понеділок, 12 жовтня 2015 р.

Епічність проти абсурду, або Та, що б'ється головою об лід

Насправді зараз я б хотіла читати художню літературу і сприймати книжку як доповнення до чашки чаю. Виписувати цитати "за любов" і "за жизнь" чи й просто насолоджуватися сюжетом. Та час підкидає інші книжки - нехудожні, написані далекою від літературності мовою. Такі не почитаєш за чашкою чаю. Але поглинаючи сторінки одна за одною, розумієш - ось вона, справжня книжка "за жизнь".
Надія Савченко не думала писати про своє життя, вважаючи, що "книги пишуть, коли хочеться померти... А мені поки ще не настільки фігово". Так у серпні 2014 року вона відреагувала  на пропозицію одного зі своїх адвокатів (і одного з моїх улюблених "знатоків") Іллі Новікова подумати над книжкою. Улітку 2015 року  автобіографічний роман "Сильне ім'я Надія" побачив світ. Я подумала: мабуть, їй забракло сил жити, раз вона все ж вирішила викласти думки на папір. Значить, уже "наскільки фігово". Зараз, прочитавши книжку, розумію, що надто сентиментально уявляла собі постать Надії Савченко: насправді це ДУЖЕ ЖИТТЄРАДІСНА людина, і книжка в неї вийшла по-своєму весела. Навіть у "Саду Гетсиманського" Івана Багряного свій гумор. Чому б його не було тут?
До Савченко я читала оповідання Сенцова, теж політв'язня. Той писав про свої повсякденні досвіди, але навіть якщо він говорить про світлі дні дитинства, у результаті обов'язково стає сумно: помирає улюблений собака, з роками спивається найкращий друг, школа ламає хребет. 
Надія Савченко пише про страшні речі: дві війни, численні смерті, полон, голодування, психлікарні... Та при цьому з кожної сторінки пульсує гумор і впевненість у тому, що життя - штука таки прекрасна, і було б зовсім чудово, якби її не псували усілякі боягузи і відморозки. 
Коли я читала цю книжку, всередині нав'язливо дзижчала думка: я читаю про людину, образ якої ідеально годиться для дум, історичних пісень і фантастичних казок. Зараз, кажуть, українцям бракує розмов про героїв. І українці ходять на "Той, хто пройшов крізь вогонь" і на "Івана Силу", радіючи з того, що були і в нашій історії переможці, сильні духом і тілом люди. Українці, почитайте книжку Надії Савченко.
Колись про неї писатимуть в книжках з історії. І в тому рядочку, де згадають про Надію Савченко, поставлять зноску і напишуть щось на зразок: Надія Савченко - Герой України, українська військова, політв'язень. Учасниця миротворчої місії в Іраку. Учасниця Революції Гідності, АТО. Згадають про полон, голодування, про судові процеси. Але все це мало розповість про неї як про людину. 
Надія Савченко не позбавлена літературного хисту - хай про що вона пише, відірватися не можна. Її біографія дуже багата. Аж не віриться, що 34-річна жінка скільки всього пережила. І стільки всього начудила. Стількох людей врятувала. Стільки всього побачила і так переконливо й смачно про все це розповіла.
Епічний образ вольової й сильної жінки Надії Савченко  - родом іще з дитинства. Вона була справжньою пацанкою. У досить юному віці дівчинка полюбила пиво, "а що буду курити, знала ще з чотирьох років". На всіх родинних святах "зазвичай горілку вибирала". Корову навчилася доїти в чотири роки. У шість - клепати косу, у сім - косити. Із шести років шила на машинці, вишивала, в'язала і плела гачком. У дев'ять років за відсутності вдома мами запекла курчат, нафаршированих рисом і чорносливом. Про таких кажуть: і швець, і кравець, і на дуді грець) Справжня козачка!)
Взагалі, Надія Савченко володіє незліченними вміннями. Вона може поділитися секретом відкривання наручників, маючи військовий досвід, знається на військовій техніці, зброї, але коли треба, може забити кролика, зарубати курку, пошити спідницю, змайструвати меблі, зробити ремонт, намалювати дітям у дитсадку плакати... Іноді не віриться, що все це до снаги одній людині.
Нам колись в університеті розповідали про людей ренесансного типу. Здається, що вони вміють усе і на всьому знаються однаково добре. З цього погляду, Надія Савченко явно ренесансного типу особистість) До речі, ця книжка дасть поживу для роздумів представникам феміністичної критики в літературі, оскільки "баб" у військовій справі дискримінують, і щоб давати відсіч, треба бути крейзі, невгамовною.
До речі, про матюки. Міцних слівець, як і різних натуралістичних описів, тут предостатньо. Але все виправдано. Не можна псувати олітературненням необ'їжджений темперамент авторки - адже і в ньому теж її непідробна щирість і безпосередність...
Пишу оце і думаю: чому я не згадую про політичні погляди Надії Савченко? Чому не переказую абсолютно дурнувату ситуацію з її полоном? Чому не пишу про її ненависть до деспотичного режиму Росії, непримиренним ворогом якої вона стала? Чи про Майдан, де вона однаково помагала пораненим по різні боки барикад? Чи про Ірак, де вона припала до душі якомусь шейху? Чи про психлікарню? Чи про буквально погодинний стан людського організму в умовах голодування? Мабуть, важливо одне: сказати, що в усіх цих ситуаціях Надія Савченко лишалася сама собою і чхати хотіла на систему. І це те, про що сьогодні мріє кожен навіть принагідно до значно дрібніших ситуацій: не боятися показати свою справжню сутність, не прогинатися, не мовчати несправедливості в обличчя.
Колись про Надію Савченко навигадують легенд, назнімають фільмів, можливо, зосередять увагу на дитинстві, ймовірно, приплетуть якусь любовну недолугу лінію. Прогнозовано, що Надія Савченко стане таким собі Котигорошком у спідниці. Хоча які там спідниці - камуфляж, короткострижене волосся, цигарка в зубах. Вона стане персонажем, образом. Це неминуче.

Але зараз вона - тільки людина. Досі у в'язниці. Людина, яка гине на очах, а світ спостерігає. 






Немає коментарів:

Дописати коментар