світ справді зачитався романом "Страшенно голосно і неймовірно близько", то світ має шанси на хороші зміни. 

Метелик, прикутий до візка

Є такий відомий фільм "Скафандр і метелик" за мотивами книжки Жана Домініка Бобі, журналіста, якого паралізувало після інсульту, і він тільки завдяки кліпанню ока зміг написати бестселер. Я не читала цієї книжки, однак фільм з Матьє Альмаріком у головній ролі мене вразив. Упродовж майже всього фільму його персонаж нерухомо сидить у кріслі, мовби у скафандрі, і здається, що довкола вакуум. Поволі ти звикаєш до атмосфери, аж раптом флешбеком показують сцену, в якій іще здоровий персонаж і його коханка руками їдять мідії. І в цих рухах скільки життя, скільки енергії, це не руки - це метелики, що пурхають від тарілки до рота, до губ коханої, до її тіла. Метелик крихітний, а проте його коротке життя усе в русі. Метелик - це і є рух, метелик - це саме життя, його динаміка і краса. Мабуть, невипадково саме про метелика згадала авторка зовсім іншої за "тяжкістю", а проте дещо схожої за темою книжки. Українська письменниця Оксана Радушинська назвала свою повість "Метелики в крижаних панцирах".

...Її батьки і брат загинули в автокатастрофі, а вона - вижила. Ну... Якщо можна назвати життям існування візочниці-сироти Ярини. На цьому логічно вибудувати трагічну картину безвиході, вдатися до безкомпромісного реалізму в змалюванні страждань юної дівчини. А можна вчинити інакше: наповнити оповідь теплом і оптимізмом, створити світ добрих і чуйних людей, показати, що справжні почуття не бояться випробувань. І що мрії здійснюються.

Не бажаючи видатися тюхтієм в очах сільських товаришів, Артем залазить за ними в чужий будинок, щоб викрасти 800 з чимось гривень. Однак вже втікаючи, він несподівано зустрівся поглядом із дівчиною у візку, яка, налякана, не сказала й слова. Чомусь промовчала й тоді, коли впізнала його у відділенні міліції, але не виказала. Мабуть, зрозуміла, що він просто опинився не в тій компанії. Чи, може, щось інше?

Словом, Артем теж у неї закохався. Як і кожна щира дитяча любов, ця почалася з дружби. Щоправда, на заваді прогнозовано стала мати Артема, яка заборонила спілкуватися "з інвалідкою". Досить типовий конфлікт.

А далі все як у фільмі "Вам і не снилося". Любов і дружба долають усе. І коли всередині ти танцюєш, то візок не стане на заваді. Головне - зустріти завзятих мрійників, здатних на вчинки. 

Це книжка для дітей. Це важлива заувага. Діти ніколи не задумаються над тим, що в книжці є незакінчені лінії, дещо клішовані образи, в дечому надумані деталі. Дітям важливо, щоб було цікаво й динамічно. І щоб добро перемагало зло.

Я вже не дитина. На жаль, я можу відволіктися думкою на те, що тема стосунків Яринчиного дядька і його старшого сина добре почата, але абсолютно незавершена, обірвана. Мене здивував той факт, що через єдину істерику Артема батьки його відправили до Польщі (ніби він псих). А про стосунки між Яриною й Артемом можна було оповісти трохи більше. Та й поява пані Ядвіги сприймається як "бог з машини"... Але в дечому я таки дитина, бо я вірю в красу танців - навіть якщо  партнерка на візку. Я вірю, що дитяче кохання своєю безпосередністю руйнує стереотипи і може навчити дорослих милосердю, прощенню. Слово честі, я навіть вірю, що можна влаштувати благодійний концерт і витягти з тенет приреченості іншу людину. Адже світ - не без добрих людей. Він буває жорстокий і несправедливий, але часом він безмежно людяний, у ньому торжествує любов.

Одна моя подруга іноді ностальгує за "старими добрими радянськими книжками". У тому розумінні, що хай вони не завжди реалістичні, але читаючи їх дитиною, ти розумієш, що є чорне, є біле, а ти вибираєш для себе щось одне. І хочеться бути вірним, добрим, щирим, здатним на самопожертву. "Метелики в крижаних панцирах" - саме така книжка: цікава, динамічна і безмежно добра, оптимістична. Я думаю, підлітки, які звикли упиватися чорнухою і думати про смерть, побачать світ в інших барвах, якщо прочитають про метеликів, яких навіть панцир не спинив, коли вони захотіли припасти до квітки життя.

"Життя не перев'язане стрічкою з бантом, та це все одно подарунок"

"Мені знадобилося сорок років, щоб знайти і зберегти щастя. Мені здавалося, що Бог заплющив очі саме в ту мить, коли я народилася. Він пропустив цю мить і так ніколи й не довідався, що я з'явилася на світ".

У мене неоднозначне ставлення до книжок про мотивацію. Коли я бачу купу лайків біля постів на зразок "Як змінити своє життя на краще за 100 днів", думаю: ну і як можна вестися на такі примітивні поради? Невже ранній підйом і силувана усмішка щоранку справді допоможуть тобі, якщо в тебе проблеми на роботі, зі здоров'ям, у стосунках?

Книжку  Пулітцерівської лауреатки Регіни Бретт "Бог ніколи не моргає: 50 уроків, які змінять твоє життя" я прочитала тільки тому, що взяла її в подруги, коли свої книжкові запаси спорожніли, бо я прочитала геть усе придбане. Одразу скажу, що ці уроки не змінили моє життя і навіть не змусили задуматися - наскільки вони очевидні. Ще частина - це взагалі дурниці, як на мене. Типу, якщо у вас було нещасливе дитинство, не пізно його собі влаштувати навіть коли тобі за сорок, можна написати список і подивитися мультики в піжамі, пальцями розмалювати старе простирадло, вивчити кумедний віршик, пробігтися кукурудзяним полем, узимку влаштувати пікнік на підлозі і т.д. Хотіла б я це побачити. Невже усе це справді може повернути непідробні дитячі емоції? Хіба тут справа у всіх цих надуманих штуках, а не в тому віці, який безповоротно минув? По-моєму, до дитинства можна бодай трохи доторкнутися тільки тоді, коли виховуєш своїх дітей, племінників, похресників. Але тільки доторкнутися. Жодне морозиво з бананами й горіхами не поверне той час конкретно для тебе, хіба що трохи нагадає. Але згадувати про дитинство і переживати його - це все ж різне.

Словом, ви зрозуміли: я скептично поставилася і до цієї книжки. Однак все ж маю деякі аргументи "за". 

Я знаю не одну і не дві людини, яким мотиваційні книжки неслабо допомогли в житті і справді змінили його на краще. Я не маю на увазі саме цю книжку, кажу про всі схожі.  Але вірю, що роздуми Регіни Бретт допомогли сотням людей, які навчилися дивитися на світ безпосередьо і навчилися бачити його красу в дрібницях.

По-перше, у цій книжці є те, чому все-таки віриш: досить непростий життєвий досвід самої авторки. Вона зростала в родині, де було одинадцятеро дітей, рано народила доньку і виховувала її без чоловіка. У пошуках себе стала відомою журналісткою, хоча до цього змінила багато професій, серед яких, приміром, працівник похоронного бюро. У 41 рік захворіла на рак і знайшла в собі сили побороти його. Вочевидь, людині, яка пережила таке, є про що розповісти. 

Книжка дуже оптимістична, хоча в ній багато згадок про смерть. Загалом у книжці ідеться про важливість напрацювання позитивного світогляду, вміння віднаходити щастя у простих речах, прощення. Ці очевидні істини авторка потверджує фактами зі свого життя - веселими і дуже сумними. 

Щоб ці уроки справді стали в пригоді, треба виховати в собі одну-єдину рису: віру. Зокрема і віру в Бога. На своєму досвіді я знаю, як це важливо - вірити в Бога: не в бородатого старця, який споглядає світ із хмаринки, а в енергію, яка справді може тебе змінити і надихнути. Я вірю в силу молитви, у важливість покаяння і прощення, у божу благодать. І мені приємно, що в такій світській книжці так багато, однак ненав'язливо водночас ідеться про Бога і цінність його дарунку - життя. Регіна Бретт прийшла до Бога, сила її віри й духу (не без лікування, звісно, та все ж) допомогла їй побороти рак і надихнути багатьох людей. Хіба не диво? 

Зараз я скопіюю з якогось сайту ці уроки. Особливо важливі особисто для мене виділю зеленим кольором. Можливо, когось ці уроки надихнуть. Упевнена, що в декого викличуть іронічну посмішку. Хтось про них забуде. Але більшість подумає: "Це і так ясно, я це вже десь чув". Насправді в книжці важливі на так ці формулювання, як приклади з життя, що потверджують важливість кожної з наведених думок. Однак, я думаю, кожен може дібрати свої приклади.

1. Життя несправедливе, але все ж чудове! 

2. Якщо сумніваєшся, зроби ще один маленький крок вперед.

3. Життя надто коротке, аби витрачати його на ненависть.

4. Робота не піклуватиметься про тебе, коли ти захворієш. Це зроблять твої друзі та батьки. Бережи ці відносини.

5. Щомісяця оплачуй борги по кредитках.

6. Не обов’язково вигравати у кожній суперечці. Погоджуйся або не погоджуйся.

7. Плач разом із кимось. Це лікує краще, ніж плач на самоті.

8. Можна іноді злитися на Бога. Він зрозуміє.

9. Заощаджуй на пенсію з першої ж зарплати.

10. Коли справа стосується шоколаду, пручатися немає сенсу.

11. Прийми своє минуле, аби воно не зіпсувало твоє теперішнє.

12. Можна дозволити собі заплакати в присутності своїх дітей.

13. Не порівнюй своє життя з чиїмось. Ти і на хвилиночку собі не можеш уявити, що ім. доводиться переживати насправді. (!!!!)

14. Якщо стосунки повинні бути таємними, тобі не потрібні такі стосунки.(!!!!)

15. Все може змінитися за секунду. Але не хвилюйся: Бог не проморгає.

16. Зроби глибокий вдих. Це заспокоює думки.

17. Позбався всього, що не можна назвати корисним, красивим чи радісним.

18. Те, що не вбиває, робить тебе сильнішою.

19. Ніколи не пізно мати щасливе дитинство. Але твоє друге дитинство залежить виключно від тебе.

20. Коли приходить час слідувати за тим, що ти дійсно любиш в своєму житті, не кажи «ні».

21. Запалюй свічки, користуйся хорошими простирадлами, носи красиву білизну. Нічого не зберігай для особливого випадку. Цей особливий випадок – сьогодні.

22. Підготуйся понад міру, а потім – як вже буде.

23. Будь ексцентричним зараз. Не чекай старості, аби одягнути яскраво-фіолетовий.

24. Найважливіший орган під час сексу – це мозок.

25. Ніхто, крім тебе, не несе відповідальності за твоє щастя.

26. При будь-якій так званій катастрофі завжди став собі таке запитання: «Наскільки важливим це буде через п’ять років?»

27. Завжди вибирай життя.

28. Пробачай все і всім.

29. Що інші думають про тебе, не повинно тебе хвилювати.

30. Час лікує майже все. Дай часу трохи часу.

31. Не важливо погана ситуація чи хороша – вона зміниться.

32. Не сприймай себе серйозно. Цього ніхто не робить.

33. Вір у дива.

34. Бог любить тебе тому що він – Бог, а не через те, що ти щось зробив чи ні.

35. Не потрібно змагатися із життям. Ти з’являєшся в ньому щодня і робиш стільки, скільки встигаєш.

36. Постаріти – більш вигідна альтернатива, ніж померти молодим.

37. У твоїх дітей є тільки одне майбутнє.

38. Все, що в результаті має сенс – це те, що ти відчував Любов.

39. Виходь на прогулянку щодня. Чудеса відбувається повсякчас.

40. Якби ми склали усі свої проблеми докупи і порівняли їх з чужими, ми б швидко забрали свої назад.

41. Заздрість – це трата часу. У тебе вже є все, що тобі потрібно.

42. Утім, найкраще чекає попереду.

43. Не важливо, як ти себе почуваєш, підіймись, одягнись і вийди в люди.

44. Поступайся.

45. Якщо не просиш, не отримаєш.

46. Читай молитви. Там є все, що тобі треба.

47. Письменник пише. Хочеш бути письменником, пиши.

48. Ти можеш подолати будь-яку проблему, якщо живеш теперішнім.

49. Життя занадто коротке, аби себе постійно жаліти. Займись ділом – живи.

50. Хоч життя і не пов’язане бантиком, але це все-одно подарунок.

На мій погляд, кожне життя надто індивідуальне, щоб якісь універсальні уроки могли змінити його. Однак ознайомитися з ними і нагадати собі про важливі речі - ніколи не зайве. Корона, як-то кажуть, не спаде.

Територія шлюбу, територія жаху

Є книжки, на які пишеш рецензії, а є такі, які просто хочеш порадити почитати. 

"Дівчина в потязі" - саме така. 

Я читала її на роботі, в метро, в гостях, на зупинці, вдома на дивані, на кухні, під час крутіння хулахупа. Навіть у черзі в супермаркеті аж зубами клацала від нетерпіння знову розгорнути чорну книжку з недоладним заголовком "Дівчина у потягу". Але байдуже на ті помилки, якщо тобі справді цікаво. Якщо по-справжньому страшно, і кожен різкий звук розбиває ту густу інтимну тишу, що виникає між тобою і книжкою, лякаючи, змушуючи серце битися частіше. 

Я потираю руки від задоволення, я тріумфую - мені давно не було так моторошно від чорних літер на білому тлі. 

Найстрашніші жахи часто відбуваються на території шлюбу - зовні часто ідеального. Якщо ви бачите усміхнену пару, де чоловік турбується про жінку, а жінка віддячує йому любов'ю й вірністю, вважайте, що вони ідеальна пара. Тільки ніколи, чуєте, ніколи не намагайтеся довідатися про них більше. Так, ви почуватиметеся спустошеними, самотніми й недосконалими, зате не заклякнете від жаху, випадково зробивши несподіване для себе відкриття. 

Але Рейчел Ватсон виявилася надто допитливою. Після розлучення з коханим чоловіком Томом, тривалих запоїв і постійного спостереження за його новим шлюбом її життя перетворилося на жах. Щоранку минаючи свій колишній будинок, що став домом для іншої жінки, чужої дитини, Рейчел картається власною самотністю й нікчемністю. Крізь вікно потяга вона щодня кілька секунд упивається поглядом туди, де вона колись була щасливою.

І могла б бути зараз - як і Том, як і його сусіди - красива пара Джесс і Джейсон.

Але настає день, і Джесс зникає, а Меган відчуває, що може допомогти Джейсону її відшукати.

Це я так по-своєму переказала анотацію. Бо безсила говорити про сюжет - щоб уникнути спойлерів.

Натомість скажу, що мене вразило. Майстерність оповіді авторки, Поли Гоукінз і простота тих засобів, до яких вона вдається, заманюючи читача в пастку тексту. Здавалося, це дуже пласко і просто - говорити по черзі від імені персонажів у вигляді щоденникових нотаток. От що може бути простіше? Який літературний прийом дешевший від цього? Однак у Поли Гоукінз виходить насправді страшно, атмосферно. Психологічно напружено. А тому, виходить, майстерно.

Її персонажі одержимі. Незалежно від статі, незалежно від того, самотні вони чи у шлюбі, закохані чи покинуті. Кожен із нас одержимий минулим, яке спливло, і майбутнім, якому не судилося відбутися з нами. А ще - ненавистю до тих, хто це майбутнє у нас відібрав. 

Звісно, для посилення ефекту страху ідеться також про дітей - мертвих, живих і ненароджених. Дітей, яких хотіли, і дітей, які виявилися непотрібними. Без незримої присутності образів дітей, які й слова не вимовляють упродовж усього роману, не було б так моторошно. Черговий дешевий прийомчик, який пробирає до кісток, і ти пробачаєш авторці.

Ну і несподіваний фінал. Я не могла уявити, що моральною потворою виявиться саме цей персонаж. Хоча я й не намагалася уявити - просто читала і хвилювалася, що дедалі більше сторінок лишаються придавленим великим пальцем лівої руки.

Словом, лишається чекати фільму. "Дівчину в потязі" покажуть 2017 року, а зараз готуються знімати. Серед тих, хто гратиме у психологічному трилері, - Емілі Блант, Джаред Лето, Джастін Теру. Я уявляю, як хвилюються актори, читаючи сценарій, і думаю: можливо саме зараз хтось із них перегорнув останню сторінку книжку, як це сьогодні зробила я.

Я б не чекала

Напевне, тільки на заході можна дебютувати такими оповіданнями і стати знаменитою. Це я про збірку Анни Гавальди "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав", яку цьогоріч переклали й видали у нас зусиллями "Видавництва Старого Лева".

Ні, я не чекала від текстів художньої глибини. Роздивилася обкладинку і натиснула рожеву лампочку режиму "Жіноча проза для метро". І взялася читати.

Про Анну Гавальду я знаю небагато. Бачила два фільми, зняті за її творами, - "Просто разом" і "Я його любила, я її любив". З першого фільму пригадую тільки, що там знімаєтсья Одрі Тоту. Другий запам'ятався більше, але, як не дивно, саундтреком і "картинкою" - це часто виявляється єдиним, що мені подобається у французьких фільмах.

Так само і з цією збіркою. Вона дуже невдало починається. Кого не нудить від образів екзальтованих жіночок, які думають про вино, одяг і можуть непоправно образитися, якщо на побаченні в супутника задзвонить мобільний телефон, для тих оповідання "Трохи про Сен-Жермен-де-Пре". Я розумію, звісно, що твір не про те, він, як завжди, про людську самотність у місті, про непорозуміння між людьми і т.д, але підкреслено гламурний антураж наштовхує на думку, що мене мають за ідіотку. А я не люблю, коли автори думають про читача як про ідіота.

Далі - новела більш тяжка. Називається "Тест на вагітність". У ній про щасливу родину, яка очікує на появу дитини. Ну, ясна річ, якщо все добре на початку, отже, щось станеться із матір'ю або дитиною наприкінці. Як я вгадала? Такі тексти не можуть лишити байдужими, але в цьому мало заслуги автора, просто тема така. 

Про кілька наступних новел шкода навіть слова друкувати - наскільки вони ніякі і ні про що. Тобто не ні про що, а про самотність людей.Але я про це вже згадувала.

У принципі, я перестала внутрішньо обурюватися з порожнечі цієї книжки десь із новел "Аварія" і "Кетгут". Це хоча б новели, тут є якась робота над сюжетом, несподіваний фінал. Оскільки я читач дуже поблажливий, то тихенько зраділа, що можу хоча б посумувати з фіналів цих новел, але принаймні не плюватися від них, як від попередніх.

По-справжньому мене розвеселила новела "Молодшенький". У ній ідеться про те, як мажорний чувачок взяв без дозволу батьків "Ягуар", щоб поганяти понти перед дівками. Але по дорозі вони з другом збили дикого кабана, якому не судилося безпечно перебігти дорогу. Не придумавши нічого кращого, як затягти труп звіра на гламурні сидіння авто (нащо м'ясу пропадати?), хлопці дуже здивувалися, коли вепр постав із мертвих і остаточно розніс ущент машину. Апогей ідіотизму настав тоді, коли хлопці вискочили з авто і викликали службу порятунку, яка, довго не роздумуючи, просто завалила вепра з карабіна. Хлопці саме замислилися над тим, як відреагують на це прихильники руху "зелених" - головних політичних супротивників батька горе-пікапера. Але в житті головне - уміти з усього посміятися: лишивши гору гламурного залізяччя, перемішаного з кров'ю і м'ясом вепра-невдахи, хлопці не шкодують за шашликом, вона закурюють цигарку і усміхаються: "Ой, як невдобно получилося".

Далі в книжці ще кілька творів, як завжди про втрачену любов, смерть-розлучницю і щось ще про двох бідових сестер, які помогли братові влаштувати особисте життя. Але ці тексти мене не зачепили і пам'ятаю про них тільки тому, що книжку прочитала вчора. До слова, я прочитала її за день - кілька разів їздила туди-сюди червоною гілкою метро.

Мені здається, що ця книжка назагал мене не вразила тому, що я можу ставитися серйозно до більш сюжетного чтива про справді важливі проблеми. Хоча ця збірка не позбавлена чеснот - вона легко "йде", а легко писати до снаги не кожному автору. Вона атмосферна, часом навіть несподівана, вона різна. Та все-таки, вона надто легка, щоб лишитися в пам'яті. Принаймні у моїй.

Дивлюсь я на цей пост і думаю: як я так багато змогла написати про ніщо? Мабуть, так на мене вплинув дар Анни Гавальди. Однак не хочу бути злою і все-таки раджу переглянути збірку хоча б для того, щоб урізноманітнити свій шлях на роботу і додому. 

Кому "Аптекар", а мені - "Кат"

Із Винничуком у моєму читацькому досвіді склалася дивна ситуація: мені нудно на його презентаціях, я часто обурююся з приводу його зарозумілих витівок і інтерв'ю, дратуюся від порнографічних описів, якими рясніють сторінки його романів і таке інше. Тому коли виходить якась книжка я кажу собі - ну ні, цього разу я не поведуся. Але часто-таки ведуся.Мабуть, передусім  на безмежну, нереальну фантазію автора: що цього разу він утне?
Не те щоб мені не сподобалося "Танго смерті". Сподобалося, цікаво читати. Але я засумнівалася в достовірності всього, про що Юрій Винничук писав.Чорно-білий поділ людей.Від цього відгонить соцреалізмом.
Але ось побачив світ "Аптекар". І от я знову в метро читаю Винничука.Розгортаю сторінку, другу, десяту. І якось непомітно ловлю себе на думці, що читаю із задоволенням і азартом. На щастя, хист Юрія Винничука дозволяє йому бути різним і вгодити навіть таким вередливим і бридливим читачам, як я.
По-перше, ця книжка не повчає, не розказує тупим, хто хороші, а хто - погані. По-друге, у книжці нема надміру еротичних сцен. Нещодавно я читала "Мальву Ланду", тому можете уявити моє здивування).
На який гачок тоді можна спіймати читача? Правильно, на засилля кривавих сцен страт. Це не дивно, бо хоч книжка і називається "Аптекар", проте для мене найцікавішим персонажем виявився кат Каспер, життєва історія якого викликає не тільки вмотивовану відразу, але й співчуття.Особливо, коли кат закохується в свою жертву й рятує її.
Тепер, власне, про аптекаря Лукаша Гулевича, медика, що здобув освіту у Венеції, але через певні перипетії вимушений працювати під чужим іменем аптекарем у Львові. Дуже цікаво написано про тогочасні медичні практики, про забобони. Видно, що автор ретельно вивчав добу, про яку він пише (йдеться про Львів 17 століття). Це додає твору рівню, а авторові - честі.
Так от, аптекареві Лукашу-Мартину випало бути судовим медиком і мати справу із засудженими до страти - робота не з приємних. Однак раптом його будні набувають барв завдяки асистенту Лоренцо - насправді дівчині Юліані, яка перевдягалася на хлопця, аби здобути медичну освіту, недоступну на той час для жінок. Між тим у місті жорстоко вбивають повію - і Лоренцо-Юліана, Лукаш-Мартин, а також кат Каспер беруться за розслідування.
До цього моменту роман написано бездоганно: цікаво, жваво, динамічно. Але щойно ти радієш, що, виявляється, цей роман - ще й інтригуючий детектив, автор навіщось уповільнює оповідь, поринаючи в різного штибу роздуми - про жінок і їхнє місце, про медицину і т.д. Звідкілясь навіщось береться Юрій Немирич зі своїми віршами. І от я вже трохи забуваю, про що йшлося раніше. Нитку втрачено, мою читацьку довіру на певний час теж.
З детективним сюжетом, я вважаю, не дуже склалося. Трохи розмита розв'язка. Я такі фінали називаю "Танцював, танцював - та й не вклонився". Однак все ж така-сяка інтрига збереглася. Я, наприклад, чомуь думала, що винних покарає Каспер) А потім постане питання, як карати ката і хто його страчуватиме:) Але я помилилася. Хоча Каспер від того не перестав бути знахідкою цього роману.
Але разом із тими треба бути чесною  - роман-таки цікавий, пригодницький. Його написав майстер, який хоч і "не моєї групи крові", як любить казати Оксана Забужко, а проте його письменницьку вправність, годі заперечувати. І я цього теж не робитиму. А роман почитати раджу.  Можу навіть поділитися:)